Після того як Абен і його друзі пішли, Абаю хотілося риданнями полегшити свої муки, але плакав він не слізьми, а кров’ю серця, і кров’ю серця написав вірші, співучі, як струни домбри. Із слів Абена він зрозумів, що його батьківська мрія перетворюється на мрію народу, стає надбанням молодого покоління. Тим гіршою була для нього рання смерть сина.
Я в минулім життя прожив,
Він нового провісником став.
Всі надії я розгубив,
Шах кістки мої пронизав.
Став старим і немічним я,
В серці біль, що горить вогнем.
Горе чорним, немов змія,
По очах стьобонуло бичем.
І після кожної строфи виникав однаковий приспів, що знову й знову повторювався:
Смерть, скажи, як посміла ти
Мого сина до себе взять?
Абай журився, що не здійснилася його мрія, яка йшла назустріч думам народу, блукаючого в темряві.
Скрізь обдумано діяв ти,
Був ти чесним, не вмів брехать.
Був відважним і смілим ти,—
То й щасливим можна назвать.
Смерть, скажи, як посміла ти
Мого сина до себе взять?
Коли натхнення, приглушене горем, покидало Абая, він знову віддався нестримному розпачеві, і тоді рятувала лише непритомність — від нестерпного болю в серці.
Довідавшись про смерть Абіша, Павлов три дні пробув разом з Абаєм і утішав його, як умів. Він передав батькові пачку любовно підібраних листів, одержаних ним від Абіша за останні п’ять років.
— Коли дозволить вам горе, прочитаєте ці листи, Ібрагіме Кунанбайовичу! Ви ще раз переконаєтесь, як високо піднявся Абдрахман, дізнаєтеся багато про що, і це дасть вам розраду. Ніхто не живе вічно, всі ми смертні. Але ваш син прожив своє коротке життя так, що воно викликає захоплення. Скільки пізнав він справді великого і як високо стояв над юрбою обивателів!
Абай узяв акуратно зібрані Абішеві листи і мовчки поклав під подушку.
У ці ж дні надійшов Абаю лист від Євгена Петровича Михайлова, старого його друга, висланого колись з Семипалатинська. Він перебував тепер на Алтаї, у верхів’ях Іртиша, поблизу Зайсана, де провадив етнографічні дослідження. Влітку Михайлов кочував з казахами, а тепер сидів над своєю науковою роботою. Про тяжку хворобу Абіша він знав уже давно з його листів, одержаних за останні роки.
Михайлов згадував у своєму листі дитинство Абіша, ту незабутню осінь, коли він привів його за руку в російську школу. І перед очима Абая постав живий образ сором’язливого аульного хлопчика, який тримався осторонь незнайомої шкільної дітвори і злякано тулився до бородатого російського дядечка, наче до рідного батька…
Михайлов з любов’ю говорив про прекрасне життя Абіша, який за короткий свій вік побачив і взнав більше за будь-якого столітнього аксакала.
І Абай, залишившись сам, втілив у вірші слова вірного старого друга, який був для Абіша немовби другим батьком:
Жив він зовсім не напоказ,
В тому мудрість старечу мав,
Турбувався завжди про нас,
За нами завжди сумував.
Думати про Абіша, ділитися з ним, хоч і мертвим, своїми думками стало насущною потребою для Абая, Багато глибоких, зворушливих рядків народилося в ці дні в його серці, віршів, написаних тільки для Абіша,— їх поет ніколи нікому не показував.
Коли нарешті приїхав Магаш, Абай замкнувся з ним і змусив його якнайдокладніше розповісти про останні місяці і дні життя Абіша.
Вислухавши Магаша, Абай відчув, як його серце залила нова хвиля скорботи. І тоді він знову взявся до свого вірного, мовчазного друга — поезії:
Сміливий, розумний, він знав
Долі точні і шлях, і час,
Сам безстрашно її стрічав,
Крився з горем своїм від нас.
Знав, що мало лишилось жить,
І нікого не смів лякать.
Те, що йому довелось зробить,
У заповіті встиг записать.
Абай розповідав про добру і сильну вдачу свого сина, який міг бути прикладом для юнаків рідного народу.
До багатства не прагнув він,
Чванства, брехень не визнавав…
Залишив він сім’ю, мене,
Мало взнавши земних утіх,
Та коротке життя ясне
Він продовжив в знаннях своїх.
Всіх просторів і всіх часів
Шир охоплював пильний зір…
Так заговорив Абай вперше про свою скорботну гордість батька, який побачив у синові справжнього громадянина рідної землі.
Хоч як ретельно приховував поет присвячені Абішу вірші від стороннього ока, вони не залишились таємницею для близьких: Дармен, користаючись нагодою, обережно брав сокровенні записи з-під Абаєвої подушки, похапцем переписував нові строфи, а потім разом з Какитаєм вивчав їх напам’ять.
Одного разу Магаш прочитав товаришам свої вірші, написані біля ліжка вмираючого Абіша, тоді Дармен і Какитай ознайомили Магаша з Абаєвими віршами, які їм вдалося переписати. Магаш передав друзям передсмертні слова Абіша про те, як плодотворно російська поезія, російська волелюбна думка вплинули через Абаєві твори на вірші казахських поетів. І всі погодилися, що за останні роки поети, які близько стояли до Абая, почали справді писати вірші зовсім не так, як раніше. Казахський поет знаходить тепер нові слова, бо він по-новому починає сприймати світ. Насамперед це стосується Абая. Його вірші про Абіша аж ніяк не схожі на жоктау[Жоктау — плач за небіжчиком.], які складали раніше акини: беки і бії, хаджі і мірзи, щоб зміцнити мусульманство, прагнули розрадити людину в її горі думкою про неминучість долі. Недарма вони завжди починали свої проповіді з давно відомих пустих фраз: «Нема тулпара з цілими копитами, нема сокола з цілими крильми», «І друг аллаха, пророк, покинув цей світ!», «Друзі Магомета, шахріяри[Шахріяри — чотири Магометових соратники.], пішли з цього світу». Щирий смуток ображали вони сухими, байдужими словами, які вже давно відлунали.
Абай у своїх віршах оплакував Абіша не тільки як батько, що втратив сина, але і як учитель, втративши улюбленого учня, котрий знайшов у російського народу великий скарб знання. Цей скарб він приніс у степ, своєму рідному народові, який живе в темряві неуцтва. І от пішов назавжди з життя один із перших посланців степу, якому, можливо, судилося стати вожаком нового, вільного племені!
Довгими безсонними ночами, не знаходячи спокою, безутішно тужив Абай — літня людина, батько і громадянин,— тільки паперу, довіряючи скорботу своєї душі. Всі вірші, написані ним у той час, дихали суворим подихом нового перевалу в його високій долі.
Абай повідомив Магаша про своє рішення, до якого прийшов ще до його повернення: перевезти останки Абіша в рідний степ, доки могила не встигла відтанути. Утегельди і Майкан з трьома жигітами повинні завтра трьома підводами виїхати до Алма-Ати, а звідти, взявши тіло Абіша, проїхати приярками Чингісу, через землі тобиктинців, в аул Акшоки. Магашу треба вирушити додому: він провів Абіша в останню путь, нехай поділить тепер горе з його матір’ю і сім’єю.
Сам Абай залишився в місті до того дня, поки не одержав телеграму від Утегельди, що той з останками Абіша виїхав з Алма-Ати…
