Все це військо наближалося до аулів бідняків неквапно і грізно. Видно було, що іргизбаї справді вирішили виконати свою обіцянку — розгромити аули жатаків. Соїли затиснуті під пахвою, малахаї з відгорнутими навушниками туго зав’язані, як це годиться в бою. Обличчя у всіх бліді, і на кожному можна прочитати люту ненависть.

Жатаки теж осідлали всіх коней, які в них були, поклали соїли на сідла і чекали початку дій. Біля цих вершників, яких виявилось вчетверо менше, ніж ворогів, зібрався великий піший натовп озброєних соїлами людей. Ставши перед юртою Базарали, вони теж чекали нападу. Натовп цей зовсім не був схожий на військо — здавалось, що народ зібрався на якісь мирні збори. Але люди дивились на кінну лавину, що грізно насувалася, з спокійною рішучістю.

За аулом, біля потолочених посівів, височів довгастий пагорок. Раптом на ньому показались озброєні вершники. Їх було не менше сотні. Поява їх здивувала обидві готові до бою сторони. Хто це? До кого вони пристануть?

Не затримуючись на пагорку, вершники рішуче повернули просто до жатаків. І тут у верхівцеві, що їхав попереду, люди впізнали Абая.

Весь натовп бідняків захоплено загомонів:

— Абай! І він сам приїхав!

— Будь щасливий, підпоро моя! — вигукнув Даркембай, кидаючись назустріч Абаю.

Той спинив коня і нахилився до нього:

— От, Даке, я з тобою. Нехай спробують узяти нас!

Радісні вигуки залунали в натовпі. Іргизбаї, що наблизилися вже до аулу, мимоволі притримали коней. Акберди, Такежан та Ісхак, які їхали попереду, обмінялися злісними вигуками:

— Невже Абай?

— Учора мовчав, а сьогодні он на що зважився!

Такежан здалека гукнув Абаєві:

— Що ж це буде? Два сини Кунанбая почнуть воювати…

Абай не поспішав з відповіддю. Він стьобнув коня і виїхав наперед. Слідом рушили і приведені ним вершники та верхові жатаки, очолювані Абилгази.

Під’їхавши ближче до іргизбаїв, Абай спинив коня і владно закричав, виразно проказуючи кожне слово:

— Іди геть, не заносся! З тобою іргизбаї, а тут незліченний народ! Це мій народ, мої земляки! Не дозволю насильничати! Схаменись! Інакше зчепимося з тобою в бою, хоч ти і син Кунанбаїв!

Слова його збентежили багатьох іргизбаїв. За спиною Такежана почулося ремство:

— Хіба можна допустити такий гріх! Битися іргизбаям між собою? Абай душу віддасть за жатаків! Видно, на все готовий.

Перший бойовий запал іргизбаїв був зламаний. Бій не міг початись одразу. Помітивши це, Абай під’їхав ще ближче. На обличчі його не було тої люті, з якою людина кидається в бій. Ні, це було холодне, спокійне обличчя справедливого судді, який виносить вирок.

— Е-е, іргизбаї! Ви бачите цих людей? Вони ладні вмерти, але ніколи не скоряться. Спробуйте накинутися на них — будете знеславлені. Тікатимете з закривавленими шапками на головах, з відшмаганими задами, з ганебним тавром на тілі. Так почастує вас розгніваний народ! Відступіть і пришліть зараз же трьох чоловік для переговорів.

Слова його були зустрінуті глибокою мовчанкою. Частина іргизбаїв уже повертала коней. За ними рушили інші. Від’їхавши далі, вони почали радитися. Нарешті до аулу виїхали три вершники Це були Ісхак, Акберди і Шубар. Пізнавши їх, Абай зліз з коня. Супроводжуючі його так само, як і вершники Абилгази, відступили назад і спішилися. З Абаєм залишилися тільки Даркембай, Єрбол і Дармен.

Ті, що під’їхали, першйми привітали Абая, як молодші за віком, і, зійшовши з коней, підійшли до нього.

Він зустрів їх з гнівною усмішкою:

— «Абай не сяде на коня, не візьме в руки соїла, мужчинами, воїнами народжені тільки ми!» — так думали ви? Помилилися! Довели мене до того, що я кинувся в битву! Навіть з труни підняв би мене тепер гнів, коли б я почув, до якого паскудства видійшли. Та й краще було б мені померти раніше, щоб не бачити такої ганьби. Але оскільки я живий, не спинюся, доки ви не відшкодуєте жатакам того, що накоїли. Коли у вас є хоч краплина совісті, скажіть ви самі, Ісхак і Шубар, як вирішити? Не таїться, скажіть мені просто у вічі тут-таки!

Так почалися переговори. Вони затягнулися до самісінького вечора. Абай залишався впертим, незговірливим і суворим. Він наполягав на своєму, ні в чому не поступаючись.

Тільки надвечір дійшли згоди: всі тридцять затриманих жатаками коней перейшли на користь пограбованих аулів.

Сьогодні вранці до юрти Єркежан підскакав посильний волосного, молодий жигіт Бегдали. Після смерті Оспана посаду волосного тимчасово обіймав Шаке, Абаїв небіж, який вважався «кандидатом». Бегдали передав Абаєві кілька листів, казенний пакет і сказав, що у нього є доручення від волосного на словах. В юрті було повнісінько народу — тут були Абаєві сини, сама Єркежан та інші жінки. Бегдали, окинувши їх поглядом, додав, що доручення це Шаке просив передати наодинці.

Абай накинув на плечі чапан, надів легкий тимак з білого каракуля і вийшов разом з Бегдали з юрти. Там він мовчки підвів на жигіта свої великі очі.

— Шаке доручив мені сказати вам, Абай-ага, що вам тут є повістка з канцелярії повітового,— почав посланець.— Про це повітовий написав і волосному. Пише, що викликає вас на якийсь допит, а волосному і старшині наказує простежити, щоб виїхали вчасно. Шаке хоче вас попередити. «Мабуть, на Абая-ага є якась скарга, а начальство стоїть на боці скаржників»,— от що велів вам переказати Шаке.

Абай мовчки повернувся і пішов у юрту.

«Мовчить, ні слова не відповів. Чого це він? — думав Бегдали, дивлячись йому вслід.— Невже так звик до викликів начальства? Чи просто хоче удати, що йому однаково?»

Коли Абай увійшов у юрту, Абіш встиг уже проглянути всі листи.

— Вам повістка від семипалатинського повітового начальника,— сповістив він батька.— А оцей лист вам від Федора Івановича, він і мені написав.

Нагадування про Павлова відразу змінило настрій Абая. Він посміхнувся і, певно, повеселішав, проте під враженням того, що почув від Бегдали, насамперед простяг руку до повістки. Але, згадавши, що залишив окуляри дома, попросив Абіша прочитати її.

Абдрахман, не бажаючи, щоб чули всі, нахилився до батька і тихо прочитав йому повістку.

Повітовий начальник Казанцев з наказу канцелярії губернатора викликав Ібрагіма Кунанбаєва на надзвичайний з’їзд представників Семипалатинського, Усть-Каменогорського і Зайсанського повітів, що має відбутися п’ятого вересня на території Кара-Молинського ярмарку. Повістка закінчувалася погрозою, що в разі неявки Абай буде притягнений до відповідальності.

В повістці згадувалась і причина виклику: «…В справі недоїмників Чингіської волості як відповідача». З минулого року Абай тричі давав показання в цій справі канцелярії повітового начальника. Тепер було видно, що справа перейшла до канцелярії губернатора. Можливо, що нею зацікавились і власті вище: Абай пригадав, як при останньому розгляді, цієї весни, чиновник натякав на те, що канцелярія генерал-губернатора в Омську вимагає вислати справу туди.

Слідом за цим Абіш почав читати батькові листа від Павлова. Федір Іванович провів літо на Іртиші, обслідуючи там життя переселенців. Повернувся він до Семипалатинська недавно і один з його друзів у канцелярії губернатора сповістив його, що останнім часом на Абая надійшло багато скарг.

«Схоже на те, що і ваші степові сутяги, і чиновники губернатора одностайно зійшлися на тому, щоб зажадати від вас жертвоприношення не Аполлонові, а богині правосуддя, яке інакше називається хабарем,— писав Павлов із звичайною своєю жартівливістю.— Моя порада вам: з високопоставленими чиновниками поводьтеся сміливо, з гордо піднесеною головою. У вас є на це право. Ваша популярність серед степового народу велика, я зрозумів це, коли розмовляв з казахами Зайсанського та Усть-Каменогорського повітів. Я радий з цього і пишаюся вами. Народ ваш з вами, а хіба може людина мріяти в своєму житті про більшу нагороду? А та обставина, що життя є боротьба,— це ми з вами, здається, добре зрозуміли…»