— Тепер ти нарешті відчепишся від мене, чорний пес?!

І, високо піднявши нагая, щосили ударив Абая по голові. Це стало сигналом: опасистий Абай не встиг підвестись, як на нього градом посипались удари. Але знайшлося серед лиходіїв кілька чоловік, які, побачивши, що Абая хочуть забити на смерть, жахнулись і почали навмисне падати на нього, щоб прикрити його своїм тілом. Тоді інші, не дістаючи нагаями до Абая, почали бити Какитая. Якимсь чудом вирвався той з юрти і помчав до юрти повітового.

— Рятуйте! Допоможіть! — волав він по-російськи.

Але ніхто не поспішив йому на допомогу.

Через якийсь час залунали постріли: це стражники, не сходячи з місця, стріляли в повітря. Зграя хижаків разом з Саменом повтікала.

Оточений підступними ворогами, здатними на який завгодно злочин, Абай покладався тільки на свою долю. Досі вона його милувала. Але сьогодні сталося щось страшніше за смерть. Удари по голові, посмуговане нагаями обличчя — ці сліди вовчих зубів були образливі не тільки для нього самого, чесного сина казахського народу, але й для совісті й честі всіх казахів. Опритомнівши, Абай зрозумів, що з ним сталося, і з жахом прошепотів:

— Навіщо я залишився живий! Краще б мені вмерти!

Ці слова, гіркі, як отрута, він повторив багато разів:

то було єдине бажання, яке відчував тепер поет.

Коли Абай повернувся до свого аулу в Шокпак, його відразу ж навідали сусіди, знайомі і кревні родичі, до яких дійшла вість про вчинену над ним наругу. Всі, хто любив і поважав Абая, болісно переживали ганьбу, яка випала на його долю. Ніхто з них не насмілювався дивитись йому в вічі, всі вони вважали себе винними перед великою і чистою душею поета, з якої по-мерзенному поглумилися вороги.

Бліда Айгерім зустріла Абая з очима, повними сліз, допомогла йому зійти з коня, відчинила перед ним двері і йровела в юрту. Несподіване горе постарило її за кілька днів, на обличчі з’явилися тонкі риски зморщок.

Тяжко переживав страшну подію і Дармен. Зайшовши до своєї юрти, він невиразно сказав Макен про нещастя, яке спіткало Абая, і тут-таки припав до подушки, заголосив, захлинаючись від сліз.

Макен жахнулася, зойкнула, почала торсати Дармена, потім, припавши до нього, нестримно заридала. Перебиваючи одне одного, вони говорили:

— Безцінний ага, любий!

— Дорогий наш ага!

— Ох, стану я жертвою за тебе, рідний!

— Краще б це зі мною сталось!..

Опам’ятавшись і засмучено міркуючи про подію в Кошбіке, Дармен розгадав причину ганебного покарання, до якого вдалися вороги.

— Ти постраждав за свої свідчення на Аркатському з’їзді! За совість і честь, за добре ім’я людини! За те, що був найкращим і найсправедливішим,— ось за що ти постраждав від лиходіїв! Опора і слава наша, дорогий напутнику мій…

У ці дні в Шакпак прикочував аул Такежана — мабуть, щоб висловити своє співчуття Абаю.

Магаш, Какитай і Баймагамбет, коли проїздили повз цей аул, запримітили схованого у заростях шелюги осідланого коня. Відчувши щось лихе, вони підкралися ближче і пізнали цього чудового коня. Колись він належав Акилбаю, потім його випросив Азимбай і через якийсь час подарував Уразбаю. Під животом у нього ховався відомий уразбаївський поплічник, конокрад Кийким. Його відразу можна було пізнати по носу, що своєю формою нагадував серп.

— Стій! — гукнув йому Какитай.

Кийким скочив на коня і помчав геть. Жигіти кинулися навздогін, але втікач не дав їм і пороху нюхнути з-під копит. Миттю щез. Було ясно, що Уразбай послав до Такежана негідника Кийкима розвідати, що збираються робити Абаєві прихильники.

Жигіти поспішили повернутися в аул. Задихаючись від гніву, ввійшли вони до Абаєвої юрти. Всі ці дні нерухомо і мовчки лежав він на подушках і, здавалося, перебував між життям і смертю. Побачивши схвильовані обличчя жигітів, Абай трохи підвівся на лікті.

— Ну, що ще трапилося? Кажіть!

Магаш розповів про Кийкима. Абай сказав Баймагам-бету:

— Дай шапку!

Баймагамбет разом з шапкою подав і нагая. Абай швидко встав і сказав тремтячим голосом:

— Значить, змія приповзла й сюди, до моїх грудей, щоб мене вжалити! Навіщо ж я лишаюсь тут, на цій землі, серед цих людей? Я більше не існую для вас! Ходімо, Баймагамбет!

І Абай вийшов з юрти. На припоні стояв сивий іноходець, на якому Абай останнім часом їздив. Він сам від-в’язав його, сів верхи і показав Баймагамбету нагаєм на Магашевого коня:

— Їдьмо з цих місць, від цього проклятого життя!

— Куди поїдемо?

— Туди! — Абай кивнув головою в бік заходу і стьобнув інохідця нагаєм. Баймагамбет помчав слідом за ним.

Магаш і Какитай жахнулися; вони стояли розгублені, не знаючи, що їм діяти. І тут до них під’їхали Шубар та Ісхак.

— Що сталося? Куди поїхав Абай? — спитав Ісхак, дивлячись на їхні стривожені обличчя.

Магаш, навіть не бачачи його, розгублено, з слізьми на очах, говорив сам із собою:

— Поїхав… покинув рідну землю… рідних людей… зневірився в них… ніколи не повернеться назад…

Шубар, який не пропустив жодного слова, сказаного Магашем, вигукнув:

— Як же могли ви відпустити Абая? Їдьмо, Ісхак-ага!

І, нахльостуючи своїх коней, вони поскакали навздогін за Абаєм.

Був ясний, теплий вечір. Червоний диск сонця ховався за обрієм. Степ, гірські ували, пастушачі отари, коні Абая і Баймагамбета, вершники — все здавалось облитим кров’ю. Шубар та Ісхак незабаром наздогнали Абая і на повному скаку під’їхали до нього з двох боків.

— Агатай![Агатай — шанобливо-ласкаве звертання до старшого.] Абай-ага! Куди ти мчиш? — загорлав Шубар, зіскакуючи з коня і хапаючи за повід сивого інохідця.

— Відійди! — крикнув Абай, з огидою дивлячись на бліде Шубарове обличчя.

Шубар рвучко вихопив з Абаєвих рук повід і обв’язав ним свою шию, прихопивши і довгу чорну бороду.

— Якщо не повернешся, задуши мене, розтопчи копитами свого коня!..

Чудово вміючи прикидатися, він підшукував гарячі слова, здатні зворушити кожне серце: голос його тремтів від сліз.

— Вернися! Не покидай рідного народу! Ні, ні, ми не відпустимо тебе, любий Абай-ага! — кричав він, голосно ридаючи.

Ісхак узяв за вуздечку Абаєвого коня.

— Заспокойся, Абай,— сказав він тихо, і в голосі його було чутно щире страждання.— Я перед самісіньким від’-їздом довідався, що Абішева вдова, сердешна Магіш, згасає з горя. Вона просить тебе прийняти її останнє зітхання. Невже ти поїдеш, не попрощавшись з нею? Адже вона теж твоя дитина!

Почувши ці слова, Абай розгубився.

— Ось хто страждає ще більш за мене! — вигукнув він.— Сердешна моя, як міг я тебе забути…

І Абай повернув коня.

Саме в цей час прощалася з життям Магіш. Вона лежала у маленькій своїй юрті на постелі, розісланій на землі, бо не мала сили забратися на високе ліжко. Голову поклала на коліна Макен, щирій подрузі. Колись здорова, квітуча жінка, Магіш за два роки висохла з горя, туга виснажила її. Вона здійснювала тепер те, що пообіцяла Абішу,— йшла до нього.

Їдучи до вмираючої Магіш, Абай склав вірші:

І він повторював останній рядок, відчуваючи, як горе його зливається з горем улюбленої невістки.

Доїхавши до жалобної юрти покійного Абіша, Абай і Баймагамбет зійшли з коней. Коли поет переступив поріг і побачив заплакану Макен, він зрозумів, що Магіш назавжди заплющила очі. З грудей його вирвалося глухе ридання, він кинувся до постелі, на якій, випроставшись, лежала мертва Магіш, нахилився над нею, обняв її голову, і з очей його полилися рясні, гарячі сльози.