Соумар замислено дивився на порожню полицю.

— Ліда, певно, помилилася, — мовив за хвилину. — Я вже вам казав, що під час своєї відпустки докладно ознайомився з цією полицею. Запевняю пас, ні «Бхагавадгіти», ні тієї другої книжки на ній не було.

— Ви знаєте це напевне?

— Так само напевне, як те, що оця правиця — моя.

— То, може, цей том помилково стоїть на першій чи на третій полиці?

Але на першій полиці була чеська белетристика давнього періоду, а на третій — грубі томи історії мистецтва, далі — книжки про східні килими, порцеляну і скло.

— Пані Салачова має цінну бібліотеку, однак тоді вона не знайшла в ній цитати, а тепер ми не можемо знайти «Бхагавадгіти». Ви це розумієте?

Соумар похитав головою:

— Запевняю вас, «Бхагавадгіта» тут була. Ми прочитали її всю. Для нормальної людини це коштує неймовірних зусиль. Більших, ніж подужати чотирнадцять томів Барреса про першу світову війну.

— Нова загадка, — замислено мовив Трампус. — Можна здуріти! Чому злодій забрав усі книжки пані Салачової з античної літератури? Та ще й прихопив дві книжки про давньоіндійську релігію? Можете ви це пояснити? І як він потрапив сюди і вислизнув звідси? Схоже на те, що він причаївся десь у віллі і, як Кост пішов, виніс книжки. Але куди? Може, він досі тут ховається? Не кричіть, пані Трекова, нічого з вами не скоїться. Треба обшукати все од льоху до горища.

Тим часом до спальні увійшов Голец.

— Чи не час уже перенести пані Салачову? — спитав. Глянув на всіх і додав: — Чого це ви всі такі заклопотані?

— Хтось украв цілу полицю книжок, — відповів Соумар.

— Книжок? — перепитав Голец. — Унизу, в холі на столі, валяється ціла купа книжок. Скільки живу, не бачив такої гарної оправи.

— А яка вона? — спитала Трекова.

— Із світлої свинячої шкіри.

Трампус і Соумар перезирнулися.

— Принесіть їх сюди, — наказав Трампус.

За хвилю Голец повернувся з добрячим оберемком книжок у чудовій оправі. Соумар тільки-но глянув на них — і відразу сказав:

— Це антика.

— Мені б хотілося знати, — мовив Трампус, — чи вони всі. Ви можете це визначити?

— Можу, завдяки бібліофільському Лідиному педантизму. І зовсім швидко. Вона склала, опріч головної картотеки, ще перелік книжок згідно з походженням авторів. Ці письменники ішли під заголовком «Антика». Тож досить глянути до «Антики». Осьдечки вона. Я читатиму вголос, а ви одкладайте книжки,

Коли асі книжки було перебрано, то побачили, що злодій кинув у холі все, окрім Герондових «Міміямбів».

— Здається, — зауважив Соумар, — ви тепер викреслите Вішну із списку Лідиних переслідувачів?

— Доведеться. А що, власне, являють собою ці «Міміямбн»?

— Хоч я й викладаю в Карловому університеті внутрішні хвороби, а не античну літературу, але можу вам дещо розповісти. Геронд, уродженець Ефесу, один із багатьох греків, котрі народилися в колоніях, а саме в Малій Азії. Перебрався на славетний острів Кос приблизно за триста років до народження Христа. Це був літературний баламут, котрий все офіційне любив, як собака редьку, через що його не визнавали ті, хто нині відоміший за нього. Александрійський цар Птоломей Другий теж не хотів про нього чути, тож і жилося Герондові не з медом. Відомо дуже мало його творів… Вірніше, про них майже нічого не знали аж до тисяча вісімсот дев'яностого року, коли дещо випадково знайшли в якійсь могилі біля пірамід. Книжка, що викрали у Ліди, — якщо вона її нікому не позичила, — складалася з семи «мімів у ямбах», скорочено — «міміямбів». Це виступи або куплети, які актор, мабуть, не грав, а декламував. Міми — старогрецькі мандрівні артисти, такі, як у старій Франції жонглери, а у нас — виконавці ярмаркових пісеньок. Ті куплети являли собою короткі, народною мовою написані фарси — фрашки. І ті фрашки теж звалися міми. Головна літературна заслуга Геронда полягає в тому, що він виклав фрашки літературніше і йому поталанило створити в них справжні образи. Словом, Герондові міміямби — це щось на кшталт старофранцузьких фабльо. Ліда на цих «Міміямбах» просто схибнулась. Але чому вони цікавили також вашого пана Барбароссу, це він хай пояснить сам, коли ви його схопите. Може, вам цікаво буде знати, що Ліді цю книжку подарував її колишній чоловік під час зустрічі з Жегушицях.

Трампус покликав Голца.

— Зателефонуйте до криміналки, щоб мені негайно знайшли в університетській бібліотеці «Міміямби» Геронда. Запишіть. А як нема в університетській, хай візьмуть у публічній.

— Звеліть також оглянути Клубічкову бібліотеку, — порадив Соумар. — Не виключено, що той томик знайдете в нього з екслібрисом бідолашної Ліди.

— Не кажіть такого, пане професор, — обурено вигукнула Трекова. — Пан Клубічко не виносив од нас нічого, навпаки — я сама свідок, як він приносив мадам книжки.

— Тоді, мабуть, це були книжки, які він узяв у мене. На цього чоловіка давно треба було видати ордер на арешт, як на невловимого злочинця, що зібрав унікальну бібліотеку, не купивши жодного тому. Втім, люба пані Трекова, бачу, ви вже приготували постіль, і тепер нічого вашій пані лежати на тих незручних санітарних ношах. Підіть і скажіть, хай її несуть сюди.

Сонну Салачову поклали на канапу. Біля неї сіла сестра-жалібниця.

Трампус і Соумар залишилися в холі, де панувала тиша, як у музеї. Трампус подумав: «Якби я зостався тут на хвильку сам — неминуче заснув би. А тоді могло б статися те, що в легенді про Вішну».

— Послухайте, дорогий професоре, — звернувся він до Соумара, — мені хотілося б…

— Ага, — засміявся Соумар, — я відразу про це подумав. Нарешті ми самі. Так що у вас на серці, золотко?

— Мені хотілося б почути од вас дещо про пана Тихого.

Соумар засміявся:

— Ви знаєте, я чекав цього запитання. Якщо, звісно, ви маєте на увазі нещасного актора Тихого з Брно.

Трампус кивнув.

— Мушу вам признатися, я знаю того юного красеня. Але досить поверхово.

— Де ви його бачили? У Брно?

— Ні, в цьому будинку. А потім на шосе біля Коліна.

— Як ви тут із ним познайомилися? Клубічко каже, що Тихий не належить до кола друзів пані Салачової,

— Так, не належить. Принаймні до того кола, котре я знаю. А познайомився я з ним тут випадково. Як вам уже відомо, я ходжу сюди працювати в саду. Звичайно показуюся Ліді, але іноді йду просто на кухню, беру ключ од сарая і чимчикую в сад із своїм причандаллям. У мене своє причандалля; тутешній садівник, як вам, певне, сказали, слабосилий, і всі його заступи й лопати з укороченими держаками. Минулої неділі я прийшов після обіду. В домі було тихо, наче там усе вимерло; я думав, Ліди немає, тож і поспішив просто по знаряддя— бачив, що сарай відчинено. Того дня я хотів попоратися на грядці за альтанкою. Це куточок пані Трекової, і Ліда туди майже ніколи не заглядає. Як же я здивувався, почувши, що там хтось розмовляє. «Алло, Лі-до!» — гукнув я і попростував до неї. Але було видно, що вона не в захваті од моєї появи.

Я знітився, побачивши її з молодим, дуже вродливим блідолицим чоловіком…

— …чорнявим, напрочуд поставним…

— Звідки ви знаєте? Але це справді так. Я б іще додав, не схоже було, що вона рада і цьому тет-а-тет.

— З чого це було видно?

— Ну… з усього. Ліда навіть не вважала за потрібне відрекомендувати мені того молодика. А коли він пішов, одразу прийшла до мене. Сказала, що вибачилася перед Клубічком за мігрень, а про відвідувача, хоч для вашого шефа мала мігрень, не прохопилася й словом.

— То звідки ж ви дізналися, що це був Тихий?

— Чисто випадково. У вівторок я машиною їхав за Колін до хворого. Смеркалося. В Празі у мене були ще справи, тож спідометр показував дев'яносто. Це максимум, який може дозволити собі такий підтоптаний пан, як я. Перед самісіньким містом на шосе з протилежного боку вискочило авто й мало не налетіло на мою машину. Розминулися ми буквально в останню мить; усе було б закінчилося обопільними вибаченнями або лайкою, якби не нагодився стражник. Він зупинив нас і почав читати нотацію. «Панове, не годиться їздити з такою шаленою швидкістю. А що, як дитина…» І так далі. Оскільки він мав рацію, я винувато слухав його докори, але оскільки поспішав, то молив бога, щоб свідомий страж порядку оштрафував мене й пустив до хворого. Той же, навпаки, вважав, що це дуже серйозний випадок, і попросив наші посвідчення. Я показав йому своє —їду, мовляв, до хворого. Другому водієві довелося складніше. Уявіть собі мій подив, коли я побачив, що біля молодої гарної жінки, котра вела авто, сидить незнайомець із Лідиної альтанки! Такого красеня запам'ятати неважко, і я його впізнав. Чув, як він пихато цідив крізь зуби: «Я — Їржі Тихий, артист опери імені Яначека в Брно». Але на стражника це не справило ніякогісінького враження. Між іншим, ви, мабуть, помітили, що чоловіки почувають якусь огиду до красенів… Але вернімося до суті — стражник хотів бачити посвідчення. Однак у пана Тихого посвідчення не було. «Звідки їдете?» — спитав поліцейський. «З Турнова», — відповів Тихий. «А куди?» — «До Брно». — «Але туди ви мали їхати іншою дорогою», — мовив стражник, і схоже було, що він затримає Тихого. Але втрутилася жінка, в якої з паперами було все гаразд. Вона ручилася, що той чоловік — справді співак Тихий з Брно і що він сьогодні ввечері має співати у виставі. Чари її краси подіяли на стражника, і він кінець кінцем відпустив Тихого.