Уразбай не знав, куди поділися втікачі, де їх шукати. Перебравшись на правий берег, він кинувся до Самалбека Доспанова, що служив товмачем у Маковецького. Цей жигіт, родом з киргизів, які осіли біля Тобикти, не раз давав корисні поради Уразбаю і допоміг йому встановити зв’язки з усіма казахськими товмачами: при мировому і окружному суді, в Державному банку і в канцелярії губернатора. Такій корисній людині не шкода було послати взимку жирну кобилицю, а влітку добру сабу кумису…

Тим часом у канцелярії повітового начальника чекали прийому Абіш, Дармен, Макен і пристав Старчак. Коли Маковецький, який приймав міських чиновників, звільнився, він запросив до себе Старчака для доповіді. Пристав докладно доповів йому про події, які відбулися в затоні і на поромі, сказав, що винні у всьому були Даїр і Корабай, поскаржився, що вони образили його, назвавши продажною шкурою і хабарником…

Повітовому начальникові все було ясно, і він наказав справу про учинений ними розбій негайно передати судді. Після цього Маковецький прийняв Абіша, який зайшов до нього в кабінет разом з Макен і Дарменом.

З неприхованою цікавістю Маковецький оглянув красиву дівчину та її коханого.

— Запитайте Азимову,— заговорив він, звертаючись російською мовою до Абіша,— чи не відмовиться прохачка від викладеного нею в проханні на ім’я повітового начальника? Чи не змінила вона своїх намірів після всього того, що сталося сьогодні?

Не встиг Абіш перекласти запитання Маковецького, як до кабінету зайшов Самалбек, який уже побачився з Уразбаєм. Побачивши товмача, Абіш вклонився йому і сказав:

— Якщо прийшов пан Доспанов, дозвольте мені поступитися йому місцем перекладача.

Маковецькому сподобався і цей вчинок Абіша: молодий офіцер хотів зберегти цілковиту безсторонність при розгляді справи. Повітовий начальник мовчки кивнув Самалбеку, запрошуючи його взятися до виконання своїх обов’язків.

На запитання Маковецького Макен відповіла, зважуючи кожне слово, тихо, але виразно:

— Таксир, я багато страждала і прийшла шукати у вас захисту. Я не відмовлюся від свого прохання, яке вчора подала вам, і нічого не можу додати до нього. Я з своєї власної волі хочу вийти заміж за цього жигіта, його звуть Дармен, він мій наречений! Я прошу вас бути моїм захисником від злих людей, які нас переслідують. Я хочу свободи за російським законом.

Дівчина говорила не кваплячись; раз у раз вона замовкала і прикладала хусточку до очей, витираючи сльози. Абіш і Дармен, слухаючи її розумні слова, захоплено перезиралися.

Самалбек сумлінно переклав усе, що говорила Макен,— видно, його зв’язувала присутність Абіша, який теж знав російську мову так само добре, як і казахську. Коли Самалбек замовк, Маковецький запитально глянув на Абіша, немовби хотів пересвідчитися в правильності перекладу. Абіш схвально кивнув головою.

Пане Ускенбаєв,— сказав Маковецький,— хочу звернути вашу увагу на таку річ… коли вже прохання Азимової дійшло до властей, його, звісно, не буде залишено без розгляду. Але не забувайте, що всі такі справи вирішувалися завжди за степовими законами, згідно шаріату. У моїй практиці це перший випадок, коли казахська жінка просить захисту за законами Російської імперії. Мені здається навіть, що Макен Азимова — взагалі перша жінка, яка, так би мовити, стала на шлях боротьби за емансипацію жінок Сходу. Ваше втручання в що справу, поручику, свідчить про вашу гуманність і заслуговує на велику похвалу… Однак прошу вас пояснити Азимовій та її женихові, що не я, повітовий начальник, розглядатиму прохання і вирішуватиму її долю. Такі справи має розглядати окружний суд. Суд передасть справу на дізнання і зробить свої висновки…

Вислухавши повітового начальника, Абіш попросив його якнайшвидше передати прохання Макен до суду, і Маковецький пообіцяв сьогодні ж особисто доповісти голові окружного суду про всі обставини цієї виняткової справи.

На цьому закінчилася їхня бесіда, і Абіш разом з Дарменом і Макен вийшов до загальної канцелярії.

За порадою Самалбека, Маковецький вирішив прийняти і ворожу сторону — Уразбая, Сейсеке і хальфе Шаріфжана. Побачивши Абіша в офіцерській формі, який виходив з кабінету ояза, Уразбай пропустив уперед своїх поплічників, потім перепинив Абішу шлях і злісно процідив, багровіючи від люті.

— Не встиг вирости й стати людиною, а батько вже примушує тебе сутяжничати! Ну що ж, дивіться, щоб не довелося вам пожалкувати потім, коли буде пізно!..

Абіш з огидою глянув на одноокого бая. Він згадав, як цей чоловік образив його батька, згадав про криваву бійку в Абеновому домі, і його серце сповнилося гніву.

— Я нікому не хочу зла,— різко сказав Абіш,— і через те, не шкодуючи життя, боротимуся з тими, хто сіє зло! Я й без батькової допомоги зумію приборкати і покарати лиходія. Добре запам’ятайте це, аксакал!

Абіш одвернувся від Уразбая і рівною, спокійною ходою відійшов. Уразбай кинув йому вслід сповнений ненависті погляд і, заскреготавши зубами, попрямував у кабінет Маковецького. У приймальній залишилися Макен, Дармен і Абіш із своїми друзями, а навпроти них розсілися поплічники Уразбая. Панувала тяжка й напружена тиша. Обидві сторони мовчали, порушити цю мовчанку було небезпечно, бо кожне слово могло розітнути зловісну тишу, як свистячий помах клинка, і це неминуче призвело б до нового кровопролиття.

Розмова Маковецького з Уразбаєм була недовга.

— Справу Азимової вирішую не я,— ухильно сказав повітовий начальник, — її має розглянути суд. Мені довелося втрутитися через те, що в місті, за спокій якого я відповідаю, мали місце безпорядки. В суді ви пред’явите свої претензії і докази, а суд у всьому розбереться…

Уразбай знав Маковецького: повітовий начальник приїздив в аул на вибори волосного управителя і поводився там з непідкупною суворістю. Цим він вирізнявся з-поміж усіх царських чиновників. З такою людиною треба вміти розмовляти, і Уразбай шанобливо сказав:

— Що вірно, те вірно! Мова ояза справедлива від початку до кінця. Якщо за законом винними виявимося ми, нехай нас засудять. З цим ми згодні. Але у мене є одне прохання, яке ні ояз, ні суд, сподіваюся, не відхилить.

Уразбай насупився, його обличчя посіріло. Він підвищив голос.

— Слідство сьогодні не закінчиться, воно триватиме довго. Де ж увесь цей час перебуватиме втікачка? Біля викрадача-жигіта, який, звичайно, зробить її своєю дружиною? Кому ж потрібні тоді слідство і суд? Адже вся наша суперечка спрямована на вирішення питання, бути їм вкупі чи ні!

Однісіньке око Уразбая пильно, з погрозою втупилося в повітового начальника.

— Нехай вирішує справу твій суд, начальнику, але з цього часу не дозволяй втікачці і жигіту перебувати разом. Ти посадив двох наших людей, Даїра і Корабая, в тюрму. Нехай іде слідство, нехай вони теж сидять у тюрмі, але нарізно одне від одного! Якщо хочеш бути справедливим, роз’єднай Дармена і Макен.

Вимога Уразбая роз’єднати до рішення суду дівчину та її нареченого здалася Маковецькому вартою уваги, а другу вимогу — посадити їх у тюрму — він одразу відкинув. Для цього не було ніяких юридичних підстав.

Години через дві у всіх присутствених місцях Семипалатинська вже закінчилися заняття, тільки в окружному суді панувало незвичайне пожвавлення. Людно було і перед будинком суду; тут юрмилися прибулі з слободи казахи. Човняр Сеїль переправив Абая з Баймагамбетом через Іртиш, витягнув свого човна на берег, а сам пішов за ними, аж палаючи з цікавості: як це все обернеться?

Уразбай, побачивши Абая, не стримався і крикнув на всю вулицю:

— Підпалив, та ще й роздув пожежу! Що ж, пали й решту, Абай, пали!

— Пожежа, кажеш? — теж підвищив голос Абай.— Не всяка пожежа — лихо!

— Що ти хочеш цим сказати? — вереснув Уразбай.— Що пожежа — благо?

— Благословляю вогонь, який нищить бур’ян, сухе коріння і трухляві пеньки. Від такої пожежі земля стає чистіша. Після випалювання виростуть соковиті, яскраві вруна, розквітне нове, молоде життя. Ти добре обізнаний з усякою підлотою, Уразбай, але добрих, корисних речей ти, виходить, не знаєш!