Під час допиту запитання слідчого і відповіді Макен знов-таки перекладав Алімбек. Дівчина повторила всі свої попередні показання.

З часу цього допиту минуло понад місяць, і ось сьогодні Саліма знову повезла Макен до окружного суду. Ранок був ясний, холодний, сніг, що випав уночі, сліпучо яскрів проти сонця. Макен з насолодою дихала свіжим морозним повітрям і з цікавістю оглядала вулиці та численних перехожих у кожушках і валянках, які йшли у тому ж напрямку, куди Саліма везла свою полонянку.

Вийшовши з саней, що підкотили до будинку суду, Макен здивувалася — таке незвичайне пожвавлення панувало тут. Біля дверей під’їзду, на площі і навіть на суміжних вулицях юрмилося багато людей. Хоч обличчя Макен було запнуте, вона одразу помітила, що більшість з них одягнені по-тобиктинському. Біля самого будинку суду стояли баї в лисячих суконних шубах з широкими комірами, міські купці у татарських шапках і шубах, підбитих білкою та єнотом, кілька мулл у чалмах.

Так багато людей, проте всі чужі, незнайомі…

Саліма під руку ввела дівчину в будинок суду і зійшла з нею на другий поверх. Раптом Макен почула біля себе тихий голос Альмагамбета:

— Не бійся, Макен! Захисники твої біля тебе, Абай-ага теж тут.

Абай-ага!..

Від цього імені повіяло на Макен теплом, якого так жадала її душа.

Справу Азимової, таку незвичайну для російською судочинства, окружний суд вирішив розглянути при закритих дверях у присутності голови і двох членів суду, без участі зацікавлених сторін Не було також ні прокурора, ні оборонця, ні свідків, ні публіки. Увесь судовий процес вирішено було обмежити допитом Макен.

І ось у супроводі конвоїра дівчина тихо увійшла в світлу, простору кімнату з високою лініюю стелею. За великим столом, накритим зеленим сукном, сиділо троє. Посередині — огрядний лисий чоловік з широкою русявою бородою, в золотих окулярах і з золотими гудзиками на темно-зеленому мундирі. Макен відразу здогадалася, що це головний суддя, саме він вирішуватиме її долю. На двох помічників, одного чорного, другого сивоволосого, які сиділи обабіч нього, дівчина не звернула уваги. Згодом вона помітила товмача, рябуватого, огрядного казаха, який стояв біля столу, і секретаря, що сидів збоку, за окремим столиком.

Макен чекала від суду захисту, тим-то головний суддя видався їй красивим і добрим, і вона заспокоїлася, вирішивши чомусь, що він не заподіє їй ніякого лиха. А втім, страху вона не відчувала й раніше, за всі місяці свого домашнього ув’язнення. Їй самій здавалося це дивним, і вона не раз питала себе: «Чому я не боюся? Невже я збожеволіла і просто вже нічого не почуваю?»

Насправді ж у Макен була смілива, відверта душа, ї тепер дівчина вирішила стояти на своєму до кінця. «Хай краще вмру», — сказала вона собі, стиснувши кулачки.

— Підійдіть ближче! — звернувся до неї голова суду і поманив її рукою.

Він поправив золоті окуляри на носі, намагаючись краще розглянути тону дочку степів, яка вперше переступила поріг судового залу. Товмач переклав його слова, і Макен, обережно ступаючи по м’якому килиму, підійшла до столу. Висока, струнка, з тонкою талією, в тюбетейці, гаптованій позументом, накрита легкою шовковою шаллю, вона здалася голові суду красунею.

Трохи здивовано розглядав смугляве, з ніжними рисами обличчя, явно милуючись степовою дівчиною.

— Ваше ім’я? — спитав він. Потім були інші запитання: скільки років, чи живі батьки, чи письменна. Секретар, сидячи за окремим столиком, записував відповіді Макен, перекладені товмачем, і це чомусь переконало її, що все закінчиться добре. Почала навіть у думці посміюватися з чемних запитань голови.

«Невже досі не встигли взнати, хто я така? Скільки разів питали те саме й записували відповіді…»

Голова суду спитав, чого Макен втекла від Даїра. Макен відповіла коротко, але рішуче. Вона покохала Дармена, не хоче розлучатися з ним; краще вмерти, ніж стати Даїровою дружиною…

Вислухавши від товмача цю відповідь, голова звернувся до своїх помічників. Троє чоловіків говорили незрозумілою Макен російською мовою, а вона, дивлячись на них, з надією чекала вирішення своєї долі. А тим часом голова суду говорив своїм колегам, що «слова цієї казашки розумні, вона метка, тримається гідно, видно, що їй нема чого приховувати».

Рішення суду було-таки оголошено Макен через товмача. Воно надавало Макен Азимовій, казахській дівчині, можливість розпоряджатися своєю долею на власний розсуд.

Проте судді так і не наважились довести справу до кінця: суперечку про майнові інтереси сторін, про повернення калиму вони передали на розгляд казахського суду біїв, на підставі звичайного права, для полюбовного погодження позовників…

Але Макен не цікавила друга частина судового рішення. Коли вона довідалася, що суд заперечує право Даїра, сина Шакара, силоміць одружитися з нею, Макен Азимо-вою, лише тому, що він, мовляв, сплатив за неї калим, серце її сповнилося щастям. Віднині їй надавалась цілковита воля у виборі жениха!..

Як тільки рішення було оголошено, про нього відразу довідались сотні людей, що товпилися в будинку окружного суду і на площі. Серед них було чимало міських торгівців, перерослих шакірдів, мулл та інших прибічників Уразбая і Даїра, проте більшість, безперечно, співчували Макен і Дармену. Захоплені вигуки човнярів, дрібних ремісників, російських робітників, а особливо затонських вантажників і простих степовиків з аулів доводили, на чиєму боці в цій боротьбі трудові люди…

А Макен раділа! Ось вона тримає в руках дорогоцінного папірця, який двома мовами — російською і казахською — свідчить, що Макен Азимова має право сама обрати собі супутника життя. Російський закон бере її під свій захист, червона сургучева печатка назавжди звільнила її від Даїра!

— О Абай-ага!

Побачивши свого головного захисника, Макен прикладає руку до горла, з очей її от-от бризнуть сльози вдячності, вона ладна впасти перед ним навколішки. Але Абай сам підходить до Макен, він по-батьківському простягає до неї руки, гаряче поздоровляє її.

Майже півроку не бачила вона Абая, їй здається, що він помолодшав і ніби просвітлів. На його обличчі грає горда посмішка, очі випромінюють радість і лагідність, груди його дихають широко і вільно. Щоправда, у вусах і бороді помітніше пробивається сивина — невблаганна ознака віку, але білі рівпі зуби виблискують по-молодому.

— Нехай щоразу закінчуються так наші сутички з ворогами! — голосно каже він своїм супутникам, Дархмену і Какитаю.

А ось і Дармен. Блідий від хвилювання, він швидко підходить до нареченої і зупиняється на крок від неї, не наважуючись обняти її при всіх цих людях, ба навіть торкнутися її руки. Вони тільки мовчки дивляться одне на одного.

Але в навколишньому натовпі є й такі, що не зводять з Абая лихих, мстивих очей. Єсентай підштовхує ліктем Уразбая, що стоїть поруч нього:

— Диви, як кирпу гне! Як величається!

Уразбай, скрипнувши зубами, у відповідь прохрипів:

— Нехай, нехай сьогодні радіє Ібрай! Настане час, я сторицею віддячу йому за все!

Абай тут-таки офіціально заявив голові суду, що всі майнові претензії Уразбая і Даїра в справі Азимової буде задоволено безспірним порядком. Цим він вибив останнього козиря з рук Уразбая і Даїра, відрізавши їм шлях до нових чвар.

Так завершилася справа Макен Азимової, що надовго збереглася в пам’яті народній під назвою, даною їй ворогами: «Розбрат і чвари за дівку Макен…»

Що б не робили і не говорили у розбійницькому стані Уразбая, по-новому сильно й палко розгорталося кохання Дармена і Макен, які пройшли очищувальний вогонь розлуки і страждань. Какитай, що звільнив дівчину з дому Сарманова, нікуди не заїжджаючи по дорозі і нікого не попереджуючи, одразу помчався з нею в затон.

Дармен, хворий від горя, звиклий до суму розлуки, одразу навіть і не зрозумів, хто несподівано виник перед ним у тьмяній кімнаті Абена. Йому і на думку не спадало, що Макен могла з’явитися тут у той час, коли він виливав свою непозбутню тугу за нею у задушевному «Кулак-кюйє», неголосно перебираючи струни домбри.