— У безлюдному і бездорожньому степу довгі роки росло самотнє дерево. З надією і радістю розкривало воно своє листя назустріч кожній весні. Щороку квітнуло воно, і квіти опадали, а насіння несли вітри у широкий світ. Багато разів жовкло, сохло і облітало його листя, а втім, дерево весь час плодоносило. Аж ось вдарила блискавка у самотнє дерево і розчахнула його. Вогонь обпалив його гілля, спопелив листя й насіння. Обвуглене, повалене на землю, звернулося воно до високого синього неба: «Чим завинило я? Хіба я сіяло зло і лихо? Ти бачило і розквіт мій, і загибель мою, неосяжне, тож відповідай! Хай я помру, але чи залишаться жити нащадки мої? Чи зійде від насінин моїх, які щороку несе кудись вітер, юна порость? Чи проросте бодай одна з них, чи потягнеться до неба молодим своїм верховіттям, і коли настане строк, чи віддасть землі плоди свої? Коли зашумлять листям сади мої, зацвітуть луки? Чи заспіває на гілках дерев, від насіння мого народжених, солодкозвучний соловейко, оспівуючи вічне цвітіння життя? Чи визріватиме в затінку садів моїх нове, щасливе життя?»

Осяяний раптовим натхненням, говорив поет із своєю долею і так само раптово замовк, знову пойнятий незбагненною недугою…

— Боюся, що востаннє відкрив нам Абай-ага свою велику душу,— сказав Дармен, розповівши Айгерім усе, що чув з уст учителя.

Тільки тепер, коли відзвучала жива мова Абаєва, став розуміти Дармен у всій глибині її суть. То була воістину пісня всього життя поетового, пісня, що виникла з надр його зворушеної душі. А може, вона складалася роками, назбирувалася по краплі в його великому серці? Вона переважає все, що досі створено було Абаєм: в ній поєднуються зрілість думки з дивовижною витонченістю. Вона схожа на велику дорогоцінну перлину, викинуту збаламученим морем… Дармен розумів, що своїм натхненним словом Абай назавжди прощався з життям і що кінець його близький.

Коло Абая були тепер тільки найближчі йому люди: Айгерім, Дармен, Баймагамбет. Вони одягали його, водили під руки до столу, давали йому їжу. Він корився їм, як мале дитя, а вони не залишали його ні вдень, ні вночі. В постійній тривозі за нього підтримували вони одне одного, ділилися своїми побоюваннями.

Коли настав час йти з зимовища на Акшоки, люди потяглися до Магашевої могили, щоб попрощатися з ним. Пішов і Абай разом з Баймагамбетом і дітьми померлого. Зайшов у надгробний мавзолей Магаша разом з малюками, але незабаром подав Баймагамбету знак вивести їх. Посадивши дітлахів у візок, що стояв поблизу могили, Баймагамбет терпляче ждав хазяїна. Дві години просидів Абай нерухомо біля свіжої могили сина, а коли вже смерком вийшов з мавзолею, здалося, що то старезний дід. Борода його стала зовсім біла, обличчя прибрало землистого відтінку, все тіло обм’якло. Підійшовши до Баймагамбета, він тихим голосом сказав:

— Мені вже недовго ряст топтати, нема мені зцілення, не вважайте мене живим…

Коли домочадці хотіли привезти до нього лікаря, Абай, відчужено дивлячись на них, заперечливо похитав толовою. Цілі ночі лежав він без сну, тільки зрідка промовляючи одно-два недоладних слова. Айгерім обливалася гіркими слізьми, марно звертаючись до чоловіка:

— Дорогий мій, любий!

Абай мовчав і тільки раз ласкаво провів рукою по її голові, обличчю, плечах. Потім, неначе благаючи: «Ні слова більше»,-— зробив долонею знак облишити його.

Абаю здавалося, що світ розколюється, валиться в хаосі. Народ, виснажений голодом, гине. Степові люди блукають без мети і без пристановища. Та маса, що зветься народом,— найсвятіша для Абая,— розбрелася, розсіялася, перестала існувати. Зламалася опора життя Абаєвого — помер Магаш. І сам він, Абай, і його буття — все підупало, розсипалося на порох. День за днем втрачав він душевні сили.

Відповідно до цього й тіло його в’яне, багато чого він вже не відчуває. Його свідомість наче в дрімоті, він не сприймає того, що відбувається навколо. Йому забракло слів і начебто й думки нема.

Радість і горе, добро і зло, день і ніч переплітаються, вливаються в суцільний морок.

І в хвилини проблисків свідомості він відчуває своє буття вилученим з живого життя інших людей.

І знову пливе Абай сам каламутним, холодним, безкрайнім потоком, тільки ген-ген біля обрію, ледь помітна для ока, височить у сутіні чорна гора, а за нею несміливо миготить золота зоря. І здається Абаю, що вона от-от підніме край ночі, і сліпуче проміння її рине потоком і переможе пітьму. Всім єством своїм рветься Абай до цієї далекої зорі, до землі обітованої, він пливе до неї, напружуючи останні сили. Так, у пристрасному борінні, велика душа Абая покинула світ…

Поет помер другого дня після сорокаденних поминок по Магашеві. Перестало битися велике серце, кінчилося життя, схоже на повноводу ріку, що несе свої життєдайні хвилі через висхлий від спраги пустельний степ…

Звалився могутній кедр, що самотньо виріс на голій кам’янистій землі, знявши верховіття своє у сяючу височінь!

Наближалася осінь. Повертаючись з літніх пасовищ, кочові каравани знову перевалили через Чингіс і один по одному потяглися в долини. На землі, де колись народився Абай, на стоянці аулу його матері, поблизу зимовища Жидебай, височіли буйні трави, вже дозрілі для коси. Степ навколо пожовк, самотня височина Ортену густо поросла сивою ковилою, вигорілі схили її побуріли. Цей сумовитий краєвид поставав перед подорожнім, як образ підупалого світу, нагадував про злигодні минулих часів.

Ця жовта рівнина говорить про гіркий сум, про тяжку недугу краю, що висох від жорстоких бідувань і скорботних дум.

У ці осінні дні на спустілому, безлюдному, неначе поснулому Жидебаї єдиним проявом життя було безнастанне колихання трав. Тут давним-давно, під крилом бабусі Зере і доброї матері Улжан, безтурботно, як маленьке лоша, ріс хлопчик Абай. На цих кам’янистих пагорках і галявинах, оточених густими заростями високого чию, бавився він і пустував.

А тепер, через багато літ, на схід від зимовища, на схилі невеликого горба, височить просторий мавзолей, споруджений, видно, не дуже давно. Всередині його, в лівому кутку, височить кам’яний надмогильник, уже пошкоджений часом. Поверхня його вивітрилась, але краї збереглися. На камені вирізьблено ім’я Оспана. В середині літа 1904 року поряд з могилою Оспана з’явився ще один, такий самий високий надмогильник — під ним поховано Абая.

Сьогодні священну тишу цих місць порушили кочові каравани багатьох аулів. З раннього ранку побувало тут багато людей: батьки й матері, що їхали на чолі кочовищ, діти, що скакали на дволітках-стригунах, пастухи й наймити, що переганяли стада. Після полудня до мавзолею потяглося — верхи й на возах — все населення аулу Абая. У просторому чотирикутному могильнику і великому прохолодному дворі було повно ридаючих людей.

Коли зойки людей, що оплакували Абая, трохи вщухли, одна з жінок високим скорботним голосом почала поминальний плач, і в плачі цьому раз у раз повторювалися двоє слів: «Кос конир»[Кос конир — двоє смуглявих.].

— Хто це? Чий це голос заводить плач? — питали люди, що стояли біля входу до мавзолею. Їм відповідали: «Зейнеп», а інші додавали: «Мулла-апа».

Зейнеп навчалася мусульманської грамоти, вона сама склала свою пісню, сповнену глибокого суму. «Двоє смуглявих» — так величала вона свого давно померлого чоловіка Оспана і улюбленого брата Абая, що лежав поряд із ним. Вслухаючись у скорботний голос Зейнеп, люди плакали ще більше, ще рясніше текли сльози з їхніх очей.

Коли почала стихати пісня Зейнеп, біля самої могили Абая виник інший, напрочуд м’який, дужий і високий голос із срібними переливами. То плакала красуня Айгерім, яку Абай усе своє життя любив пристрасно й віддано. У цій прощальній пісні була ще не відома тутешнім людям сумна краса, а самі слова її відрізнялися від тих, що їх промовляють звичайно в поминальних плачах. Склав пісню Дармен, а сповнений печалі мотив народився у серці самої Айгерім. І ця натхненна пісня, яку без сліз, чистим своїм голосом співала Айгерім над Абаєвою могилою, була не просто тужінням за померлим. Дар поетичного слова зливався у ній із стихією прекрасної музики, це був справді нерукотворний пам’ятник мистецтву, яким вшановувався Абай. Син бідняка Дармен звертався до Абая устами його вірної дружини Айгерім, від імені всього народу…