Усі в юрті слухали тепер Дармена, затамувавши подих, боячись ворухнутись. Іноді було чути уривчасті зітхання Айгерім та Зліхи. Люди і події цієї незвичайної поеми були близькі і знайомі слухачам — ще так недавно все це хвилювало їх у самому житті. Тепер талановитий поет розповідав про це словами, гострими, наче кинджали, що проникали в самісіньке серце, покоряв людей почуттям, що палало вогнем.

Нечувану відвагу виявив Іса, улюблений брат, неоцінений син. Але навіщо, заради кого? Заради нелюдських, зажерливих хазяїв? Захищаючи їхнє багатство? За кого боровся з вовком відважний батир, за вовків з людським обличчям? Навіщо ти це зробив, рідний?

І от Іса хворий. Недуга все посилюється. Принишкли діти. Стогнуть у муках дружина і мати. А в хаті злидні, в сім’ї голод. Гірке лихо разом з хворобою розриває груди їси. Сиротами залишаються малюки, жебраками — стара мати і вдова, що тане на очах. Не з людьми, а з вовками залишає він їх…

Айгерім не змогла стримати ридання. Сльози виступили на очах Абая. Дармен співав далі, не помічаючи, що плаче й сам.

…Передсмертне марення. Останні проблиски думки. Знову йде боротьба з вовком. Ні, не з вовком — з Азимбаєм схопився Іса. І в цій останній сутичці з одвічним ворогом гине Іса. Загасло жарке полум’я могутнього серця. Безцільно зникла велика сила. Людина померла.

Пойняті жахом, плачуть Асан і Усен. Недитяча скорбота в їхніх чистих очах. Їхні благаючі погляди звернені до людей, до тих, в кого є людське серце, людська совість… Люди, допоможіть їм!..

Дармен не зміг дочитати кінця своєї поеми. Закривши очі хусткою, він замовк. У кімнаті стояла глибока тиша. Здавалося, наче всі щойно навіки попрощалися з Ісою, померлим тут, на очах у них.

Абай теж низько схилив голову, не піднімаючи сповнених сльозами очей. Дихання його переривалось, плечі здригалися. По довгій мовчанці віп опанував нарешті себе і сказав коротко і уривчасто:

— Некрасов… Голос Некрасова… Він так само правдиво розкривав душу знедоленого російського селянина… Нехай не я, нехай інший першим з нас став на його шлях… Будь щасливий на цьому шляху, брате мій Дармен!..— схвильовано закінчив він, здивувавши всіх таким зверненням до юнака.

Абай вірно вгадав джерело останньої поеми Дармена. Цієї осені, перебравшись на зимовище в Акшоки, Абай часто і багато читав Некрасова. Бували дні, коли, захоплений російським поетом, Абай переказував його поеми Дарменові, рядок за рядком перекладав деякі його вірші. Він пояснював юнакові, що найбільш правдиві і хвилюючі слова про гірку долю російських селян знайшов тільки цей акин. Слухаючи некрасовські вірші, Дармен знову пригадав свої думки, з якими він голубив маленьких сиріт їси. А в ці ж дні він почав свою поему.

Замріяно дивлячись на Дармена, Абай полинув думкою далеко. Його поетичний погляд бачив перед собою голу вершину високої відокремленої скелі. На такій вершині кладе свої яйця могутня і дужа орлиця. У народі кажуть, що, поклавши їх узимку, вона залишає їх на морозі до весни. Крижаний вітер обвіває яйця, що лежать на голій скелі. Не витримуючи моррзу, лопається одне, потім друге, третє. Але четверте іноді витримує це випробування холодом, і тоді теплої весняної днини орлиця починає гріти своїм тілом вціліле яйце. Бувають роки, каже народ, коли у орлиці не залишається в гнізді жодного яйця, і вона літає до осені, самотня, безплідна.

Чи не так і з ним, з Абаєм? Чи багато з його пташенят витримали випробування суворим холодом життя? Хіба мало яєць лопнуло? Ось Шубар: з цього яйця, що лопнуло, поповзли гидкі хробаки, породження гнилі і розкладу, що несли духовну заразу іншим. Чи не таким буде і Кокпай, який пішов зараз із самолюбною образою, не вислухавши навіть віршів Дармена? Хто з юнаків, що тут сидять, стануть такими орлятами, про яких мріялось усе життя? Може, й вони рано або пізно не витримають гніту життя? Єдина мрія: хоч би один залишився. Мрія пристрасна, самозабутня, як мрія матері-орлиці.

«Чи не Дармен це? Чи не він? Може, тобі судилося долетіти до меж, до яких доносили мене мої слабіючі крила. Може, судилося тобі промчати далі, в заповітні краї, яких я сам не знаю… Лети ж далі, лети вперед, у безкрайню далину. Пізнай більше, ніж осяг я. Пізнай для того, щоб повести в ті країни народ твій, нащадків твоїх. Ти на вірному шляху. Ти сам відчув його своїм правдивим серцем. Бажаю тобі досягти тих меж. Лети, Дармен!»

Ситі вороні коні понесли. Відкинувшись назад, кучер щосили натягав віжки. Легка парокінна бричка так швидко котилася край крутого яру, навислого над Іртишем, так стрімко, що, здавалося, ось-ось шубовсне у воду. Та ріка була ще далеко. Попереду сіріла широка галявина. Тільки поступово кучерові вдалося стримати коней, і вони спокійно риссю попрямували рівним шляхом уздовж високого берега.

Річка дихала вечірньою прохолодою, особливо приємною після денної червневої спеки. Стомлений жарою, відпочивав безгомінний степ. Виблискуючи зорями, покоївся у лінивій дрімоті широкий Іртиш.

Незабаром подорожні побачили густий чорний ліс Полковничого острова, що, наче мур, заступав вогні Семипалатинська. Але вже виразно долинав віддалений собачий гавкіт, і незабаром можна було відрізнити хрипкий бас сторожового пса від заливистого скавучання маленької дворняжки.

Ось уже замаячили й перші привітні вогники степового міста. Проїхавши вулицею повз саманні хати з пласкими покрівлями, кучер спинив коней біля воріт низького критого двору, спритно сплигнув з козел і затарабанив пужалном у замкнену хвіртку. Виліз з брички і подорожній — високий опасистий чоловік.

На стукіт вийшла жінка. Крізь вузеньку щілину в воротях вона намагалася розглядіти приїжджих. Але поночі важко було щось розібрати.

— Хто там? — гукнула жінка.

Кучер опустив пужално:

— Це я, Баймагамбет! Абай-ага приїхав!

Тим часом Абай, знявши легкий чапан[59], витрушував з нього дорожній пил.

— Оппирмай![60] Абай-ага!

Жінка миттю відчинила ворота, і темні силуети двох постатей виринули перед нею на тлі зоряного неба.

— Здрастуй, Дамежан! — дочувся знайомий гучний голос Абая.— Як живеш? Діти здорові?

— Так, так! — відповіла Дамежан і собі спитала про родину Абая.

Вона вибачилася, що зустрічає гостя в темноті і побігла брукованим двором по світник, вистукуючи низькими каблуками кебісів[61].

За хвилину вона повернулася разом із своїм чоловіком Жабикеном, який накульгував на ліву ногу, а за ними вийшов їхній старший син Жумаш, витрішкуватий парубійко з довгою, тонкою шиєю.

При тьмяному світлі світника Абай розгледів побудований не по-міському, критий, утеплений двір. Рятуючись від суворої зими і морозних вітрів, господарі перегородили його саманними стінами, обладнавши вузькі переходи і тісні закутки. В дальньому кутку виднілися двері, що вели в дім.

— Хазр, хазр…[62] — стиха примовляв Баймагамбет, заспокоюючи коней, що нетерпляче гризли вудила, били копитами об землю.

Пропустивши Абая вперед, він завів коней у двір. Ліворуч од воріт стояв широкий віз. На ньому спали якісь люди — певно, гості з степу. В глибині двору двоє коней уткнули морди в низькі саманні ясла і, гучно хрумкаючи, жували соковиту зелену траву.

Йдучи до хати, Абай привітався з тими, що лежали на возі. Йому ніхто не відповів.

— Посвіти лишень сюди! — попросин він Дамежан.

Дамежан підняла світиик. Двоє чоловіків простяглися пліч-о-пліч, задерши кудлаті сивуваті бороди; в одного борода кучерявилась, у другого стирчала, мов лопата. Третій примостився поперек воза. На мить він розплющив очі, сонно озирнувся, мружачись на світло, й одразу повернувся на другий бік. Він був набагато молодший за своїх супутників, але борода в нього була така само густа й кудлата.