Какитай лише злегка підштовхнув дівчину вперед, а сам відійшов і заховався. Макен, що не впустила ані сльозини в годину найважчих бід і випробувань, тепер, в обіймах Дармена, здригнулася і залилася слізьми. Цілуючи її і плачучи сам, Дармен ковтав її сльози, що застигали на холодних від морозу щоках.

Не тільки в ці перші хвилини після розлуки, але і в найбезтурботніші години свого кохання вони часто і довго мовчали,— їхні переповнені серця не потребували слів. І тепер, не даючи Макен часу зняти шубку, Дармен притягнув її на корпе, постелене на килимі, і припав до її обличчя поцілунком.

У цьому поцілунку були і вдячність за врятування, і благання про щастя. Невідомо до кого звернуті, вони були щирі і палкі, саме врятування від усіх лих світу.

А Макен, яка спочатку трохи одвикла від Дармена, скована довгими місяцями самотності і замкнутості, боязко, крок за кроком виходячи з свого оціпеніння, тремтячими губами тихенько припала до коханого.

Надвечірнє сонце сховалося за хмару, коли Абай і Дармен перевалили через Конир-адир і дісталися до зимівлі на височині Молалису. Згасав похмурий осінній день. З самого ранку лютував холодний дошкульний вітер, що загнав жатаків у діряві чорні юрти і халупи. У занедбаному аулі майже не видно ознак життя. Часом з-за юрти вискочить, верескливо гавкаючи, охлялий шолудивий пес; заструмує синій димок з-під тунлика[107] якої-небудь юрти і враз зникне, розвіяний вітром.

Два вершники, нікого не турбуючи розпитами, знайшли потрібну їм юрту. Дармен часто бував у ній і добре запам’ятав латку з яскраво-червоної кошми на старому продірявленому туирлику[108]. Щоправда, латка вже вицвіла, стерлась, вкрилася кіптявою, але все ще впадала в око.

Ніхто не звернув уваги на приїжджих, ніхто не вийшов їм назустріч.

Абай примітив двох коней, що паслися поблизу юрти, і відразу пізнав білоногого темно-сивого Єрболового коня. Другий кінь належав Базарали; колись він був чудової масті — сивий в яблука, а тепер взявся якимись брудними плямами.

Абай з радісним нетерпінням думав про тс, що за кілька хвилин він побачить старих своїх друзів, Єрбола і Базарали, і від цієї думки навіть втома після довгої і важкої дороги наче розвіялася.

Біля самої юрти на Абая з лютим гавканням накинулась білогруда чорна сука, намагаючись ухопити то за ногу, то за полу чапана. Дармен, прив’язавши коней, поспішив йому на допомогу. Криком відігнав суку і відчинив перед ним двері юрти.

Ніхто в юрті не ворухнувся, не озвався. Мабуть, нема нікого, бо не можна було припустити, щоб господарі не чули несамовитого гавкоту.

Обдивившись, Абай і Дармен зрозуміли причину цієї дивної непривітності. З лівого боку маленької, темної юрти на старій кошмі, простеленій просто на землі, лежав хворий. Двоє чоловіків і жінка, які сиділи біля постелі, не зводили з нього, очей, вони ніби застигли у непорушності. Абай і Дармен тихо підійшли і стали позаду, боячись потривожити їхнє горе.

Але чоловіки — це були Єрбол і Базарали — помітили гостей, підвелися, заметушилися. Тихенько привітавшись з Абаєм, вони звільнили йому тор[109]. Жінка навіть не ворухнулась, по її щоках повільно і безперестану текли сльози.

Відповівши на привітання Базарали і Єрбола, Абай пошепки спитав, як почуває себе хворий. Той, мабуть, почув його запитання і через силу зробив знак жінці. Низько схилившись, жінка наблизила до нього своє обличчя.

— Абай…— сказала вона.— Абай і Дармен приїхали! — Обернувшись до гостей, жінка тихо пояснила: — Питає: «Хто приїхав?» Йому мову відібрало, а тепер заговорив.

І вона знову втупилася в хворого.

Базарали шепнув Дармену:

— Підійди ближче до Даркембая. Він увесь час згадував тебе. Мабуть, хоче щось сказати.

Дармен зняв чапан і сів на місце жінки. Абай, скинувши малахай, теж наблизився до узголів’я хворого. Вони схилилися над ним, торкаючись один одного головами.

Єрбол підкинув у вогнище трохи сухого кізяка і почав роздмухувати вогонь. Тепер, при світлі вогнища, добре видно було довгу білу бороду Даркембая, загострений ніс, вузькі напівприкриті повіками очі і скуйовджені сиві брови. Виснажений хворобою старий напружено вдивлявся в обличчя, що нахилилися над ним.

— Ти, Абай? — запитав він ледь чутним голосом.

Абай, ніби вгадуючи бажання хворого, притулився обличчям до його бороди. Той схвально кивнув головою і доторкнувся губами до щоки, лоба і вуха друга, ніби цілуючи його.

Сльози набігли Абаю на очі і важкими краплинами впали на щоку старого.

— Неоціненний друже мій! — прошепотів Абай, ледве стримуючи ридання. Пекуча туга терзала його серце, сповнене безмежної любові до вмираючого.

Жанил, дружина Даркембая, беззвучно заридала, заплакав і Дармен. Єрбол важко зітхнув. Печально похиливши голову, в гіркій задумі сидів Базарали. Три глибокі зморшки, що перетинали його високий лоб — нещадні позначки років,— здавалися рухливими при мінливому світлі вогнища.

Помираючий зібрав рештки сил і ворухнув бровами, кличучи до себе племінника, Дармена. Жигіт нахилився ще нижче і доторкнувся щокою до дядькової бороди.

— Абай… виконав… свій обов’язок! — прошепотів Даркембай.

Всі зрозуміли, що він хотів цим сказати. Колись Даркембай привіз одинадцятирічного Дармена в Семипалатинськ до Кунанбая, котрий під той час збирався вирушити в Мекку. В малого боліли очі, і голова його навскоси пов’язана була брудною хусткою. Звернувшись до Кунанбая, Даркембай сказав: «Багатий аксакал у боргу перед хлопчиком-сиротою». Але Кунанбай одвернувся від сироти. І тоді Абай, глянувши на Дармена, дав клятву справедливої людини: «За батька я в боргу перед тобою!»

Недарма згадав про це Даркембай.

Базарали і Єрбол кивнули, ніби потверджуючи слова помираючого. Обидва вони подумали зараз про одно: «Ким був Дармен тоді і ким став він тепер? Хто не назве його сином Абая? Хіба не став для нього Дармен ближчий, рідніший і дорожчий за всіх родичів?»

«Так, син виконав свій обов’язок за батька».

Дармен і Абай ніколи не замислювались над тими стосунками, які склалися між ними від дня першої їхньої зустрічі, ніколи не говорили про це. Тільки тепер, почувши скупі слова Даркембая, усвідомили вони вперше глибоку свою спільність, злитність своїх дум і почуттів. Дармен, зворушений, не знаходив слів і тільки кивав у відповідь помираючому…

По дядькових очах Дармен зрозумів, що той хоче ще щось сказати. Не відводячи погляду від збляклих губів і напівзаплющених очей старого, він думкою звертався до нього, з останнім благанням: «Говори, чекаю твоїх слів! Скажи, що заповідаєш ти нам?»

Усі ті, що зібралися у цій маленькій юрті біля смертного ложа Даркембая, усвідомлювали, що наближається його остання хвилина, що з цього життя назавжди іде благородна, мудра людина, і у великій печалі подумки прощалися з ним…

Жанил, очікуючи, коли Даркембай висловить їй свою останню волю, занепокоєно озиралася на двері.

— Де ж забарився Рахім? — шепотіла вона.— Чому так довго не йде Рахім?

І, ніби почувши голос матері, до юрти увійшов високий хлопець з блідим, стомленим обличчям.

Він привітався з Абаєм і Дарменом, зняв малахай, за мовчазним знаком матері нечутно наблизився до батькової постелі і зайняв місце біля Дармена. Побачивши свого єдиного сина, Даркембай схвилювався, ніби проковтнув гірку отруту.

Абай дивився на обличчя старого друга і намагався розгадати скорботну думу, яку той забирав з собою у могилу.

«Нема кари тяжчої, аніж останнє невимовлене слово! — думав він з гіркотою.— Ось, мабуть, які думки крають серце Даркембаю: «Син мій залишиться сиротою. Нема ще в його руках ні сили, ні вміння. Нема у нього отари і нема захисників. Що станеться з ним?»