Магаш, сповіщаючи батька про смерть Абіша, питав, де його поховати. Того самого дня прибула відповідь, Абай уже знав з листів Магаша про передсмертне бажання сина — повернутися додому, в степ, щоб померти на землі батьків, тому звелів тимчасово поховати Абіша в Алма-Аті, а коли морози будуть не такі люті, останки перевезуть до рідного аулу.

На похорон Абіша зібралося багато городян.

День випав погожий, небо було прозоро-синє, як навесні. Пройшовши за труною по Ташкентській алеї, люди дійшли до казахського кладовища і заповнили його. Тут уже було приготовано могилу, вириту в мерзлій землі, за мусульманським звичаєм, з боковою заглибиною для тіла — лакатом. Загорнуті в саван останки Абіша жигіти обережно опустили в глибоку холодну яму. Вкладаючи його в лакат, Майкан і Утегельди промовили вголос:

— Аманат! Аманат! Тимчасово довіряємо!

І ті, що стояли поблизу, повторили:

— Аманат!

У слові цьому наче прозвучало благання, що закликало до милосердя мовчазну холодну землю.

Хоч як багато людей зібралося на похорон Абіша, Магаш почував себе у цій великій юрбі, наче в пустелі. Сьогодні вранці він нестримно ридав на самоті, всією душею віддавшись своєму горю, але як тільки прийшли сторонні, опанував себе, і ніхто не побачив сліз на його змарнів лому, блідому, як фарфор, обличчі. Він просив також Майкана й Утегельди міцно тримати себе в руках. І вони виконали його волю і не заплакали навіть тоді, коли опускали покійного свого друга в могилу.

Скоро біля свіжого горбка залишилися тільки найближчі друзі небіжчика. Вони обступили Магаша. Був тут і Джамбул. Гіркі сльози текли по вилицюватому обличчю акина, який почав своє слово, присвячене Абаю, Джамбул говорив від імені джетисуйських казахів, висловлюючи їхні думи і почуття. Висловивши надію, що молодий Магаш добре зрозуміє його, він заспівав. Усі одразу принишкли, знаючи, що Джамбул співає тільки тоді, коли хоче щось сказати людям. Перші слова акина, виголошені тремтячим голосом, викликали мовчазне свалення слухачів, потім почулися зітхання і тихий плач. Своєю піснею Джамбул посилав через Магаша привіт від місцевих казахів найблагороднішому синові народу, мешканцеві самипалатинських степів:

На початку Джамбул гірко оплакував передчасну смерть Абіша, а потім почав утішати Абая.

Так закінчив пісню Джамбул.

Абай тяжко переживав своє горе: загинула опора його життя. Він бачив себе знову край високої прямовисної скелі. Необережний порух, невдалий крок — і зірвешся в безодню, в чорну прірву.

Ночами Абай знемагав без сну, вдень налягали сумні думки. Він замкнувся у собі і не прохопився в ці скорботні дні жодним словом з своїми домочадцями. Велике добре серце поета заклякло, стало жорстоким від великого горя.

Незадовго до повернення Магаша приїхав з Акшоки старший син Абая, Акилбай. Він розповів, як тяжко переживає втрату коханого чоловіка Магіш. Побивається за сином Дільда. Та й увесь аул сумує…

Розповідав Акилбай — хоч Абай його про це й не розпитував — також і про непристойну поведінку Такежана і Каражан, які приїздили в Акшоки на семиденні поминки Абіша. В розмові з Дільдою Такежан осуджував Абая — мовляв, саме він винен у смерті сина. Акилбай передав слова Такежана а байдужістю стороннього спостерігача, в тоні його не було ці болю, ні осуду.

— «Абай ціле життя твердив одно: «Вчитиму Абіша»,— і загнав його на край світу, де на хлопця напала смертельна хвороба. Наші батьки і діди не вчилися у росіян, проте всі їх поважали, і вони чудово правили народом. Адже знав Абай, яке в сина здоров’я,— навіщо ж було вчити його нескінченно? Все одно усіх наук не вивчиш! А потім ще відправив Абіша на заробітки отак далеко! Хіба це видане діло — служити в Алма-Аті!» От що казав Такежан Дільді,— закінчив Акилбай свою розповідь, і було незрозуміло, як він сам ставиться до Такежанових слів…

Абай пильно дивився в обличчя Акилбаю: і це був його син! Але, слухаючи Акилбая, він не знаходив у своєму серці гніву, бо так, мабуть, відчув би укус мухи лев з переламаним хребтом, і тільки мовив з гіркою умішкою:

— Я гадаю, що коли Такежан прийде кинути жменю землі в мою могилу, він кине туди колючки…

А Акилбай вів далі:

— Багато хто поводиться не краще за Такежана. Його жінка Каражан разом з Маніке, Ісхаковою жінкою, також осуджують тебе. «Чому не привезли дорогого Абіша вмирати до рідного аулу? — кажуть вони.— Кого оплакувати примчать верхи родичі? Над ким читатимуть коран, обливаючись слізьми, жінка і мати? Їм не дали навіть кинути своїми руками жменьку землі в могилу небіжчика. Навіть горбка землі не залишилося після нього в степу! Ми і поголосити не можемо за ним, нам гірше, ніж корові, у якої зарізали теля, бо та принаймні бачить шкуру його і реве».

Абай знав справжню ціну своїм родичам, не сумнівався, що вони здатні звести наклеп на нього навіть у цю печальну пору його життя, поглумитися з його батьківського горя, опоганити світлу пам’ять Абіша. І якщо він усе ж звелів тимчасово поховати сина в Алма-Аті, то тільки через те, що побоявся важкої дороги. Однаково він вирішив при першій можливості перевезти тіло Абіша до рідного аулу.

Родичі не знали про цей намір Абая, але, навіть коли б знали, вони знайшли б привід для наклепів і зловтіхи…

Абай не затримував у себе Акилбая і відправив разом з ним в Акшоки Какитая, щоб той розділив з жінками їх-не горе, дав їм розумну пораду, а сам, залишивши при собі Дармена, вирішив дочекатись у Семипалатинську повернення Магаша.

Довідавшись про нещастя, що спіткало Абая, городяни з ранку до вечора юрмилися на його квартирі в слободі. Побували у нього Сеїль і Дамежан, зайшли старі друзі Сеїт, Абен й інші затонські вантажники; приходили також торговці, чиновники, товмачі, а за ними потяглися мулли і шакірди.

Не з усіма відвідувачами розмовляв Абай охоче, але був він душевно радий приходові Дамежан і Сеїля, а також Абена та його друзів, які ставилися до Абіша з щирою любов’ю і глибокою повагою.

Звертаючись до Абена, Сеїля та затонських вантажників, Абай глухим від хвилювання голосом сказав:

— Хоч і не заради мене прийшли ви сюди, але я радію вам, бо ви зберегли добру пам’ять про Абіша. Коли приходять люди, які від душі оплакують мого дорогого сина, хіба можу я не дякувати їм за слова розради, не поділити з ними печальну трапезу? Якщо не прояснів зараз моє обличчя, чи не ображу я цим пам’ять небіжчика? Ви любили Абіша, друзі мої, і я люблю вас!

Абен, добре знаючи степові звичаї, оцінив лагідну мову Абая і так відповів йому:

— Абіш своїм розумом і знаннями міг би стати нашим наставником. Про нього можна сказати: «Коли хочеш мати друга, май тільки такого!» Коли Дармен знайшов у Абіша захист, ми, радіючи, думали: цей юнак нікому не поступиться щастям друзів! Тепер ми осиротіли. Адже мало хто з освічених молодих казахів розуміє наше гірке життя і непокоїться за нашу долю…

Ці слова особливо дорогі були Абаю зараз, коли його серце жадало розради.