Литмир - Электронная Библиотека

— Аттан! Аттан!

Марка, почувши їхній крик, щодуху помчав до озера Тущи-коль. Підскакавши до аулу, він несамовито закричав:

— Аттан!

Це слово було страшніше за пожежу, снігову хуртовину, блискавку. Всі жителі кокенських аулів, від старого до малого, жили у вічному страху перед ворожою навалою, про яку завжди оповіщав цей грізний поклик. Біля вогнищ за обідом, у полі за роботою, на пасовищі, де паслися табуни, під драною ковдрою нічної пори — скрізь і завжди, коли лунав крик «аттан!», з уст в уста переходила тривожна вість: «Наскочив ворог, виганяє наших коней, ллє кров наших батьків, синів, братів!»

В аулах ще ніхто не спав, і слово «аттан!» не застукало людей зненацька. Біля кожної юрти коло прив’язаних коней сиділи по двоє, по троє жигітів, неквапно попиваючи айран. Хоробрі жигіти схопили свої нагаї, озброїлися соїлами, сокирами, піками, шокпарами і скочили на коней. Вони знали, за що доведеться їм боротись, і вірили у справедливість своєї справи…

Почузся плач жінок, які проводжали чоловіків і братів, благословляючи своїх синів, що сіли на бойових коней. Цей плач додав ще більшого войовничого запалу жигітам, сповнював їхні серця лютістю проти тобиктинців, котрі порушили мирне життя аулів.

Марка підлетів на білому, наче заєць, коні до берега озера і встиг за кілька хвилин підняти на ноги два десятки аулів. В нього був напрочуд гучний голос і невтомна глотка, і він без перепочинку горлав: «Аттан! Аттан!»

Цей заклик, підхоплений одними аулами, одразу передавався іншим і перекочувався лункою хвилею понад озерним берегом, сповнюючи тривогою темну ніч. Не встигли тобиктинці доскакати до кокенських табунів, як на багатоголосий заклик всі боєздатні жителі Уака дружно, стіною зустріли лавину вершників, на чолі яких мчали Безпесбай, Дусен, Кусен і Саптаяк.

Першими у цій бійці зітнулися Безпесбай і Бостан. Міцно вдарились їхні соїли. Безпесбай відчув, який важкий дрючок у Бостана: руки його враз заніміли. «Стукне отак по потилиці — і кінець!» — подумав Безпесбай і з страшною силою вдарив своїм соїлом по правому плечу супротивника. Права рука Бостана повисла безживно. Спритно перехопивши соїл лівою, він з розмаху вдарив ворога по тім’ю. Кров залила обличчя Безпесбая, він захитався в сідлі, але втримався. На щастя для нього, інші жигіти відтіснили його від Бостана. Із задурманеною головою він все-таки, як радив Єнсебай, почав валити коней противників ударом дубця в скроню.

Довго тривала перша сутичка, багато голів було розбито соїлами, багато жигітів злетіло з коней.

Бостан, тільки-но зміг ворушити занімілою рукою, знову повів на битву своїх жигітів. Безпесбай, що міцно обв’язав поранену голову поясом, побачивши Бостана на чолі кокенців, першими ж ударами звалив двох табунників, які попали йому під руку…

Цілу ніч точилася кровопролитна битва. Сонце стояло вже високо, а вороги і досі билися з неослабною лютістю.

Хитрий і спритний був ватажок тобиктинських баримтачів, але Бостан не сплохував перед ним. Тепер уже всім було ясно, що розрахунки його справдилися. Збивши усі табуни в один величезний косяк, він перегнав його на ніч під захист тридцяти аулів і тим звільнив для бою десятки табунників. А зібрані разом бійці й табунники являли собою грізну силу. Сто тобиктинських жигітів, які надумали загарбати весь кокенський табун, не побачили жодного коня. Кокенці перепинили їм шлях і наскочили на них з такою відвагою і силою, що грабіжники вже й не думали про табуни: головне тепер — врятувати власну шкуру!

І ось уже тобиктинці повертають коней, ось уже ватажки кричать їм хрипкими, надсадними голосами:

— Назад! Назад! Не здавайся в полон!

Зо два десятки скалічених тобиктинських жигітів, що втратили в бою коней, бігли вслід за своїми, благаючи прихопити їх із собою. Але тільки кількох щасливців встигли втікачі підсадити на круп своїх коней.

Уаки гнали тобиктинців до широкого перевалу Кокен, що за виярком Хандару, б’ючи їх на ходу. Погоня припинилася лише тоді, коли сонце піднялося на висоту піки. Тільки переваливши через Кокен, тобиктинці трохи заспокоїлися і, зібравшись докупи, почали підраховувати свої втрати. Тринадцять чоловік попали в полон, понад двадцять коней дісталося ворогові, багатьом жигітам було розбито голови, а про синці та гулі годі й казати! Безпесбай загубив триух, розпухлий лоб його був туго перев’язаний поясом, по бороді текла свіжа, яскраво-червона кров. З вивихнутим плечем, спираючись грудьми на держак канчука, ледве тримався в сідлі Саптаяк. Кепські справи були в Жаркійбая, Дубая, Кулайгира: в одного був розбитий носовий хрящ, другий вивихнув коліно, третій спльовував вибиті зуби. Але найгірше було тим, хто попав до рук кокенців. А то були тобиктинські бідняки, якраз найменш винні в наскокові: чабани, табунники, скотарі, дояри, які лише з волі своїх господарів опинилися у ватазі баримтачів. Саме на їхніх головах окошився весь тягар лиха, накликаного тобиктинськими ватажками на мирних жителів Уака.

Велика зграя конокрадів, сп’янівши від уразбаївського кумису, вирушила в похід, сподіваючись легкої перемоги. А тепер, зазнавши жорстокої і ганебної поразки, вона похмуро поверталася назад. Уаки завдали поразки не тільки уразбаївським головорізам, але й самому Уразбаю та його посіпакам — Жиренше, Абрали, Такежану, які сіяли навколо себе злигодні й горе, а зараз були зганьблені перед своїми співплемінниками.

2

Урочища Буголи славляться великою кількістю води і рясними травами. Оком не осягнеш широку рівнину, посеред якої височить одинока гора Улкен[Улкен — великий.]-Кексенгір. Коли глянеш на гору здалека, крізь марево безмежного степу, вона здається синьою, як мідний купорос. Чимало високих гір здіймаються за Чингісом: Буголи, Машан, або Акшатау, Карашоки, або Тезека,— але жодна з них не вабить до себе такою синявою, як Улкен-Кексенгір. Біля його підніжжя розміщуються влітку багато аулів, що виїжджають на жайляу. Гора багата на джерела; вода, стікаючи по схилу, утворює струмки, що течуть рівниною. Тут гарні заливні луки, багаті пасовища, і, завдяки прохолодному гірському повітрю, нема мошви, такої нестерпної для худоби.

Звичайно на Кексенгір прикочовують влітку численні аули Карамірза, Тасболат і Есполат, але цього року тут сила-силенна кочівників. У самісінькому серці Тобиктинської волості — Буголи — вже десятий день тривають нечувано велелюдні збори. То не чергові вибори волосних, не урочисті поминки. Ні, тут відбувається щось незвичайне, що місцеве населення назвало санаком, по-нашому — перепис.

Під самісінькою горою Кексенгір розташовано з півсотні юрт, поставлених, як на ярмарку. В центрі височить величезна восьмистулкова юрта, навколо якої, двері в двері, стоять чотири шестистулкові. Неподалік розкидано кілька великих білих юрт, оточених малими юртами, отау[Отау —юрти, де живуть молодші члени сім’ї, наприклад, молодожони.], що тісно притиснулися одна до одної.

Найбільшу увагу привертає споруда з п’яти величезних юрт. Коли скотарі, що приїхали на жайляу, зазирнули всередину восьмистулкової юрти, вони зацмокали з подиву і захоплення. Та й було з чого дивуватися! Навіть для повітового начальника не ставили ніколи такої величної юрти, так розкішно опорядженої. Які тут дорогі килими, покривала, гаптовані кошми, різнобарвні запони, завіски!

Так, сумлінно попрацювали баї, щоб вшанувати царських чиновників, які приїздять на жайляу для проведення перепису.

Цю хитромудру юрту, гідну того, щоб правити за «ханську ставку», поставлено для найпочеснішого гостя, начальника перепису, за вказівкою Уразбая — глави впливового і великого роду Есполат, який налічує чотириста родин. Син Уразбая, волосний управитель Єлеу, вважав за потрібне виявити особливу увагу цьому неабиякому чиновникові-казаху і порадив батькові примістити його у «ханській ставці», разом з молодим слугою, секретарем і охороною.

В двадцяти суміжних юртах уже жили його помічники-реєстратори, росіяни та казахи, що приїхали проводити перепис. Були серед них також перекладач окружного суду Сарманов і перекладач Державного банку, виходець з Тобикти, Даніяр. Крім них, на жайляу прибуло десятків зо два молодих перекладачів,— найстаршому з них було не більше двадцяти років,— які вчилися в місті і вирішили за літні канікули заробити якусь копійку. Сите життя на жайляу особливо приваблювало їх. Закінчивши свою досить легку роботу, вони сідали на прудких коней і мчали галопом наввипередки, а вечорами, порушуючи тишу в ближніх аулах, залицялися до степових красунь. Інколи їм вдавалося спокусити начальство полюванням, і тоді, взявши з собою гончаків, вони видиралися на хребет Кексенгіра полювати на зайців.

133
{"b":"199705","o":1}