З жадібною увагою слухав сина Абай. І з гірким жалем він подумав про те, що йому доводиться жити в такий час, коли народ ще не готовий до великої боротьби. Але його треба пробудити. Які ж сили доведеться знайти в собі, щоб підняти людей, просвітити їх? Звідки взяти ці сили?

Своїми міркуваннями Абай завжди ділився тільки з Єрболом. Тож і тепер, коли той зайшов до нього, Абай посадив його ближче до себе і вперше за ці дні заговорив про свої рани:

— Тяжкі думи терзають мене, Єрбол.

Той з жалем глянув на друга:

— А й справді, ти змарнів!

Він довгим поглядом окинув Абая. Давній друг дійсно схуд за ці дні. Обличчя зблідло, навколо очей з’явилися помітні тіні, дихання стало уривчастим. Видно було, що він глибоко страждає.

— Ця проклята пригода породила в мені велике горе.

— Не згадуй про неї. Чого тільки не переговорили й ми в своїх юртах! Але навіщо ж мучитись тобі? Адже ти допоміг бідолашним, багатьох витяг із петлі!

Абай сумно похитав головою:

— Багатьох? Жменьку, яка була поруч. А як же з рештою — з народом? Адже ж не тільки наше жайляу спіткало це лихо! Не тільки в нашій волості, не тільки в Тобикти; над усім казахським степом стоїть у ці дні такий же стогін.

— То правда… Якщо подумати про всіх, то, звичайно, це так…

— Адже ж це народ наш, казахський народ! Лихо спільне. А чим я допоміг народові?

Абай замовк. Очі його хворобливо розширились, він втупив перед собою нерухомий погляд.

— З юнацьких років ми намагалися боротися із злом, хоч яке воно було. І кого ми перемогли? Де плоди перенесених мук? Чи знайшов я шлях до свого народу? Я навіть для себе як слід не визначив його… «Мрії, як і раніше, вдалині, життя коротке…» — пригадав він рядок віршів, написаних ним колись у дні таких же важких роздумів.

Єрбол знав цей вірш:

проказав він вірші і спитав:

— Невже так не радує тебе життя?

— Дні минають за днями, а оновлення світу все нема. Лихо, як черви, точить мій народ. Весь степ — у ганьбі, в сльозах, у собачому безправ’ї. Вовчою зграєю налітають на нього насильники, ворожими наскоками обрушуються правителі. Навіщо звертати все на міські власті? Одним з винуватців учорашніх сліз, рясних, як море, і прокльонів був волосний управитель. А це ж мій рідний брат Оспан! Чи не означає це, що зло, заподіяне народові, походить і від мене? Що воно сиплеться з моїх кишень, з-за халяв, що сам я — носій зла?..

Саме в цей час у юрту зайшов Оспан, по якого Абай посилав ранком. Він весело привітався, але не дістав відповіді на питання і не встиг сісти, як Абай схвильовано звернувся до нього:

— Е, Оспан! Де ти там їздиш, коли волость твою грабують вороги?

— Астапир-алла! Воронь боже! Про яких ворогів ти говориш?

— А хто ж, як не вороги, напав на нашу бідноту? Де ж ти був?

— Я проводив волосний з’їзд у сактогалаків.

— Невже тобі мало твоєї худоби? Навіщо ти зазіхаєш на вовчу частку — на «чорні збори»?

— Ой-бай, що ти кажеш? Адже ж я не для себе їх дозволив!

— Хіба мало беруть з людей царського податку і недоїмок? А тут ще й ці «чорні збори» — для волосного, для біїв, для старшин, для писарів і посильних? Чи не хочеш ти збрехати мені, немовби не знав, на кого вони йдуть?

Оспан затремтів усім своїм великим тілом, наче стояв не перед братом, а перед грізним начальством.

Звичайно, Никифоров, прибувши для збирання недоїмок, звернувся насамперед до Оспана, як до волосного управителя, вимагаючи зібрати податки негайно. Пам’ятаючи, як бідував народ при таких зборах, Оспан завагався. Тоді Никифоров вдався до погроз:

— Як видно, управитель з тебе вийшов поганий: за весь цей час ти не спромігся зібрати навіть податків для царя! Що ж, доведеться сповістити про це губернаторові! Ти не тільки втратиш місце, а ще й під суд підеш за те, що шкодиш царській казні! Ще є час: збери повністю податки — тоді подивимось!

І Оспан наказав своїм старшинам і шабарманам стягти з населення в будь-який спосіб не тільки недоїмки, але й «чорні збори». А, втім, Такежан, зглянувшись на нього, дав йому хитромудру пораду:

— Навіщо ти займатимешся справою, яка тобі не до душі? У відсутність волосного його заміняє бій першого аулу. Ану, лишень їдь ти кудись подалі,— скажімо, в Сактогалак,— проведи там волосний з’їзд, а я залишусь з властями. Жиренше допоможе мені зібрати податки, адже ж він також бій.

Оспан, ухопившись за це, поїхав і весь той час, коли в тутешніх аулах безчинствували такежанівські прихвосні, відсиджувався далеко. Але сказати Абаєві правду, як усе це було, він не наважився і зніяковіло забурмотів:

— Але ж я ніколи раніше по бував управителем! Мені казали, що так робили всі волосні… То я й дозволив…

— І хотів зжерти сам свою частку?

— Та я ж не для себе, ой-бай! — виправдувався Оспан.— Звідки мені знати, що накоять ці собаки?

— Лай не їх, а себе! — прикрикнув на нього Абай.

— Ну, не кричи! Скажи краще: чим я змию свою провину? Дай пораду! Кого накажеш мені покарати?

— Покарай не бідноту, а сильних. Стягни з них народні борги!

— А хто вони? З кого мені стягати?

— З кого? Почни з себе, з мене, з Такежана. Всі ми винні біднякам, наймитам, стягни з нас їхню частку, візьми й пайку сиріт та старих. Будь хоч ти чесною людиною! Хіба мало в народі людей скривджених, обікрадених сильними? Покарай дуків-лиходіїв і насильників!

— Яким же чином?

— Ти проводиш родові з’їзди по волості, перетвори їх на суди, що карають цих насильників.

— Оце порада! — зрадів Оспан.— А то схопив мене за комір, закрутив, завертів, а до пуття нічого не сказав! Тепер я і так бачу всіх цих лиходіїв! Стривай, ще побачиш, що з ними буде! Оспан ке тремтітиме і не чіплятиметься за чин волосного. Нехай мене потім знімуть, зате добрі люди скажуть: «Сердешний, всю свою силу доклав, щоб покарати тих, хто грабує народ!» А з цих сильних я вже виберу і найжирніших, незайманих. Побачите ще, як я на них звалюсь!

Абай дивився тепер на брата вже іншим, м’яким і лагідним поглядом. Оспан, здавалося, справді був ладен зараз же виконати обіцяне.

— Ну що ж! Виконай це на ділі! Дай мені порадуватися, що ми з тобою народилися від одної матері. А якщо тебе скинуть з посади, не біда. Зате станеш на шлях, гідний чесної людини.

— Нема про що тепер говорити. Побачиш, що буде! — І Оспан, неначе не бажаючи чекати іншої поради, швидко вийшов з юрти.

Абай порадив Абішу і його друзям оглянути давні могили біля печери Конур-Ауліе — «святий Конур», а по дорозі побувати в знайомих аулах.

Ранком на конов’язі, протягнутій між юртами Абая і Магаша, стояли осідлані коні.

За порадою Абая, Абіш не носив в аулі ні форменого кашкета, ні шинелі, але з білою юнкерською гімнастеркою і з лакованими чобітьми, на каблуках яких побрязкували невеликі блискучі шпори, він розстатись ніяк не міг. Тепер він накинув поверх своєї форми просторий і легкий сріблястий чапан з широким оксамитовим рудуватим коміром, а на голову надів критий червоним тонким шовком малахай.

Жигіти скочили в сідла. Абдрахман сів на свого буланого, підскакав до Магаша і рушив разом з ним попереду купки вершників. Позаду їхали Дармен, Кокпай, Какитай і Альмагамбет.

За аулом жигіти пустили коней швидкою риссю. Виїхали вони пізно, близько полудня. Годин зо дві їхали пагористою місцевістю, багатою на трави і струмки. Потім почалися кам’янисті горби, порослі ялівцем. Піднявшись на один з них, вершники побачили перед собою широку долину, на якій розкинувся великий аул.

Подорожани мимоволі спинилися, розглядаючи картину, яка відкрилася перед ними. Коні їхні, почувши табуни, що паслися біля аулу, нашорошилися і заграли під вершниками; молодші, які ще не відвикли від косяка, радісно заіржали.