Абіш замовк, а потім попросив Магаша принести кумис. Двічі ковтнувши, він поставив піалу і задумливо провадив далі:
— Найбільше мене мучить думка, що батькові не пощастило здійснити свою мрію. Навчав мене… виховував… дивився на мене, радіючи і сподіваючись, думав, що я досягну багато чого… Скільки разів він казав мені: «Повернешся з великими знаннями, станеш служити своєму народові, і тоді я буду найщасливішим батьком на землі…» Як подумаю про це, гіркота отруює мене, не дав мені спокою…
Великі рясні сльози потекли його схудлими, запалими щоками. Магаш мовчав, затуливши обличчя хусткою.
Алма-тинська зима закінчувалася. Хворий зовсім підупав на силах, він уже неспроможний був підвестися з ліжка, не міг відповідати на листи — Магаш писав за нього. Витягнувшись, лежав він нерухомо на спині, замислено дивлячись поперед себе. Тіло його так схудло, що було майже непримітне під ковдрою.
Сьогодні день випав особливо ясний. Синювато-блакитне небо, освітлене щедрим сонцем, сяяло прозорою чистотою. На ще голих гілках тополь каркало гайвороння, наче провіщаючи наближення весни. На вулицях гралася багатоголоса дітвора, йшли численні перехожі, проносилися санки, подзвонюючи мідними дзвіночками. Чубки, гриви і хвости коней були оздоблені червоними і зеленими стьожками, а сидіння санок — яскраво-барвистими килимами. Ось кілька санок з веселими сідоками промчало повз будинок Абсамата…
Місто шумно готується до великого свята, а в будинку Абсамата панує тиша. Магаш сидить за столом і зосереджено, наче в самозабутті, пише. Абіш мовчки дивиться на нього. Ну звичайно ж, Магаш пише вірші. Абіш простягає до нього руку і тихо, але владно каже:
— Закінчив вірші? Дай сюди!..
Магаш не знав, що йому робити. Чи можна показати ці вірші хворому? Чи не буде це жорстоко? А не дати — ще гірше…
Абіш відчув вагання брата.
— Не турбуйся, знаю, ти написав правду… Дай же!
Магаш подав йому дрібно списаний аркуш паперу.
— Подивимося, що написав початкуючий поет,— жартівливо, щоб заспокоїти брата, сказав Абіш.— Побачимо, як розцінює моє становище дорогий Магатай.
Магаш підійшов до братового ліжка і сів поруч: затиснувши в тремтячій руці аркуш паперу, Абіш почав читати:
Із хворим сиджу без слова
І думаю думи сумні.
Він кашляє — знову і знову,
Він дихає важко всі дні.
І в серці моєму лунають
Кашлю глухі жалі,
Коли на груди лягають
Руки прозорі, малі.
Стрів він біду надійно,
Мужньо, як воїн стійкий:
Зір, як завжди, спокійний,
Зір, як завжди, прямий…
А в домі — густе смеркання…
І, зціпивши пальці рук,
Він молить про врятування
Від нестерпучих мук.
Абіш довго мовчав, збираючись із силами. Нарешті тихо заговорив:
— Поки я хворію, ви пишете вірші — ага, Дармен, Какитай і ти… Краще б вони народилися не в тузі, а в радості… Для життя повинні вони народжуватися…
Він знову перепочив, потім сказав те, про що довго роздумував за час хвороби:
— Читаю ваші .вірші і бачу: ви стаєте справжніми поетами. Здається, таких віршів казахською мовою ще ніхто не писав… Адже те нове і чудове, що в них в, прийшло від російської поезії, через твори батька. Але навіщо ви приділяєте так багато уваги прикрощам і смутку? Скажи це батькові, хоч я не раз говорив йому це, коли ми розмовляли з ним про вірші. Російська поезія, російське мистецтво допомогли йому осідлати крилатого коня, високо злетіти на ньому. От і треба дивитися вперед. Майбутнє Росії велике і славне! Я не раз чув про це від багатьох людей у Петербурзі, в Москві. Павлов і його друзі глибоко вірять в це прекрасне майбутнє, вони борються за нього. Вони кажуть: скоро зійде над Росією зоря. Нам, жителям Семипалатинська, Алма-Ати й інших глухих закутків неосяжної країни, треба зрозуміти.
Абіш говорив натхненно, з палаючими очима, він навіть трохи підвівся на ліжку. Аж ось він замовк і довго лежав нерухомо. Потім, ковтнувши кумису, вів далі:
— Кожного дня хтось народжується, хтось умирав. А народ, суспільство живе, іде своєю дорогою. Що таке одна людина на терезах громадського життя? Хіба світ загине без неї?
Сумно усміхнувшись, Абіш взяв у руки аркушик з братовими віршами і сказав:
— Не подобається мені, дорогий, що ти весь час вдаєшся в тугу, проливаєш сльози. Облиш сумні думки, Магаш! Піди в місто, повеселися!
В кімнату зайшов Абсамат, щоб покликати Магаша обідати. Але Абіш затримав брата і послав господаря по Утегельди і Майкана.
Обидва жигіти, які звикли розуміти Абіша з півслова, з ледь помітного поруху брів, майже постійно перебували в суміжній кімнаті. Тепер, зайшовши до хворого з певним острахом і тривогою, вони зраділи, побачивши спокійне обличчя Абіша, який попросив їх підійти до ліжка і, з усмішкою дивлячись на них, сказав кволим голосом:
— Мій Магаш зовсім не виходить з дому, він навіть пожовк від нудьги. Сьогодні у росіян чудове свято — масляна… Я чую: Алма-Ата сповнена веселощів і пісень… Запрягайте, друзі, коней. Їдьте надвечір у місто, повеселіться на широкій російській масляній. Випробуйте на скачках гнідого інохідця. Ти, Абсамат, поведеш його, і, я певен, він випередить усіх інохідців міста… Я дам тобі приз за це… Ану, Магаш, Утеш, Майкан, Абсамат, збирайтеся!..
Друзі значуще перезирнулися, слабка надія ворухнулась у їхніх серцях. Видно, Абіш почував себе сьогодні краще. Вони почали усміхатися, закивали на знак згоди і заговорили, перебиваючи один одного:
— Добре, добре, поїдемо!
— Ось побачиш — випередимо алмаатинців!
— Та вже гнідий постоїть за себе!
Коли вони вийшли з кімнати, Абсамат радісно сказав, відчувши настрій усіх:
— Видно, одужує — як хороше на серці!..
Абсамат і Майкан, нікому не кажучи, вже давно готували гнідого до масляничних свят. Коли смеркало, Абсамат запрягав коня в невеликі сани і подовгу ганяв його інохіддю. Щоб не заважали перехожі, він виїжджав або на Ташкентський шлях і мчав до Каскелена, або летів, як вітер, у напрямі Семипалатинська…
По обіді, виконуючи волю Абіша, жигіти запрягли коней і на двох санях виїхали з воріт на широку вулицю. Магаш і Утегельди сіли на задньому сидінні, а Майкан, який уміло правив конем, зайняв місце кучера. Поступившись дорогою гнідому інохідцю, запряженому у невеликі сани, він одразу ж випустив наперед Абсамата.
Сьогодні місто здалося Магашу та його друзям особливо чепурним і святковим. Згадавши Семипалатинськ, вони почали порівнювати його з Алма-Атою. Який прекрасний сніговий хребет Алатау, що наче навис своїм громаддям над містом! Цей могутній казковий велетень викликає захоплення в кожній живій душі. Хіба порівняєш Семипалатинськ з Алма-Атою! Правда, там на центральній вулиці височать красиві кам’яниці, а в Алма-Аті всі будинки дерев’яні, одноповерхові. А зате скільки тут фруктових садів! І які прекрасні стрункі пірамідальні тополі, що тягнуться до неба, гіллясті берези і могутні дуби на прямих, наче стрілки, вулицях!
Утегельди з наївним подивом розпитував Магаша:
— Невже всі дерева у міському саду посаджено за один день?
— Чого ж за один?
— А того, що всі вони однакові на зріст, наче гриви стригунів-дволітків, одночасно підрізані навесні!
Абіш багато розповідав Магашу про Алма-Ату, і тепер Магаш поділився з Утегельди тим, що чув від брата.
— Вісім років тому тут був жахливий землетрус і загинуло багато дерев. Ти правильно помітив — ці молоді дерева посаджені водночас, через те й здаються вони всі однаковими.
Утегельди виріс у степу, де нема жодного деревця. Він не відчуває краси цього зеленого міста, і Семипалатинськ подобається йому більше. До того ж він приїхав до Алма-Ати на початку зими і не бачив ще всієї пишноти фруктових садів, коли на гілках дерев полум’яніють численні плоди…