Абаєві слова приголомшили волосних, наче важкий удар канчуком по обличчю. Не було жодного, хто не зрозумів би їх. Такий одвертий виклик, така гірка правда, сказана просто у вічі, неначе відняла мову у цих майстрів удару з-за рогу. Абай підвівся, накинув на себе чапан і, покликавши Баймагамбета, вийшов з юрти.

Чутка про те, що Абай осоромив волосних, які прийшли висловити йому свою повагу, вмить рознеслася по всіх юртах аткамінерів, що приїхали на з’їзд. Ракіш перший прибіг до Уразбая скаржитися. Той почав глузувати з нього:

— Так і треба! Так усім вам і треба, не будете більше запобігати перед Абаєм. Шкода, мало він вас відхльостав! Ну що ж, ідіть знову до нього, принижуйтеся, ще й не те побачите. Абай вам себе покаже! — Уразбай весь трусився від безсилої люті.

Здавалось, усе те павутиння, яке він сплів навколо Абая, той сьогодні порвав одним рухом. Не можна більше й думати, що на цьому з’їзді вдасться оббрехати і ославити Абая, зштовхнути його в безодню.

Щоправда, заспокоювала одна думка: всі ці волосні й аткамінери, яких Абай так нещадно звинуватив і образив, тепер одверто ворогуватимуть з ним. І якщо сьогодні на шербешнаї Абай не буде знищений, то Уразбай не втрачав надії, що це може статися іншим разом.

Зима затрималася. Хоч настала вже середина грудня, справжній холод ще не починався. Дні стояли сонячні, теплі, зима нагадувала про себе тільки пухнастим снігом, що випав недавно, іноді легкими ранковими заморозками.

На зимовищі Абая в Акшоки забій худоби почали тільки цими днями. Айгерім поралась у коморах, підганяючи Зліху і Баймагамбета:

— Хоч би встигнути все кінчити до приїзду гостей! Адже нашому Абаєві-ага байдуже, що в господарстві все догори дном. Наїдуть гості — він не дозволить відпустити їх без частування!

Побоювання її підтвердилися: раптом звідусіль почали з’їжджатися гості. З Байгабила приїхав зі своїми молодими друзями Акилбай, з Мукира чекали Кокпая з двома товаришами, з родів Керей і Топай на запрошення Абая приїхали акини Уаїс і Бейсембай, що уславилися за останні роки.

Айгерім, яка щойно жартома ремствувала на можливість такої навали, коли гості справді наїхали, прийняла їх із звичного привітністю і гостинністю.

— Ну от, треба ж було мені говорити про гостей! От їх і накликала,— сміючись, казала вона Злісі.— Що ж, тепер треба їх приймати як годиться!

Всю минулу осінь і початок зими акини складали нові поеми. Абай з цікавістю розпитував прибулих, хто з них що написав. Магаш цілу осінь працював тут, в Акшоки, оспівуючи подвиг раба, який помстився на берегах Нілу жорстокому плантаторові. Про цю поему дізналися і в околицях Акшоки, її переписали, вивчили напам’ять і тепер співали і в Кориці, і в Шолпані, і в Кіндикті.

На цей час поема Дармена «Єнлік і Кебек» була вже широковідомою. Дармен співав про казахів, а Магаш у своїй поемі «Медгат і Касим» говорив про народ, який казахам зовсім невідомий. Присвячені різним епохам і двом народам, далеким один від одного, обидві поеми все ж здавалися паростками, що виросли з одного кореня: і та, й інша оспівували справедливість і людинолюбство, з гнівом картали насильство і зло.

Сьогорічна осінь була навдивовижу плідною. Цьому була своя причина. Повернувшись з надзвичайного з’їзду в Кара-Молі, Абай нагадав молодим акинам про ту розмову, яка була у них з Павловим та Абішем минулого літа. Він розпитував кожного, чим захоплена його поетична думка, про що хоче він співати, як збирається відповісти на слова Павлова і Абіша. Декому він сам підказав теми нових поем.

Айгерім не знала, що Абай тоді ж запросив акинів з’їха-тися в Акшоки з новими творами і визначив строк: «Коли почнуть зимовий забій худоби, приїжджайте до мене із закінченими поемами».

І тепер, виконавши бажання Абая, акини читали і співали свої нові поеми та пісні. Абай ще раз прослухав «Медгат і Касим» Магаша, новий переказ «Кози-Корпеша», зроблений Бейсембаєм з його доручення, поему Дармена «Єнлік і Кебек». У Дармена була в запасі ще нова поема, про яку ніхто не знав, але він беріг її напослідок, чекаючи приїзду всіх.

Смерком, коли акини зібралися в Абая і Айгерім, у кімнату зайшли нові гості. Це були Кокпай і Базарали — вони зустрілися недалеко від аулу Абая.

Несподівана поява старого друга! обрадувала Абая. Він зустрів Базарали з привітною гостинністю, посадив поряд себе.

— Дорога була далека, ти, мабуть, стомився, Базеке? Влаштовуйся зручніше!

І Абай, знявши з високого ліжка дві великі подушки, дбайливо підклав їх під лікоть гостеві.

Базарали сьогодні був веселий і бадьорий. Цього разу він заїхав до Абая не в справі, а просто для того, щоб послухати нових пісень акинів, про що сказав йому при зустрічі Кокпай. Влаштовуючись зручніше на товстій атласній ковдрі, яку розстелили на підлозі спеціально для нього, він жартома відповів:

— Звичайно, я мусив би втомитися, але дорогою таке побачив, що не було часу й нудьгувати.

— Ну, то розповідай, бачиш, усі готові тебе слухати,— сказав Абай і зіперся ліктем на низький круглий стіл, що стояв перед ним.

Справді, незвично веселий вигляд Базарали привернув де себе увагу всіх. Усі з цікавістю ждали, що він розповість.

Базарали не примусив себе чекати. Він підвівся на подушках. Обличчя його, яскраво освітлене лампою, що горіла на столі, було збуджене. У кімнаті було тепло. Базарали вже одігрівся, на блідих щоках виступив легкий рум’янець.

— Що ж це виходить? — сказав він сміючись.— Я приїхав сюди послухати акинів, а, виявляється, вони хочуть слухати мене!

— Акини охоче поступаються вам чергою, Базеке,— відповів за всіх Магащ.— Розповідайте, будь ласка!

— Я сів на коня ще вдосвіта, від підніжжя Чингісу дорога далека,— почав Базарали.— Коли під’їжджав до Кольгайнару, вже розвиднілося. Їду землями Жумана і раптом на одному горбі побачив таке зборище, яке ні уві сні не присниться, ні в маренні не привидиться. Хто б, ви думали, зійшовся на це зборище? Чотири цапи і Жуман…

Усі мимоволі розсміялися. Базарали говорив далі:

— Всі чотири цапи прив’язані до куща, а він сидить насупроти них, як мулла перед учнями, і повчає, помахуючи палицею. Так захопився, що й тупоту мого коня не почув. Під’їхав я ближче — дай, думаю, подивлюся, що це воно за незвичайне зборище в іргизбаїв?

Тепер уже всі голосно зареготали, засміявся і Абай, погойдуючись усім своїм гладким тілом. Але на обличчі Базарали не було й тіні усмішки.

— Ну, я вирішив, що гріх не підслухати. Треба ж набратися розуму, адже в іргизбаїв Жуман, мабуть, найстаріший! Я тихесенько зліз з сідла і підкрався ззаду…

І Базарали, якого раз у раз переривали вибухи сміху, розповів, що він почув.

Виявляється, сьогодні ранком, коли Жуман під’їхав до своєї отари, Мескара поскаржився батькові на цих чотирьох цапів, які не давали козам пастися. Жуман, вилаявши пастухів за те, що вони не наділи на цапів вчасно фартухів, наказав піймати всіх чотирьох і прив’язати їх. Те, що жоден з них, мабуть, не відчував за собою провини, обурило Жумана, і він за звичкою багатослівно почав бурчати. Цапи слухали, нахиливши голови, тупо дивлячись на бороду Жумана, і він вибухнув безмірною балачкою, дорікаючи цапам і нарізно, і всім разом.

Коли Базарали підсів за його спиною, Жуман говорив, розмахуючи своєю довгою палицею:

— Ей ви, чотири дурних цапи, спробуйте сказати, що ви не баламутите всієї отари! Безсоромні, постидалися б ви бога! Чого ти на мене вирячився, чорний дурню? Ти з них наймолодший, виходить, мусиш бути найскромнішим. А ти перший баламут, перший розпутник, негіднику!

І Жуман стукнув палицею по рогах молодого чорного цапа. Той у відповідь люто затряс бородою і рвонувся на припоні, намагаючись буцнути Жумана.

— Он ти який! Дивіться-но на нього, виходить, він ще й перший забіяка! Молодий, молодий, а он яке бородисько викохав, самому Азимбаєві личило б!

І Жуман, зрадівши з свого вдалого дотепу, сам засміявся, покректуючи від задоволення. Досить йому було назвати чорного цапа Азимбаєм, як і інші три в його уяві перетворилися на людей.