— Твій прудконогий кінь припав мені до душі! — заговорив він, звертаючись до Магаша.— Всі тюре[Тюре — знатна людина ханського походження.] і простий народ захоплювалися ним, він скорив усіх. Я радий за тебе, нехай буде шлях твій завжди щасливий! Чув я, ти син великої, хорошої людини. Батько у тебе прекрасний, і кінь чудовий, Магаш-мірза!
Джамбул переживав пору творчого розквіту, пісенне слово було у нього, як то кажуть, не на краєчку язика, а на краєчках губів. Красномовний акин одразу сподобався всім.
— Кажуть, хороша людина ніколи не цурається людей,— мовив Майкан, з усмішкою дивлячись на Джамбула.— Акин трохи розкрив рот — і зразу сказав про все!
Магаш почув ім’я Джамбула у перший день свого приїзду в Алма-Ату і тепер з великою цікавістю поглядав на широкоплечого акина, на його рожеве вилицювате обличчя, великий лоб і розумні, зіркі, жваві очі.
Дат сказав, що вони хотіли навідати Абіша, але, дізнавшись, що Магаш і його друзі поїхали на перегони, вирішили й самі побувати там. А тепер настав вечір, і сьогодні вони вже не побачать Абіша: після заходу сонця не можна навідувати хворих. Усі, на знак згоди, кивнули: справді, є такий звичай, обов’язковий для добре вихованих казахів, і літні люди ніколи не порушують його.
— Ми зайдемо до нього вранці,— додав Дат.
Великий мідний самовар незабаром, спорожнів, і на зміну йому з’явився другий, ще пузатіший. За чаюванням допитливий Джамбул задавав Магашу одне питання за одним. Він докладно розпитував його про Абіша: як навчав Абай свого сина, що пише він йому з Семипалатинська. У відповідь Магаш прочитав навіть кілька листів Абая, написаних у віршах. В одному з них з вдяч-ністїо згадувалося ім’я Абсамата.
— Як це добре, що Абай, навіть не знаючи Абсамата, особисто дякує йому в прекрасних віршах! — сказав задоволений Дат.— Хай бог буде милостивий до тебе, Абсамат! За твоє добре діло всі уйсуни, дулати[Уйсуни, дулати — назви родів.] та й весь Великий Жуз тисячу разів скажуть тобі спасибі. Коли вже ім’я твоє стало славним у Семипалатинську, то нехай множаться в Алма-Аті твої друзі. За твоє піклування про доброго сина шановного Абая ти гідний великої пошани.
Джамбул почав наполегливо просити Магаша, щоб той почитав вірші Абая. Багато які син знав напам’ять, і от зазвучали уславлені рядки. В них Абай жорстоко висміював продажних, хвалькуватих акинів, котрі вештались з піснями по аулах, вимолюючи, наче жебраки, милостиню у багатих баїв, тішачи їх і принижуючи себе…
Джамбул слухав ці вірші з радісним подивом. Прицмокнувши язиком, він сказав:
— Уперше чую ці вірші, жоден казах так не співав! Тут усе ясно: тільки вникай у кожне слово. Сам — терези, сам — суддя…
А Магаш уже читав далі:
О казахи мої… О мій бідний народе!..
Джамбул слухав з хвилюванням, намагаючись не пропустити жодного слова.
— О пригнічепий горем чоловіче! — вигукнув він, коли Магаш замовк.— Чи скоро настане світлий день, який прояснить і твоє чоло? Соколе мій, що охоплює зором неосяжну далину! Ти закликаєш світ до правди й розуму. Дорогі слова! Сонячним променем увійшли вони в мою душу, яка не знала світла. Прочитай мені ще, брате мій Магаш.
Того вечора джетисуйський акин прослухав багато пісень Абая, які по черзі співали Магаш і Утегельди. Потім висловив про них свої потаємні думки, і слова його звучали, як зрілий підсумок великих роздумів.
— Тільки в Абая — справжні скарби душі,— говорив Джамбул.— Споконвіку люди з повагою говорили: «Так сказав Кабан-акин», «Так вирік Кулан аян Кулмамбет», «Так провістив Суюмбай з Шапрашти». Але хоч як звеличували їх, вони залишалися маленькими. Якщо Абай — океан, то ми тільки крихітні озера! Щоправда, ми складали, як уміли, наші пісні, викликаючи у кого сміх, у кого злість, але того великого, чого чекав від нас рідний степ, ми не змогли створити. Тільки Абай — справжній захисник народу, виразник його дум і прагнень. У ньому одному поєдналося все: великий розум, пісенний хист, чисте серце! Він взірець для нас, акинів. Магаш мій, я хочу, щоб твій чудовий батько став для мене добрим старшим братом. Нехай дійдуть до нього через тебе ці мої слова!
Джамбул узяв домбру, схилився над нею, пальці його забігали по струнах. Акин заспівав:
Чуємо пісню нову, чудову,
Що пробудила наш рідний край.
Ми, вражені силою слова,
Чуємо пісню твою, Абай.
Магаш слухав, наче заворожений, і йому хотілося слухати Джамбула нескінченно. Разом з друзями почав просити його, щоб поспівав ще трохи. Акин не відмовився і вже до самої півночі не випускав домбри з рук.
Танув сніг, оголюючи мокру чорну землю. Важкі хмари то збиралися над вершинами Алатау, то, переваливши через засніжені хребти, нависали над містом. Сірі, непривітні дні ранньої алма-атинської весни навівали гнітючу тугу на Абіша, насичене вологою повітря згубно позначалося на ньому. Хворому було дуже важко дихати, він говорив пошепки, ледь чутно. Останні дні Абіш ні разу не назвав імені брата, а ще недавно, дивлячись на Магаша, з любов’ю і ніжністю повторював: «Мій Магатай!»
А Магаш уже втратив надію, він розумів, що кінець близько. Сидячи на самоті, писав сумні вірші, слова прощання, присвячені помираючому братові:
Мо’ печаль моя — цілий світ?
Де душевний спокій знайти?
Невже у розквіті літ,
Дорогий, нас покинеш ти?
Я не в силі вже говорить,
Слово «смерть» з тобою зв’язать…
Скорбота у грудях горить,
Мої очі палить сльоза.
В ці сумні дні, відчувши, певно, батьківським серцем наближення фатального кінця, Абай прислав телеграму з проханням негайно повідомити його про стан Абіша. Магаш прочитав телеграму братові. Той мовчки показав на записну книжку, що лежала на столику у нього в головах:
— Ось моя відповідь…
І Магаш прочитав рівні рядки, написані арабською мовою.
«Ага, прощай! Не зміг я здійснити твою мрію, не зміг віддати людям усе, що мав! Друга журба моя — Магіш! Моя радість, кохана моя дружино, душа моя віддана тобі!.. Цілую Рахілю…»
Коли перед тим Абіш перестав розмовляти з близькими, то в цих рядках він ніби поривав свій зв’язок з думками і почуттями живих.
Відколи Абішу стало дуже погано, до Абсамата почали навідуватися сторонні люди; з’являючись по двоє, по троє, вони співчутливо питали про хворого і тихенько виходили. Побував Дат, який щойно приїхав звідкись. Поговоривши з Магашем, він спохмурнів і сказав:
— Хай пошле йому бог полегшення, якщо люди неспроможні допомогти йому!
В обласному управлінні, в окружному суді, в канцелярії повітового начальника працювали товмачами аргинці й найманівці, серед них було багато Абішевих знайомив. Всі вони поприходили попрощатися з ним, висловити співчуття Магашу. А після них з’явилися незвані й непрохані гості — хальфе, муедзини в чалмах, літні шакірди. Витрішкуватий чорнобородий хальфе з запалими щоками і з зігнутим, наче яструбиний дзьоб, носом проник навіть у кімнату Абіща. Повернувшись до прихожої й надіваючи свої кебіси, він молитовно зашепотів:
— Слава богу! Слава богу! Слава богу!
Пригнічений горем, Утегельди спалахнув од люті.
— «Слава богу! Слава богу!» — передражнив він.— Що ж тут доброго, пес проклятий! Відірвати б тобі дзьоба, білоголовий стерв’ятник, підлий крук. Ноги б тобі перебити, щоб не бігав сюди…
І доки хальфе не вийшов за ворота, навздогін йому летіли прокльони.
Пізнього вечора приїхав Фідлер, сів біля Абіша і тільки обережно, похиливши голову, гладив його схудлі, прозорі руки. Потім, так само мовчки, попрощався з Магашем і поїхав.
Цілу ніч Абіш лежав нерухомо, він навіть перестав стогнати, хоч нестерпні страждання мучили його наболіле, висхле тіло. Помер він удосвіта…
