У натовпі почувся схвальний сміх, що різонув Уразбая ножем по серцю, він хотів ще щось сказати, заперечити, але розгубився і поквапився відійти.
А люди все йшли і йшли до будинку окружного суду. Кого тільки не було в цій гамірливій, строкатій юрбі! Дрібні крамарі, затонські вантажники, робітники, кустарі, степовики, що приїхали на базар. Торговці Сейсеке, Хасен і Жакип сповістили всіх купців міста про те, що в суді відбудеться розгляд скандальної справи, і до окружного суду потяглася валка гарних колясок і дрожок з багатими торговцями. Прибули сюди й мулли, карі і перерослі вихованці медресе, літні шакірди. Вони трималися поки що осторонь, але готувалися дати бій порушникам віри і старовинних звичаїв, які передали до російського суду справу втікачки, котра переступила закон. Тільки шаріат має право вирішувати такі справи! Нехай покарає їх бог, нехай сам народ розтерзає порушників адату! Годованці медресе і мечетей у своєму фанатичному тупоумстві були не менш кровожерливі, ніж сам Корабай…
Справа втікачки Азимової схвилювала також освічених казахів-чиновників, які заповнили сьогодні коридори окружного суду. Вони почували себе тут цілком впевнено, а їхні земляки й товариші юрмилися на вулиці, не наважуючись зайти в будинок…
У просторому світлому залі на другому поверсі Абая нетерпляче ждали Абіш, Какитай, Дармен і Даніяр. Увійшовши, Абай здивувався, що з ними нема Макен. Виявляється, повітовий начальник зважив на прохання Уразбая, і, за його розпорядженням, Макен до рішення суду відвели в окрему кімнату, де перед судовим розглядом звичайно тримали підсудних.
І в збудженому натовпі, що заповнив вулицю, і серед «чистої публіки» в будинку суду безнастанно обговорювали хвилююче питання: візьметься суд розглядати справу втікачки чи передасть її на суд біїв для розгляду за законами адату і шаріату? Було відомо, що за втікачку заступився Абай — знатна аульна людина,— і не сам, а разом із своїм сином, офіцером Абішем. На таких захисників окружний суд не може не зважити. Так запевняли одні, другі заперечували: звичайно, Абая всі поважають, але російський суд не має права розглядати мусульманські справи, нема такого закону.
А тим часом голова обмірковував з двома членами суду питання, що робити з справою Азимової: вона торкалася складних моментів і потребувала обережного підходу. Судді, які не хотіли брати на себе відповідальності, тільки надвечір прийшли до одностайної думки. До залу засідань, куди допущено було лише небагатьох, привели подательку прохання, і голова оголосив, що окружний суд вирішив, як виняток, прийняти до розгляду справу Азимової, втікачки з степу, яка звернулася з проханням про захист за законами Російської імперії.
— В інтересах справи, доки провадитиметься слідство,— сказав голова,— Макен Азимова повинна залишатися в місті і перебувати під наглядом поліції, щоб з нею не міг зустрітися ніхто з ворогуючих сторін. Тим-то надалі, поки не буде остаточного вироку, суд ухвалив примістити Азимову в домі товмача окружного суду, колезького реєстратора Алімбека Сарманова.
На тому й закінчився цей багатий на події день, що почався кровопролиттям в домі вантажника Абена. Макен відірвали від близьких і друзів, і нещасна дівчина, що стала причиною чвар і розбрату, залишилась одна з своїми думками.
Тепер життя і доля Макен і Дармена цілком залежали від російських начальників, які й самі почували себе не дуже впевнено, встрявши в цю незвичайну справу. В практиці семипалатинського окружного суду таких справ ще не бувало, і ніхто не міг сказати, чим вона закінчиться.
На другий ранок мулли, з намови Уразбая і Сейсеке, прийшли до голови суду і подали йому написане чітким каліграфічним почерком прохання від імені семипалатинського мусульманського духівництва.
«Суперечні справи відносно шлюбу і розводу мусульманських жінок,— писалося в проханні,— підлягають тільки шаріату. Справу Азимової правомочні вирішувати тільки імами мечетей, духовні пастирі мусульман».
Голова суду пообіцяв приєднати прохання до справи, але мулли не заспокоїлися — стали шукати інших шляхів через казахських товмачів, готових служити за п’ятірку будь-якому хазяїну.
Міські багатії на кшталт Ойсеке і Хасенд надривали горло, виступаючи в ролі хранителів степових звичаїв.
— Досі російський суд не посягав на наші освячені віками закони про сватання, про сплату калиму і право на жесир. Нехай і тепер російські судді передадуть справу Азимової на розгляд суду біїв, за законами наших предків.
Так говорили прибічники Уразбая, а прихильники Абая наполягали на розгляді справи Азимової в російському суді.
Конечну потребу цього переконливо доводив у своїй письмовій заяві артилерійський поручик Ускенбаєв, один з головних свідків у цій справі.
«Перша казахська жінка, сподіваючись на допомогу і захист, звернулася до російської адміністрації і суду. Відмовити їй у цьому означало б підписати обвинувальний акт адміністративним установам і судовим органам міста Семипалатинська. Криваві події, пов’язані з справою Азимової, сталися не в степовій глушині, що була дуже далеко від поля зору нашої адміністрації, а в губернському місті, в резиденції самого генерал-губернатора, і стали відомі судовим властям. Було б недопустимим відмахнутися від розгляду цієї кричущої справи і надіслати її на розгляд суду біїв. Такий вчинок підірвав би престиж суду та всієї адміністрації міста. Справа Азимової ще не встигла дістати висвітлення в столичних газетах і про неї невідомо п. міністру внутрішніх справ, п. міністру юстиції, а також правительствуючому сенату. Навряд чи наш уряд схвалить нерішучість місцевих властей, коли вони не стануть на захист першої казахської жінки, яка забажала судитися за справедливими законами Російської імперії…»
У цій офіціальній заяві офіцера російської армії був застережливий натяк на можливість надання гласності подіям через пресу. Це повинно було найбільше вплинути на полохливих чиновників Семипалатинська…
До складання цього документа, написаного рукою Абіша, було залучено, за порадою Абая, Федора Івановича Павлова. Для цього Абай сам їздив до своїх російських друзів. На прохання Павлова, його друг, студент-засланець Марков, зібрав і передав до суду свідчення робітників затону, де вони якнайдокладніше розповіли про кривавий напад спільників Уразбая і Даїра на будинок Абена і про насильне вивезення Макен і Дармена. Ці свідчення підписали Сеїль, Абен та інші письменні вантажники, пімокати й чинбарі, а неписьменні поставили родові знаки і притиснули відбитки пальців. За порадою Павлова, переданою через Сеїля, подали свої свідчення і човнярі, які перевозили втікачів через Іртиш. Олександра Яківна, яка лікувала Абена, Айшу й інших потерпілих, написала лікарське посвідчення про заподіяне їм каліцтво…
А поки що Макен, відірвана від друзів і близьких, залишалась у цілковитій самотності із своїми тяжкими думами. Вона не знала, що чекало на неї в майбутньому, яких злигоднів доведеться зазнати. Судді, вибираючи тюремника для Макен, не випадково спинилися на штатному перекладачеві окружного суду Алімбеку Сарманові. Мав він для цього всі дані. По-перше, бездоганна репутація політично благонадійного чиновника, про що свідчили його успішне просування по службі і наявність двох нагород; по-друге, він не був зв’язаний з родом Тобикти; по-третє, дружина Сарманова була татаркою, що убезпечувало Макен Азимову від будь-якого впливу її степових родичів.
Беззаперечний виконавець волі начальства, Алімбек Сарманов охоче погодився опікати Макен, тим паче, що голова суду одразу визначив суму видатків на харчування підопічної — півкарбованця на день. П’ятнадцять карбованців на місяць! За таку винагороду Алімбек ладен був хоч цілу вічність тримати полонянку в своєму домі. До того ж йому не треба було турбуватись, що полонянка втече або буде викрадена: за наказом суду, пристав Старчак виділив двох городовиків нести караул біля старого двоповерхового, за високим парканом, Алімбекового будинку в Татарській слободі. Алімбек, людина замкнутого характеру, жив відлюдно, сусіди до нього не ходили, а сторонніх він і зовсім не пускав до себе в двір. Старанний чиновник і тупиця, який зверхньо ставився до людей, він не визнавав земляків, і дружина його, що не любила степових гостей, давно віднадила їх від свого дому.
