— Так точно, ваше благородіє! Нікого на берег не пускати, пором тримати біля причалу! — повторив городовик, не спускаючи очей з офіцера.

— Наказує тобі поручик військово-польової артилерії Ускенбаєв. Я повернуся за годину.

— Слухаюсь, ваше благородіє!..

Семіз-сари войовничо помацав шаблю і став біля пришвартованого порома. Абіш, скочивши в коляску, гукнув Какитаю:

— В місто! Жени щодуху!..

І знову Какитай, не шкодуючи батога, нахльостував вороного інохідця. Теплий вітер бив Абішу в обличчя, але кожна хвилина здавалася йому годиною.

Ось замиготіли знайомі будинки, казенні будівлі, За рогом — канцелярія повітового начальника Маковецького.

Повітовий начальник Маковецький, у якого Абіш побував уже вранці з проханням Макен, був вродливий, привітний і добре освічений чоловік років тридцяти. Зовні він вирізнявся з-поміж явних бурбонів і держиморд, якими була більшість царських чиновників краю. Причетний до лібералів, які загравали з місцевим населенням, Маковецький знав Абая і зустрів його сина дуже люб’язно. Молодий офіцер добре тримався і прекрасно розмовляв російською мовою; він нітрохи не схожий був на тих настирливих і темних степових сутяжників, яких Маковецький добре вивчив за роки своєї роботи в Семипалатинську. І коли Абіш заступився за Макен і Дармена, то, певно, зробив це з гуманності, з протесту проти диких степових законів. А те, що цей освічений молодик поставив закохану пару під захист царської адміністрації, робило його в очах Маковецького мало не борцем за зміцнення самодержавної влади на окраїнах Російської імперії. І ліберальний повітовий начальник охоче пообіцяв синові Абая свою підтримку.

Він читав прохання Макен, коли до кабінету його знову зайшов, точніше вбіг, схвильований Абіш. Тепер він аж ніяк не схожий був на того спокійного, витриманого офіцера, який побував у нього сьогодні вранці.

— Що сталося, поручику? — Маковецький навіть підвівся з крісла.— Що привело вас до мене знову?

Повітовий начальник запросив його сісти, але Абіш, не сідаючи, в коротких словах розповів йому про погром, учинений в домі Абена, де перебувала Макен із своїм нареченим.

— Ви пробачте мені, будь ласка, пане Маковецький, але я змушений був вдатися до крайніх заходів і самочинно затримав пором на Іртиші. Іншого виходу в мене не було. Інакше злочинці втекли б і завезли б з собою прохачку Азимову…

Маковецький розуміюче кивнув головою.

— Добре зробили,— сказав він.— Я дам зараз розпорядження приставу третього участку Старчаку, щоб він затримав головних винуватців, а прохачку Азимову і жигіта Дармена привіз до мене.

За півгодини Старчак з п’ятьма кінними городовими примчали до переправи, де, поки не було Абіша, сталися важливі події. Як тільки він поїхав, Корабай, підтримуваний купкою торгівців, почав бешкетувати, вимагаючи від поромника, щоб той перевіз їх на лівий берег.

— Я тебе перевезу! — гукнув Семіз-сари і насварився на татарина шаблею.— Стояти на місці!

Тоді Даїр витягнув з кишені пачку червоненьких[103] і показав городовикові. За інших обставин Семіз-сари не встояв би перед спокусою, але тепер він завагався, згадавши роздратованого офіцера, який стрибнув на пором, коли той уже відвалив. З такою людиною жартувати рисковано! І він суворо крикнув Даїру:

— Поговори в мене!

Даїр сховав гроші і, бажаючи зігнати на комусь злість, підійшов до воза, на якому лежали зв’язані Дармен і Макен. Лівою здоровою рукою він підняв нагайку над головою жигіта, але вдарити не встиг. Абди, який сидів біля воза, показав йому довгого ножа і, задихаючись, прошепотів:

— Тільки доторкнися до них! Заріжу!.. Клянуся тобі, Даїр, проллю твою чорну кров!

Обличчя Абди, спотворене ранами і синцями, було страшне, а очі його палали такою ненавистю, що Даїр полохливо відійшов.

Разом з Корабаем він знову заходився баламутити пасажирів порома, більша частина яких брала участь у недавньому побоїщі.

На Семіз-сари почалася нова атака:

— Відпусти пором! Нам їхати треба!

— Навіщо затримуєш людей стільки!

— Скаржитися будемо!

Натовп пасажирів збився навколо городовика і поромника. Семіз-сари взявся за шаблю:

— Р-розійдись!

В цю мить на поміст, важко гупаючи чобітьми, вбігло з дванадцятеро високих на зріст, бідно одягнених жигітів. Розштовхавши народ, вони зійшли на пором.

— Де тут кровопивця Корабай? — крикнув один із них, розпростуючи могутні плечі.— Подайте його сюди!

— Дармен міцно стиснув руку Макен:

— Дивися, вантажники з затону! Це Сеїт!

Він не помилився — це були Абенові товариші, уславлені силачі й борці. З півгодини тому Альмагамбет, на прохання Айші, сповістив Сеїта про криваву різню, вчинену уразбаївськими жигітами. Той відразу зібрав своїх друзів і разом з ними кинувся в дім Абена. Побачивши моторошну картину розгрому, вони стрімголов помчали на Іртиш, правильно зміркувавши, що Корабай і Даїр перш за все постараються сховатись із своїми жертвами у слободі…

Побачивши, що погромники перебувають на поромі, з кожною хвилиною розпалюючись все дужче, Сеїт, задихаючись, сказав:

— Усі тут? Це добре!

І, стискуючи кулаки, ще голосніше вигукнув:

— Де кровопивця Корабай?..

Корабай не був боягузом,— у відповідь на виклик він підскочив до Сеїта:

— Я Корабай. Я що — батька твого вбив? Родич твій, чи що?

— А, це ти Корабай…

Сеїт ухопив торговця за густу бороду і ударом кулака одразу вибив йому два передніх зуби. З носа Корабая хлюпнула кров і заюшила йому обличчя. Сеїт вдарив його ще й ще раз і Корабай впав йому під ноги.

Пором тривожно загудів, почалася бійка. Хтось гукнув:

— Дондагул!

Це ім’я було широковідоме і в місті, і в слободі. Так звали зухвалого злодія і постійного відвідувача трактирів. Про його незвичайну силу ходили легенди. Казали, що він одного разу з двору якогось купця перекинув на вулицю, через високий паркан, восьмипудовий тюк чаю. Це Дондагул під час другого наскоку на Абенову хату повалив могутнім ударом спочатку самого господаря, а потім Абди. Щоправда, перемога йому дісталася нелегко. Абен устиг кілька разів ударити свого супротивника дрючком по голові і плечах. З закривавленою головою і опухлою шиєю сидів Дондагул на поромі, погано тямлячи, що діється навколо. Але побачивши, що Сеїт кулаками гамселить Корабая, і почувши своє ім’я, він не стерпів і, схопивши дрючка, кинувся Корабаю на допомогу. Брутально лаючись, він уже готувався розправитися з Сеїтом, коли на виручку до товариша поспішив широкогрудий чорнобородий Жайнак. Обидва вантажники одночасно змахнули чорними шокпарами[104] і так вдарили Дондагула по руці, що той випустив свого дрючка, заревів від болю й упав на землю, а потім сховався під возом.

Коли пристав з кінними городовиками прибув на пором, вантажники вже розправлялися з Даїром: вони топтали його ногами…

Меткий пристав швидко навів порядок, потім, за вказівкою Абіша, звільнив Макен і Дармена. Дуже побитих Корабая і Даїра він під конвоєм поліцейських відправив у канцелярію Маковецького, а вантажникам наказав розійтися по домівках.

— А тепер відчалюй! — гукнув пристав поромникові.— Швидко!

Пором з юрбою втихомирених жигітів Уразбая незабаром причалив до лівого слобідського берега. Тут уже давно галасувала нетерпляча юрма, що теж хотіла взяти участь у погоні. Очолював її одноокий сивобородий Уразбай, який прибув сюди разом із сватом Сейсеке і хальфе Шаріфжаном, що вирізнявся в натовпі своєю білою чалмою. Жигіти, серед яких були слобідські торговці і прибулі з аулів степовики, в’їхали кіньми на пором, де відразу побачили напівживого Дондагула та його посіпак, яких дуже побили вантажники. Пором ще не повернув назад, а уразбаївські жигіти вже достеменно знали про події, які сталися на правому березі Іртиша. Арешт Корабая і Даїра розлютив Уразбая.

— Був у мене один кровний ворог, а тепер і щеня його підросло,— бурмотів він злісно.— Встиг у офіцери вискочити, з владою злигався… Ну, начувайся!..