Свої нові обов’язки Алімбек виконував дуже ретельно. Щоб не залишалося ніякого сумніву, він напрямки заявив, що не допустить до Макен не тільки її родичів або друзів, а навіть і самому Абаю не дозволить переступити поріг свого дому. Абіш зробив спробу знайти до нього шлях через Даніяра, який добре знав Алімбека, але той навіть розмовляти з ним не захотів, а попросив по-доброму відійти від воріт…
Тим часом наближався день від’їзду Абіша в місто Вєрний — Алма-Ату.
По закінченні Михайловського артилерійського училища в Петербурзі, Абдрахман Ускенбаєв дістав чин поручика і був відряджений у розпорядження Туркестанського військового округу для проходження військової служби на «азіатській окраїні Росії». Там, перед від’їздом до Семипалатинська, йому пообіцяли дати призначення в Семиріччя, і тепер прийшов наказ, що пропонував поручикові Ускенбаєву виїхати в Алма-Ату, до польової артилерійської частини. Важко було Абішу виїхати з Семипалатинська, так і не довідавшись про долю близьких друзів.
Саме під цей час Абай перебрався із слободи в місто.
Справа Макен Азимової завдала Абаю чимало клопоту і тривог. А тієї осені у нього було особливо тяжко на душі. Він нікому не казав про це, але щодня подовгу сидів з олівцем у руці, звіряючи лише паперові свої потаємні думи і почуття. В ці дні він написав не тільки ряд натхненних віршів, але й напучення «Кара-сезь»[105] що відбивали глибокі його роздуми про життя.
Тепер, коли стало відомо, що Абіш дістав призначення і незабаром поїде в Алма-Ату, Абай хотів бачити його біля себе щодня. Вечірні години вони проводили звичайно разом, а сьогодні Абай ще зранку послав Баймагамбета до сина з проханням прийти раніше. Коли Абіш прийшов до батька, він застав у нього двох хальфе — Шаріфжана і Юнусбека, яких підіслали до Абая верховоди міського духівництва.
Обидва хальфе були таємними спільниками Уразбая. Саме вони від імені мусульманської громади вели переговори з Маковецьким і намагалися натиснути на нього. Вони оббивали пороги канцелярій, подаючи одно за одним заперечення проти показань свідків, які виступали на захист Макен і Дармена. І нарешті, коли від них перестали приймати папери з нескінченними кляузами, Шаріфжан і Юнусбек вирішили вдатися до обхідного маневру і несподівано прийшли на квартиру Абая. Увійшовши, Шаріфжан, широко розкинувши долоні, почав проказувати молитву. Закінчивши її, він назвав своє ім’я. Абаю воно було добре відоме ще з часів епідемії холери і підлого вбивства Сармолли. Тепер ця мерзенна людина насмілилася переступити поріг дому Абая!..
— А, значить, ти — той самий хальфе Шаріфжан, який сіє смути і кує лихо чесним людям, сидячи в своїй мечеті? — з неприхованою огидою сказав Абай.
Звинувачення, кинуте просто в обличчя, збентежило Шаріфжана. Удаючи, що додержує правил пристойності, віддаючи належне вікові господаря дому, він невиразно пробурмотів:
— Ой мірза Абай, в чому тільки ви мене не звинувачуєте! Далебі, ви занадто суворі до мене!..
Абай, не відповідаючи, дивився на нього гнівно і зневажливо, і Шаріфжан облишив думку про те, щоб почати розмову про справу Азимової — хай уже краще візьметься до цього Юнусбек. Обережний Шаріфжан передбачливо сховався за його худу спину.
Але Юнусбек, мастак щодо релігійних диспутів, відомий балакун, що набив руку на великих і малих родових позовах, також розгубився від такого нелюб’язного прийому. До того ж, незважаючи на свою безсоромність, він завжди чогось торопів перед Абаєм. А втім, хіба можна піти звідси, не викопавши важливого доручення! І Юнусбек почав мляво повторювати все те, що він говорив російським чиновникам, кочуючи по різних канцеляріях, а наприкінці своєї плутаної промови , заговорив про імама, про божу благодать, чим одразу насторожив здивованого Абая.
— Абай-мірза! — говорив Юнусбек тоном людини, що виконує сумний, але конче потрібний обов’язок.— Скрізь і за всіх часів основою основ мусульманської громади був символ віри, який народ ототожнював з ім’ям голови громади. Але тепер, на жаль, віра занепадає. Ви — визнаний учитель нашого народу, проте відверто віддаєте перевагу російському законові перед ісламом. Зважте ж на терезах совісті і честі ваш вчинок, подумайте, який приклад показуєте ви правовірним, як недобре ви впливаєте на весь наш темний народ. Усі мусульмани з хвилюванням очікують закінчення справи порушників шаріату і степових звичаїв, і ми сподіваємося, що ви відмовитеся від захисту цих підлих людей в ім’я нашої віри і звичаїв, заповіданих предками…
Абай із спокійною цікавістю розглядав недолугого хальфе, його маленьке блідо-рожеве личко з акуратно підстриженою рудуватою борідкою і вусами. У цієї людини невблаганна жорстокість степового бія поєднувалась з підступністю і спритністю мулли. Лицемірно назвавши Абая «визнаним учителем народу», стовпом мусульманства, Юнусбек розраховував, певно, вибити грунт у нього з-під ніг.
Попервах Абай навіть з певною цікавістю слухав хальфе, але потім відчув роздратування: справді, навіщо мусить він вислухувати ці зухвалі слова, продиктовані до того ж брудними розрахунками?
Тільки-но Абай хотів вичитати Юнусбеку, як до кімнати увійшов Абіш. Абай відповів на його привітання, кивком голови показав йому місце поряд себе і звернувся до хальфе.
— Ви, духовні особи,— говорив він,— вирішили втрутитися в справу Макен Азимової. Припустімо, що вам це справді потрібне для користі ісламу. Так, ісламу, а не парафіян. Але навіщо тоді розпатякуєте ви про совість і честь? Навіщо брешете і лицемірите?
— Ми?! — ніби вражений, вигукнув Юнусбек, широко розкривши очі.— Лицеміримо?
Абай застережливо підняв палець:
— Мовчіть… Так, саме ви! — І, не даючи хальфе розкрити рота, вів далі: — Ви — служителі мечетей, імами і хазрети — насамперед побігли до російських чиновників, до людей чужої віри, і почали у них шукати захисту ісламу. Ви всіляко підлещувалися до цих, на ваш погляд, невірних, намагалися розжалобити їх, догідливо запобігали перед ними, навколішках плазували, аби тільки втелющити їм свої скарги і прохання. Та ви самі, Юнусбек, мабуть, годину тому лизали їм п’яти, а тепер, переступивши поріг мого дому, відразу почали гудити їх і паплюжити. Хіба це не гидке лицемірство, не ганебна омана, не обурлива брехня? Адже ви виступаєте від імені татарського і казахського населення міста, від багатотисячної громади мусульман, від її духівництва, від ішанів, імамів, хальфе, хазретів, мулл, муедзинів і шакірдів, які діяли заодно з вами! Ви жалюгідні, мерзенні брехуни, дрібні людці, огидні святенники! Мені соромно за мечеть, де ви навчилися підлого ошуканства, мені соромно за нашу релігію, яку ви неславите своєю ганебною поведінкою!
Гнівно викриваючи все мусульманське духовенство, Абай кидав презирливі слова і обидва хальфе почували себе так, наче їх підсмажували на пекельному вогні справедливої господньої кари…
Абіш бачив, що батько дійшов до крайньої міри гніву, немовби Шаріфжан і Юнусбек втілювали в собі зараз усе зло його життя і життя казахського народу. Наприкінці довгої промови, в якій він ущипливо висміяв усі богословські викрутні Юнусбека, Абай, дедалі підвищуючи голос, сказав:
— Ви намагаєтеся фразами з священних книг переконати мене в необхідності знищити, потопити в крові безневинну, бідолашну дівчину! Ви хочете, щоб я приклав руку до цієї злочинної справи. Що я можу сказати вам на це? Я посилаю прокльони на голову ваших імамів, від імені яких прийшли до мене ви, люди, які гендлюють совістю! Поверніться до них і передайте те, що я вам сказав…
Хальфе нерішуче перезирнулися, не знаючи, що діяти, але їм допоміг Баймагамбет: він широко відчинив перед ними двері. Шаріфжан і Юнусбек, бурмочучи собі під ніс молитви, поквапливо вийшли.
Абай після того кілька хвилин сидів з заплющеними очима, ледве гамуючи гнів, що кипів у його серці, і судорожно стискаючи пальцями олівця. Нарешті, заспокоївшись, мовив:
— Я хочу записати все, що я їм сказав!..
