Абай порадив своїм молодим друзям написати в Алма-Ату такі листи, які підбадьорили б Абіша, розважили його, розвіяли тяжкий настрій. Хворому, прикутому до ліжка, дорога кожна вісточка, здатна відвернути його увагу від думок про хворобу. Тоді Какитай і Дармен написали окремо самому Абішу і докладно розповіли йому про аульне життя-буття, про сімейні новини, про кумедні пригоди, які нібито сталися з ними в дорозі. Опівдні кілька листів були приготовлені до відправки на пошту.

Невеличке місто з одноповерховими дерев’яними будинками, що потопали в садах, вільно розкинулося коло підніжжя Великої гори. На рівній долині, що лежить між містом і горою, в тінявому плодовому саду, обгородженому високим парканом, містився військовий лазарет: два десятки довгих корпусів. Влітку тут густо зеленіє соковита трава, пишно квітнуть яскраві квіти. Обласне місто Алма-Ата цілком справедливо пишається своїм лазаретом. Років із п’ятнадцять тому головним лікарем став Лев Миколайович Фідлер. Він заново відремонтував палати, поліпшив догляд за хворими, підібрав собі діловитих, досвідчених помічників.

Викоханий гнідий кінь з круто вигнутим лискучим крупом підкотив до лазарету сани, в яких сидів Майкан. Мало не годину прочекав Майкан біля воріт, доки звідти вийшов високий опасистий чоловік, застібаючи на ходу шубу, підбиту лисячим хутром. Піднявши з легким поклоном шапку, він сів у сани. Це й був лікар Фідлер.

Гнідий, одразу відчувши, як попустили тугі віжки, викинув наперед голову і помчав швидкою інохіддю.

Лікар, хоча й поганенько, але знав по-казахськи і охоче розмовляв цією мовою. Легенько штовхнувши Майкана плечем, він сказав йому, калічачи слова:

— Мій час мало. Іноходець скорій. Пусти!

Майкан посміхнувся:

— Миттю долетимо!

Він різко натягнув віжки, і іноходець, витягнувшись усім корпусом, як вихор, помчав униз рівним, прямим шляхом до міста.

День був безвітряний, з димчасто-сірого неба повільно падав лапатий сніг, але від шаленої скачки сніг летів назустріч подорожнім, бив в обличчя і сліпив очі.

Фідлер був відомий в місті не тільки як чудовий медик, але і як дуже порядна, лагідна людина. Недарма росіяни, казахи, татари, уйгури, дунгани, кашгарці й ташкентці, що жили в Алма-Аті, вимовляли його ім’я з любов’ю і вдячністю. До Абіша він ставився по-батьківськи лагідно і турботливо.

Гнідий іноходець швидко добіг до міста, так само швидко проминув пряму, як стріла, Колпаківську вулицю, пролетів Сільською і Микільською, трохи уповільнив ходу на вулиці Гурді і Трояндовій алеї, не таких рівних, як Колпаківська, але на Старокладовищенській знову побіг нестримно. Ніби прагнучи вирватися з голобель, він мчав уперед, стріпуючи довгим чубком і заглушаючи вуличний гамір гучним тупотом копит.

Казахи, які жили в степах Сари-Арка[118], не дуже цінять інохідців, але в Джетису[119] ними дорожать більше, ніж скакунами. З двох казахів один обов’язково тримає і викохує інохідця. Гнідий іноходець дістався Магашу і Майкану випадково. Коні, на яких вони приїхали з Семипалатинська, зовсім охляли, і Магаш з Майканом випадково познайомилися з казахом Датом, і той дуже зрадів, коли дізнався, що розмовляє з родичами Абая: як і більшість джетисуйських казахів, Дат дуже поважав Абая, любив його вірші і багато їх знав напам’ять.

Почувши від Магаша, що його старший брат перебуває в лазареті, Дат запитав, чим він може бути корисним своїм новим друзям. Магаш відповів, що хоче купити на базарі доброго коня.

— Я не можу дозволити, щоб син Абая шукав собі коня на базарі,— сказав Дат.— Ви спинилися в Абсамата, він так само і мені друг. Їдьмо до нього і щось придумаємо.

І він повіз Магаша і Майкана до Абсамата, де несподівано подарував їм славетного свого жеребця, який був відомий усім жителям міста як «гнідий іноходець Дата» і цінився нарівні з «кун жесир» — платою за вбивство жінки. Знявши з коня сідло і передавши повід у руки Магаша, Дат сказав:

— Візьми його і віддай Абаю-ага. Скажи, що цього коня шле йому один із синів Великого Жузу[120].

Отака історія була у гнідого інохідця, який мчав Майкана і лікаря вулицями Алма-Ати до хворого Абіша.

Лікар Фідлер просидів біля Абіша майже годину. Він не міг сказати нічого втішного — за останні три-чотири дні здоров’я хворого погіршилося. У важкому становищі-опинився і лікар. На його очах згасало молоде життя. Всі зусилля і намагання лікаря допомогти хворобу були марні. Наука, всіма засобами якої, здавалося б, володів Фідлер, не могла подолати страшну хворобу.

Коли до Алма-Ати приїхали родичі Абіша і їх присутність підбадьорила хворого, лікар дозволив йому вийти з лазарету і лікуватися дома. Він сам простежив, щоб у домі Абсамата хворого примістили у великій світлій кімнаті, і звелів винести з неї килим, тускіїз, сирмак, текемет[121] — одним словом, усе, що легко припадає пилом. З його розпорядження у дворі Абсамата для Абіша доїли трьох кобилиць. Відвідуючи хворого двічі на тиждень, він ретельно оглядав його і щоразу наполегливо наставляв Абіша, як треба поводитися, щоб запобігти загостренню хвороби…

Після приїзду Магаша, коли Абіш мало не щодня почав одержувати листи з дому — від батька, від братів, від матері і особливо часто від любої дружини,— він відчув болісну тугу за рідним гніздом.

Про це своє сокровенне бажання він розповів сьогодні Фідлеру, котрий став для нього тут найближчим, дорогим другом, єдиною опорою юної душі, яка ще не втратила надії на одужання.

Фідлер відповів не зразу. Він замислено перевів погляд з обличчя хворого на вікно, за яким повільно падав рідкий сніг, бовваніли оголені морозом дерева. Важкі, темні хмари суцільною пеленою вкрили небо. Похмурий день навівав на Фідлера сумні думки. Важко було подати хворому надію, не було чим його розрадити. У розумних карих очах лікаря легко було прочитати збентеження, і він, дивлячись убік, намагаючись надати своєму голосові впевненості, сказав:

— Навесні, Абдрахман, ви, звичайно, поїдете додому. Ось потеплішає, і вирушите в дорогу… Доберетеся потихеньку до рідних місць.

Правдивий характер Фідлера не дозволяв йому вдаватися до брехні у розмовах з Магашем. Бачив печальне обличчя жигіта, бачив його сльози, пекучі, як отрута. А втім, говорив йому завжди тільки правду:

— Не можу нічим втішити вас, дорогий. Здоров’я Абдрахмана мене не радує. Що вдієш, туберкульоз — хвороба поки що невиліковна!

Не сказав він нічого втішного і після сьогоднішніх відвідин. Коли Магаш, посадовивши лікаря в сани, повернувся до кімнати, він побачив, що брат читає принесеного вранці листа. Але це тільки здавалось. Абіш не читав. Він лежав зажурений, приклавши до зблідлих сухих губ, ніби цілуючи, листа від Магіш…

Зачувши братову ходу, Абіш звів тонкі, довгі брови.

— Глянь,— тихо промовив він, показавши очима на листа.— Магіш вклала в конверт два чисті аркушики паперу — жовтий і червоний. Вона пише, що пожовкла з туги і горя… А наша донечка Рахіля вже почала ходити, вона квітне, наче червоний тюльпан… Жовтий аркушик — це моя Магіш, а червоний — моя Рахіля…

Брови у Абіша ворухнулися, ніздрі затремтіли, на очі набігли сльози, він обернувся обличчям до стіни.

Щоб розвіяти похмурий настрій хворого, Магаш нагадав йому про новий лист від Дармена і Какитая. Але Абіш ніби й не чув його. Він просунув під подушку схудлу, тонку руку і витягнув уже не раз читані батькові листи. Знову перечитавши вірші Абая, Абіш сказав братові:

— Мабуть, батько дуже занепокоєний. Він став віруючим… Ти помітив, Магаш, у цих своїх віршах батько звертається з проханням до всевишнього. Коли у людини вичерпуються сили і вона втрачає надію, їй тільки й лишається, що молитися та благати.