Його пропозиція не викликала заперечень. Навпаки, Казанцев, семипалатинський повітовий начальник, навіть підтримав його. Виявилося, що до нього надійшло багато заяв, де скаржники просили призначити біями таких людей, які змогли б справедливо вирішити позови і допомогти людям одержати відшкодування за свою працю, або за силоміць одібрану худобу. В цих заявах найчастіше називалося ім’я Абая як людини, що користується довір’ям казахів усіх трьох повітів, знає їхні потреби, якого всі добре знають. Саме йому і просили доручити розгляд скарг люди, що позивають багатіїв і волосних.
Звичайно, на ці прохання навряд чи зважили б, коли б усі троє повітових начальників не були свідками того інтересу, який проявив до Абая губернатор, а Лосовський не мав би його наказу.
Рішення начальників майже одразу стало відоме волосним — через писарів і товмачів повітових начальників. Сам Абай довідався про це пізніше від Єрбола і Баймагамбета, які повернулися з ярмарку, де вони цілісінький день провели в розмовах із скаржниками. Звістка ця не справила на Абая великого враження.
Зате Дармен приніс йому новину, якій Абай дуже зрадів: виявилось, що у степу біля ярмарку зібралося багато людей, які хотіли поздоровити Абая із уникненням небезпеки. Дармен розповів, що люди зібралися наче самі собою, ніхто з друзів Абая цього не влаштовував: люди зібралися, викликали Базарали та Байкокше і попросили їх покликати Абая.
Коли Абай у супроводі Єрбола, Баймагамбета і Дармена під’їхав до невеликого пагорка, вкритого пожовклою травою, його зустріло тут несподівано багато народу. Схоже було, що відбувається багатолюдний той, влаштований якимсь багатим племенем. Але весь вигляд присутніх показував, що тут були тільки ті, хто повноправно зветься народом.
Самі їхні коні про багато говорили. Майже всі вони були худі, заїжджені, з вилинялою за літо шерстю — справжні помічники своїх працьовитих господарів. А сідла їхні та збруя ще красномовніше свідчили про скромні достатки їхніх господарів: подерті пітники, обшарпані повстяні подушки, тріснуті луки, погнуті стремена з чорного заліза. Серед усієї маси цих вершників погляд не знайшов би жодної оксамитової сідельної подушки, чи посрібленої вуздечки, або збруї з воронованим сріблом; не було тут і пітників, оздоблених ременем або різноколірним сукном. Та й самі люди одягнені в сірі домоткані каптани або в старі подерті чапани. Їхні головні убори, що свідчать про приналежність до того чи іншого роду, облямовані ветхим, витертим смушком і покриті або дешевим ситцем, або матерією, що безповоротно втратила колір.
Цей багатолюдний натовп зустрів Абая як рідного. Його швидко оточили, всі з радістю вітали його, поздоровляючи з одержаною перемогою над ворогом. На верховині пагорка, спішившися, Базарали і Байкокше з групою статечних стариків чекали Абая. Під’їхавши до них, він зліз з коня. Друзі підійшли до нього і обняли його, неначе після довгої розлуки.
Абай жартома звернувся до них:
— Базеке! Коли вже я виліз з глибокої ями, то тільки завдяки тобі! Сам я цього разу не тільки не врятувався б, але загруз би ще глибше. А твоя сьогоднішня промова майстерністю перевершила промову найкращого адвоката, а красномовністю — найславетнішого бія! Але скажи, будь ласка, як ти продерся до губернаторської юрти? Як тебе пустили?
— Ой-бай! — зареготав Базарали.— Та хіба є у семипалатинських властей двері, які Сабелей не зумів би відчинити? А ключ, який йому для цього знадобився, допомогли зробити оці ось люди. Зібрали дещо — вартість приблизно двох коней,— він і ткнув жандармському офіцеру. А вже як той зумів переконати губернатора,— це його діло… Ти не бачив, як він йому на вухо шепотів?
З новим глибоким почуттям вдячності Абай глянув з пагорка на силу людей, що його оточували. Натовп уже розбився на дві частини. Видно було, що сторони умовляються, яких силачів-борців виставити одна проти одної. Тут-таки група вершників ладналася почати скачки. Дармен сповістив, що буде й боротьба на конях, й інші змагання. Словом, було все, що годиться на всякому багатолюдному святі, крім частування і виставлених ланцюжком юрт.
Дивлячись на силачів, що схопили один одного за пояс, Базарали розповів Абаєві, що люди, які тут зібралися, подали губернаторові багато прохань про те, щоб одним із біїв, які розглядатимуть на з’їзді позови, був обов’язково і Абай.
Тим часом змагання з боротьби закінчувалося. Переможцем вийшов Абди. Поклавши одного за одним трьох противників, він одержав приз — не зливок срібла і не шматок сукна на одяг, як це буває на багатих бенкетах, а новий тимак, куплений тут-таки, на ярмарку. Вродливий смаглявий жигіт, широко посміхаючись, вийшов на пагорок до Абая.
— Абай-ага,— заговорив він, простягаючи хустку з зав’язаною в неї шапкою,— я боровся не за себе, а за вас, і переміг через те, що боровся, як ви. А ще через те, що дуже вже зрадів за вас! Це й додало мені сил. Отже, і нагорода належить не мені, а вам!
Абай з вдячністю прийняв подарунок і, сміючись, додав:
— Добре, що друзі мої міцні не тільки тілом, але й розумом! Хотів би і я повчитися у тебе, як валити на землю одного за одним своїх ворогів!
Вчинок Абди всім сподобався. Слідом за ним і інші жигіти, що перемагали в скачках або в боротьбі на конях, теж під’їжджали до пагорка і з веселими жартами передавали свої призи Абаєві. Дехто з цих людей зовсім не були йому знайомі, але кожен з них, віддаючи Абаєві свою нагороду, з душевною щирістю проголошував свої добрі побажання. І це, і те, з якою радістю підходили до Абая різні люди, доводило, яким довір’ям і любов’ю народу він користується.
Це, розумів не тільки сам Абай. Уже вечоріло, коли Байкокше, який сидів на пагорку в колі статечних стариків поблизу Абая, заговорив уголос так, щоб його почуло багато людей:
— Е-ей, люди! Яке велике свято у нас вийшло, яка справжня радість народу виявилась! І не одна радість, а дві. Перша радість — за Абая, за те, що ми врятували його від небезпеки. А друга радість — за нас самих, за те, що ми зуміли всі разом відстояти добре діло, що змогли добитися свого! Це дорогий приклад для всіх чесних людей! Нехай же завжди буде така удача в народній справі.
Всі навколо схвально відгукнулися. Гучні вигуки підтримали мудрі слова сїарого акина.
Увечері в юрті Абая почали з’являтися люди, яких ні Абай, ні його друзі не сподівалися побачити в себе. Це були ті самі волосні з ланцюжками і бляхами на грудях, які ранком зустрічали губернатора. Першим, разом з п’ятьма-шістьма аткамінерами, прийшов Ракіш, за ним прийшли три-чотири волосних Усть-Каменогорського повіту, а потім двоє — з Зайсанського.
Всі вони запобігливо віталися, повторюючи один за одним: «Прийшли висловити вам своє поважання», «Не могли прийти раніше, були зайняті зустріччю начальства, тільки тепер можна побажати вам удачі!», «Весь час чекали вашого приїзду, нарешті випало щастя побачитися з вами!»
Для них і радник був не радник, і повітовий не повітовий: всіх їх заступив Абай. Здавалося, він раптом перетворився на якогось владаря, який при бажанні міг підвищити людину або перетворити на ніщо.
Абай холодно відповідав на привітання. Гостям подали кумис. Дивлячись перед собою і немовби не помічаючи всіх цих людей, Абай раптом заговорив, неначе роздумуючи вголос:
— Глибоко нещасний наш казахський народ. Нестатків його не злічити, про нещастя не розповісти. Його пригноблюють і міські начальники — допікають насильством, розоряють хабарами. Всілякі товмачі та чиновники тримають за горло. А дома, в степу, його кусає за ноги зграя волосних, аткамінерів, беків з біями, всіляких вельмож. Чи є серед них такі, що, крім свого особистого багатства, сили і благополуччя, думають про потреби народу, про його добробут?
Абай перевів тепер погляд на волосних, що сиділи навколо нього.
— Високе становище не завжди ганебне. Діяльність, спрямована на благо, повинна облагороджувати людину. Цього не дано тим, хто по-собачому лиже підметки начальству. Коли народ тобі віритиме, то визнання твоєї гідності прийде само й окрилить тебе. На верховину високої скелі злітає і орел, виповзає туди і змія, всіляко звиваючись! На кого з них схожі ви, люди, що сидите тут? Якщо не можете бути орлами, то, значить, стали зміями для свого народу?
