Чутка про замах на життя Абая переходила з уст в уста. По всій окрузі ходили помовки і поголоски — невиразні, суперечливі і страшенно безглузді. В день повернення Абая деякі аули роду навіть посадили на коней своїх молодців жигітів, здатних тримати в руках соїл. Але справа не пішла далі марних погроз. Жигіти хвастали, що підстережуть Уразбая на дорозі, коли він повертатиметься додому після виборів у Кошбіке. Вони гасали на конях, здебільшого вдень, горлаючи: «Вб’ємо, знищимо!» Галасливим натовпом заїжджали вони в кожний аул, пили кумис, купками гарцювали на найближчих горбах. А втім, тільки-но проходив хміль від кумису, як хоробрі жигіти, не чекаючи вечора, забиралися додому…

Почувши про ці погрози, Уразбай, проте, занепокоївся. Їдучи повз аули Іргизбая, він проскочив до себе додому вночі, наче втікач, що рятується від погоні. Після того потай послав до Азимбая на розвідку своїх прибічників: запеклого злодія Кийкима і подібних до нього шахраїв та пройдисвітів. На цей час іргизбаївці, що запалились були праведним гнівом, почали крадькома поглядати в бік Такежана, Азимбая і Шубара. Вони вже не схильні були тепер горлати так, щоб усі чули: «Стратимо! Знищимо! Помстимося!»

Тільки з’являючись в аулі Абая, ці люди, втративши усю свою вчорашню пиху, ще намагалися бадьоритися, нібито вони й справді здатні були покарати кривдника. Ирсай, найстаріший з іргизбаївських аксакалів, заскочив у дім Абая в супроводі купки нікчемних людців, обурювався, плакав, клявся помститися.

— Накажи, рідний! — розпинався він перед Абаєм.— Ми прийшли за тим, щоб померти від руки твого ворога! Накажеш розорити його — розоримо! Накажеш битися на смерть — ладні зчепитися з ним хоч зараз!

Абай, який і слова не промовив від дня свого повернення, ледве перемагаючи біль і тугу, коротко відповів:

— Якщо я, бажаючи помститись собаці, що вкусив мене, так само почну кусатись, я тільки опоганю тим свої уста!

Після того він знову замовк.

Але не всі іргизбаївські аули важали за потрібне обурюватися, бодай удавано; так аули єдиноутробних Абаєвих братів своєю мовчазною стриманістю дали відчути родичам своє особливе ставлення до подій в Кошбіке. Зате прості люди Чингіської волості щиро співчували Абаю. Їхні рішучі гнівні голоси звучали дедалі гучніше. Далеко за межами волості вони обурювалися цією нахабною розправою. Не родовиті баї, не волосні управителі, не верховоди вічно ворогуючих партій і груп, а тисячі простих людей Тобикти вболівали пад долею, що спіткала Абая.

Нерідко вони говорили: «Ми помстимось Уразбаю, і не за самого тільки Абая, а за весь народ Тобикти. Ми примусимо Уразбая сплатити неню, заплямуємо його ганьбою. Сторицею відплатимо негідникові за його підлі діла, а добро його пустимо за вітром».

Так вони висловлювалися перед улюбленим Абаєвим сином Магашем — «найученішим і найрозумнішим серед молоді». Тобиктинці раз у раз посилали один до одного гінців; найкращі люди родів Мотиш, Кулик, Дузбембет, Карамірза, хоч і зубожілих, але все ще знатних, постійно радилися між собою; до Магаша не раз приїжджали їхні посланці. Приїжджали і люди з родів Сактогалак, Жуантаяк; співчували Абаю і сусідні роди Кокше та Мамая. Всі вони в один голос заявляли: «Затавруємо ганьбою Уразбая, примусимо його повинитись і впасти до ніг Абаєвих!»

Магаш усім приїжджим відповідав скупо і стримано:

— Честь мого батька не продається. Його тяжко ображену гідність не можна повернути винагородою чи тим, що мерзотник визнає свою провину.

Благородні синові слова сповнювали Абая справжньою радістю.

Минув рік з дня злодіяння в Кошбіке. Знову розташувалися аули на звичних своїх літніх урочищах, на тучних пасовиськах біля рік і струмків, а поголос народний дедалі ширився. Уже всі роди і племена, які знали і любили вірші Абая, глибокі його повчання і добрі його діла захисника народу, довідалися про вчинене над ним огидне насильство. Ця чорна звістка облетіла багато земель, дійшла до найманів, кереїв, уаків, найбільших родів серед численних аргинів. Зі степу вона полинула в міста всіх п’яти повітів Семипалатинської області. Заговорив про замах на Абая і Семипалатинськ — центр, куди з усіх кінців густонаселеної області з’їжджалися повітові управителі, торговці, позовники, прохачі. Дійшла чутка і до сусідньої Акмолінської області, і навіть до віддалених міст Семиріччя: Лепси, Аягуза і Копала…

Своїм ставленням до мерзенного замаху на Абая люди мимоволі відкривали своє справжнє обличчя. Прості люди скрізь і завжди висловлювали щире співчуття незаслужено ображеному поетові. З особливою гостротою, як докір своїй власній честі, сприйняла образу, завдану Абаю, семипалатинська біднота. Ремісники, казахська голота, що заповнювала базари, дрібні торговці з обох кінців міста протягом останніх років немало наслухалися пісень і порад Абая. Місто й взагалі швидше, ніж степ, реагувало на все нове. Тільки-но якась родина почує свіжу новину, цікаву історію, метке слово, все це миттю стає всім відоме і повторюється на базарах, вулицях, завулках’ Отак і мудре слово Абая проникало на обидва береги Іртиша, ширилося по затону, по Жоламанівських Жатаках, зворушуючи і тішачи людей. Чи то проводжали наречену, чи то справляли весілля, чи то святкували народження дитини, чи то влаштовували звичайну вечірку,— ніде не обходилося без абаївських пісень і віршів, без його дорогоцінного слова. Ось чому міські трударі сприйняли звістку про образу честі Абая з великою тривогою і з гнівним обуренням…

Зате люди знатні і власть імущі — волосні управителі, баї, мулли — аж ніяк не осуждали Уразбая. Вони люто ненавиділи Абая і навмисне ширили чутки про зазнану ним зневагу. «Зазнався Ірбай, зачванився,— казали вони.— Кращих людей казахських ображав, діймав до живого! От Уразбай і заступився за їхню честь. Він вчинив як справжній батир!»

Наближалась осінь, води в Іртиші меншало, широка ріка мілішала, води її стали дедалі синіші і прозоріші.

Два пороми перевозили приїжджих через Іртиш і Карасу. Посеред ріки був острівець, порослий високими тінявими тополями, соснами і карагачем. У слободі сідали на пором, переїздили через Іртиш і сходили на круглий острівець, потім перебиралися через нього пішки або на підводах до берега Кара-Су, де на них чекав другий пором; ним доводилось їхати понад годину. Парусні човни біля Верхніх Жатаків були чи не єдиним засобом «прямого сполучення» між обома берегами. Старі й малі, піші і кінні, росіяни і казахи, городяни й степовики, валки, що йшли з дальніх міст, і каравани з чужих земель — всі мусили терпіти невигоди такої переправи.

От і сьогодні багато фурманів на возах, степові каравани й городяни з обох берегів очікували на пором, що відчалив від острова до слободи. Як тільки пором торкнувся до берега, всі кінні й піші, що їхали з Семипалатинська, звільнили переправу. Тепер вози, що впритул один до одного стояли обабіч помосту, який з’єднував пором з берегом, ринули на цей поміст. У кого ситий кінь, бадьорий посвист, гучний оклик і добрячий батіг, той завжди раніше проб’ється на переправу. Тепер першими кинулися фурманські вози з Джетису. Тільки-но одна, підвода вискочить наперед, решта рвонуться за нею: коней не треба поганяти, бо до полудрабка прив’язано мішок з пашнею.

Звичайно на пором в першу чергу сідають пішоходи і верхівці. Потім вони забавляються, дивлячись, як вози, випереджаючи один одного, з гуркотом влітають на поміст. При цьому неодмінно щось трапляється: то в поганенької степової гарби вискочить чека з колеса, то обіддя трісне, то вісь переламається, то норовистий верблюд перекине воза в ріку. Це теж потішає проїжджих.

Весь час галасують: «Ой-ой!», «Ану, геть з дороги!», «Сучий сину!», «Сам ти свиня!», «Я тобі покажу!», «Не лови гав!», «Знатимеш, почому лихо!» Одним словом, гармидер страшенний. Брутальна лайка, прохання про допомогу, скрегіт немазаних коліс, плач дітей, верескливі голоси жінок…