З горба аул добре було видно. Це був незвичайний аул. Головною його особливістю було те, що в центрі стояло багато великих білих юрт, неначе тут розташувався не один аул, а одразу кілька. Звичайно в аулі білих юрт буває зо дві — зо три. За ними стоять скромніші — із сірої або темної повстини, далі тягнуться бідні чорні юрти, нарешті курені й халупи. А тут ветхих і бідних юрт було дуже мало, вони стояли осторонь і не з одного, а з обох країв аулу. А посередині, майже торкаючись одна одної, скупчилися великі багатостулчасті юрти, які здавалися біліші одна одної. Ніби всі вони вкриті зовсім новими білими кошмами.

Під’їхавши ближче, подорожани переконалися, що попали до дуже гостинного аулу. Біля конов’язей, простягнутих між юртами, стояло багато сідланих коней. Певно, їх власників господарі розвели по різних юртах, частуючи кумисом або обідом.

Тільки тепер, коли вони в’їхали в аул, Дармен повернувся в сідлі і стиха сказав Абішу:

— Це аул татарина Махмуда. Тут живе ота Магріфа, про яку казала вам Дільда-апа,— з усмішкою додав він, хитро поглядаючи на друга.

Той спалахнув і нічого не відповів.

Усю цю витівку придумав сам Дармен. Він підказав Абаєві думку про поїздку в Конур-Ауліе, знаючи, що їм не минути аулу Махмуда. Відкрив він свій задум тільки Магашу і Какитаю, а сам тим часом з’їздив до аулу Махмуда, знайшов там свого приятеля — весельчака і дотеппика Утегельди — і домовився з ним, що той допоможе влаштувати зустріч Абіша і Магріфй.

— Нікуди не їдь на тому тижні; мабуть, ми заїдемо з Абішем,— попросив він.— У вас стільки юрт, що Магріфи не розшукаєш. А ми зробимо так: коли побачиш нас, спини, де треба. Добре було б, якби ти намовив господарів залишити нас ночувати. Тоді влаштуємо вечірку, от Абіш з Магріфою і побачаться. Прошу тебе, допоможи, добре діло зробимо! Магріфу я якось бачив і скажу, що в жодного казаха у всьому степу нема такої дочки! Але зате й пари для неї у казахів не знайдеш. Її гідний хіба лише один Абіш.

Почувши це, Утегельди враз почав удавати плетуху-женге, що оберігає честь аулу нареченої: він скривився, прищулився і, шамкаючи, заторохтів:

— Тю, дорогий мій, що ти там верзеш? Хто це гідний нашої Магріфи? Абаїв синок? Та йому на нашу Магріфу тільки молитися можна! Вона ж у нас небесне створіння, красуня, чиста, білолиця! Найшов кого сватати! Та я тебе перед усіма висмію, за ноги у вогонь стягну разом з таким женихом!

Проте, всім серцем співчуваючи другові, Утегельди обіцяв йому всіляко допомогти.

Як тільки вершники під’їхали до центра аулу, Утегельди, який чекав їх зранку, опинився неначе випадково біля найбільшої восьмистулчастої юрти серед п’яти-шести високих і ставних, пишно вбраних чоловіків. Побачивши його, Дармен, який їхав разом з Абішем трохи попереду, одразу повернув до цієї юрти. І тут виявилося, що вони потрапили просто до господарів аулу.

Тільки-но вони обмінялися привітаннями, моторні жигіти підхопили поводи їхніх коней, допомогли гостям спішитися і повели до Великої юрти. Дорогою Утегельди одвів Дармена вбік і, знову удаючи стару сваху, зашепотів, шамкаючи і шепелявлячи:

— Е-е, дівере мій дорогий, ти, я бачу, добре взявся за діло! Тільки от біда: жениха ти привіз, а наречена наша ясноока сьогодні в гості поїхала.

— Ти не жартуєш? — злякався Дармен, збитий з пантелику кривлянням Утегельди.

Виявилось, що той говорив правду. Дармен заблагав:

— У такому разі швидше поклич її якось додому! Вигадай що-небудь.

Гостей посадили на почесному місці у Великій юрті, а господарі розташувались по боках.

Тут сиділи троє синів покійного Махмуда, родоначальника аулу. Ближче до гостей примостився старший — показний і огрядний Жакип; за ним — Муса, теж огрядний і високий чоловік з широким білим обличчям і великими чорними очима під темними бровами; ще далі — наймолодший господар Великої юрти, рум’яний красень Мусабай, молодий кремезний жигіт, середній на зріст. Тут же сидів їх небіж Нуртаза, дуже схожий на Мусабая юнак, з такими ж великими очима і великим носом.

У юрті одразу з’явилась миска з кумисом; господарі, повільно помішуючи його, почали наливали піали і подавати гостям, привітно усміхаючись. Розмова ставала дедалі жвавішою.

Абіш сидів мовчки. Його становище молодого жигіта, який міг стати незабаром женихом у цьому аулі, зобов’язувало до особливої стриманості і ввічливості.

Повернулися Дармен і Альмагамбет, які виходили, щоб стриножити коней і пустити їх на траву.

— Там, за юртами, ріжуть жирне лоша,— сповістив Дармен.

— Тепер уже ясно, що нас і ночувати залишать,— додав Альмагамбет.

Усіма діями господарів керував зараз Утегельди. Коли Мусабай після чаю вийшов із юрти разом з Жакипом, Утегельди, йдучи поруч нього, сказав наче ненароком:

— А до речі нагодилися гості! Давно вже ми не веселилися. Якщо ви їх залишите ночувати, то чи не зібрати нам молодь?

Жакип уже йшов до себе додому, але підтримав жигіта:

— А й справді, розважитися не завадить!

Утегельди одразу повідомив, що Абіш вправний скрипаль, і запропонував послати когось до аулу Шубара по скрипку. Скрипку можна було знайти і в інших аулах, та Утегельди думав не тільки про музику: дружина Мусабая і її племінниця Магріфа поїхали саме туди.

Мусабай сам не мав здібностей до будь-якого мистецтва, проте дуже цінував дотепників, жартівників, добрих оповідачів; такі люди жили в його аулі цілорічно. Утегельди був його улюбленцем. Мусабай охоче погодився з його пропозицією і, підкликавши брата Утегельди, звелів йому одразу їхати в аул Шубара. Утегельди пішов слідом за братом, щоб допомогти йому осідлати коня, і, залишившись з ним наодинці, доручив йому передати сам на сам дружині Мусабая, щоб вона з Магріфою поквапилася повернутися, бо їх чекають поважні гості.

Отож в аул незабаром було доставлено скрипку, а дружина Мусабая разом з Магріфою й іншими дівчатами та молодими женге, що супроводжували її, повернулися додому. Проте сама Магріфа перед гостями не з’явилася: вона проїхала прямо до юрти свого батька, що стояла осторонь. Рум’яна, круглолиця, дуже схожа на свого брата Азимбая, дружина Мусабая ласкаво привіталася з гостями.

З аулу, де для гостей зарізали лоша, скоро не виїдеш. Коли гості вийшли на повітря освіжитися, біля конов’язі не було жодного їхнього коня: всі відправлені пастися в нічне, а сідла лежали в сусідній юрті.

Тепер гостям вже стало ясно, що їх залишають ночувати. Ясно було й інше: ввечері їх чекають розваги. Смеркало, коли загнали худобу і аул по-вечірньому затих, з юрти Мусабая полинули співучі звуки скрипки. Цим ніби відкривалася вечірка. Жигіти, що прислужували гостям, побігли в сусідні юрти скликати людей, господиня послала по молодих невісток і зовиць. Магріфу вона запросила окремо від імені свого чоловіка.

Юрта швидко наповнювалась людьми. Грав на скрипці Абіш. Він не любив грати сидячи, але, побоюючись, що, коли гратиме стоячи, це здасться господарям дивним, грав, присівши на високе ліжко, яке стояло праворуч від входу.

Незабаром біля дверей юрти почулося подзвонювання шолпи, тихі жіночі голоси і стриманий сміх. Дармен, Магаш і Утегельди нетерпляче поглядали на двері, чекаючи появи Магріфи. Але її довго не було. Абіш зіграв уже кілька вальсів і почав якийсь веселий марш.

Нарешті в юрту, товплячись і перешіптуючись, ввалився натовп підлітків. Усі вони були білолиці, рум’яні, стрункі, з великими очима, з правильними рисами обличчя. За ними в юрту зайшло кілька дівчат.

Попереду йшла висока, ставна красуня. Густі темні брови, чорне волосся, зібране в дві важкі довгі коси, підкреслювали дивовижну білість її обличчя. Великі сірі очі дивились одверто і спокійно, кругле білосніжне підборіддя плавною лінією переходило в струнку шию. Тонкі гарні пальці були немов виточені вправним майстром.

Кожна з прибулих дівчат була приваблива, але особливо красивою була та, що йшла попереду. Це й була Магріфа.

Коли дівчата зайшли до юрти, Абіш кинув грати і опустив скрипку на знак шанобливого захоплення. Почервонівши трохи, він схилив голову, вітаючи прибулих. Мусабай, його дружина, Нуртаза, Утегельди та інші господарі підвелися, даючи дорогу до почесного місця.