— Чи не здається вам, що він повинен був це віддати властям? — спитав Клубічко.

Мюллер здвигнув плечима:

— А де тоді були власті? Так він мені відповів, коли я йому сказав те саме. Адже вся державна машина розпалась, і тільки подекуди вигулькували люди, котрі мали добрі наміри, та знань і досвіду їм не вистачало. Це була основна причина, чому він не віддав скриньку властям. Вирішив чекати слушного часу, переписав собі все, а оригінал заховав.

— Не сказав куди?

— Мені сказав. Налаштувавшись покинути Жегушиці, викопав уночі в парку статую Артеміди і під нею сховав шкатулку. Але то була не остання її криївка. Дізнавшись, що в Жегушицях хтось чогось дуже дошукується, Салач таємно викопав і сховав її в іншому місці. А де — не сказав нікому, лишень своїй дружині, коли цього року зустрівся з нею на зелені свята. Принаймні мені сказав, що признається тільки їй.

Клубічко довго думав про ці загадки, а Мюллер тим часом вів переговори з замовником. Дещо було зрозуміло. Нацистський офіцер кудись віз важливий документ. Та, зрозумівши в Жегушицях, що може не провезти його розбурханою країною, сховав у підвалі замку, гадаючи або самому повернутися, коли все втихомириться, або когось послати. Документ сховав, а сам невдовзі наклав головою. Та, певне, когось у Німеччині дуже цікавили ті папери, він багато років дошукувався і нарешті дізнався, де вони. Довірені люди почали нишпорити. Впевнились у причетності Салача (це сталося в останні місяці), а він, одчувши це, довірив таємницю Ліді.

Мюллер скінчив переговори із замовником і повернувся до Клубічка.

— А ви знаєте чи бодай здогадуєтесь, що то за «Чорна зоря»?

Мюллер стенув плечима:

— Мені відомо тільки те, що Салач ту копію пильно вивчав. Бачте, у Загребі в них був дешифрувальний відділ, і Салач мав про це деяке уявлення. З його натяків я зрозумів, що шифри він все-таки розгадав, але користі від них не було ніякої — вони містили поняття, яких він не тямив. Пощастило зрозуміти лише деякі слова — приміром, ракета, пальне, а от формул осягнути не зміг!.. Проте знав, що в його руках — цінні документи… Що було далі — то це вже суцільна психологія. Як я вам уже казав, Салач вирішив довіритися своїй дружині. Я про неї не знаю нічого, та він кілька разів прохопився, що вона скупа, навіть скнара. Про це зрештою свідчить хоча б те, що він так бідував, коли їй напевне було до снаги йому допомогти. Бідолаха один час терпів таку скруту, що мусив продати свою бібліотеку. А бібліотека ця була неабияка, містила, либонь, усю античну літературу в чеських перекладах. Наскільки мені відомо, він залишив тільки одну-однісіньку книжку. Та й ту зрештою подарував колишній дружині, як востаннє зустрілися в Жегушицях.

Клубічко згадав, що Ліда справді привезла з Жегушиць якусь книжку античної поезії, котрою дуже захоплювалась і часто з неї читала вірші. Чи не була це та книжка, з якої Ліда списала «роль» і везла до Брно? Він вибачився перед паном Мюллером і поїхав на пошту, звідки телефонував Костові, щоб переглянув у бібліотеці Салачової античну літературу й передав до празької криміналки всі позначені місця в незнайомій книжці, починаючи від слів: «К.: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш…» — і кінчаючи: «мій» з голоду пада». Зв'язався з криміналкою і звелів, щоб передали Костову відповідь, а сюди прислали оперативну групу. Відтак повернувся до пана Мюллера. Чоловік із турновського відділення, якого він залишив стерегти директора, сказав, що той із своєї кімнати не виходив і ні з ким не розмовляв. Мюллер складав колекцію.

— Я вам довго не набридатиму, пане директор. Можливо, це остання прикрість, зв'язана з вашим колишнім компаньйоном. Ви б її не мали, якби Салач про свою знахідку заявив куди слід хоча б тоді, коли помітив, що за ним стежать.

— Він мав це зробити, — погодився Мюллер, — я б на його місці так і зробив.

Клубічко замислено подивився на Мюллера. Авжеж, типовий директор школи старого гарту, трохи педантичний, з добродушними блакитними очима, що сльозавили від старості. «Ти б так, мабуть, і зробив, гадаю, тебе треба викреслити із списку підозрілих, дарма що я не уявляю, кого поставлю па твоє місце…»

— Коли б дома була моя дружина, вона б вам чогось приготувала, а я принаймні покажу вам її кімнату. Варто подивитися: з неї відкривається найкращий краєвид на Турнов. Багато туристів приходять сюди побачити таку красу. Коли б існував турновський путівник, то цю кімнату було б позначено двома зірочками. — Відтак Мюллер повів Клубічка на другий поверх. З вікон кімнати справді відкривався чудовий краєвид, але Клубічка більше зацікавила карточка хориста брненської опери Їржі Тихого, що стояла на столі в перламутровій рамці. Поряд стояла ще одна в звичайному паспарту: симпатичний чоловік років тридцяти. Мюллер помітив Клубічків погляд. — Молодший — мій пасерб Їржі Тихий, другий — син старшої сестри моєї дружини, архітектор Владімір Шашек з Брно. Приїздив до нас зі своєю дружиною та з Їржі після Нового року. Вона — чи не найвродливіша з усіх молодиць, яких я бачив.

Клубічко замислено слухав. Архітектор Шашек з Брно! Він хотів з ним поговорити, як тільки щось про нього дізнається, бо в пам'ять йому запав чоловік, котрий опівночі дав своїй жінці дві тисячі для якогось чужинця, що телефонував їй з бару «Колумбія», перед світанком повідомив, що зникла не тільки жінка, а й пропала машина, а тоді десь подівся сам, не сказавши в своєму бюро, куди йде… Тим часом директор розповідав:

— Може, й найкраща, але про її поведінку я б цього не сказав.

— Та ну? — вигукнув Клубічко. — А розкажіть-но що-небудь. Бачте, ми всі тільки й говоримо про мораль, проте залюбки слухаємо про аморальність.

— Мені здається, вона надто прихильна до нашого Їржі, і Шашек це знає.

— Трикутник, — мовив Клубічко.

— Сказати правду, — вів далі Мюллер, — багато що в нашому Їржі мені не дуже подобається. Та заради спокою в домі мовчу, бо дружина просто тремтить над ним.

— Але ж, послухайте, це якась особлива історія. Ваша дружина має племінника, той племінник має вродливу жінку й терпить, що вона знюхалася з вашим пасербом. А ваша дружина мовчить.

— Сліпа любов… — буркнув Мюллер.

Цієї миті Клубічкові здалося, що він нарешті дійшов суті загадкової історії. Пан директор, на жаль, усе, що почув од Салача, розказав своїй дружині, а та похвалилася Шашекові, чоловіку, видно, не дуже порядному, котрий, мабуть, використовує свою вродливу жінку як принаду. І тепер ці троє, Шашек, Шашкова й Тихий, намагаються заволодіти таємницею, щоб продати її комусь за кордон. Не виключено, що в їхній спілці і сам Мюллер. Не викликає сумніву, що до афери причетний якийсь чужинець з грошима. Певну суму він дав Шашекові, той — своїй жінці, вона — тисячу своєму коханцеві Їржі, а ще більші гроші, мабуть, пропонував Салачу.

Принесли телеграму з КНБ. Клубічко пробіг очима Костове повідомлення і дізнався, що в уявній ролі, списаній з Герондових «Міміямбів», Ліда позначила слова «наші жорна».

Чемно попрощавшись з паном директором, Клубічко наказав негайно відвезти Тихого до празької криміналки, а за паном Мюллером непомітно наглядати. Двох чоловік послав на Грубу Скалу стерегти пані Мюллерову. Сам вирушив до Жегушиць. «Наші жорна»… Це має бути зв'язане з Артемідою, котра стоїть «з двома»… Справді, неподалік двох дерев та Артеміди — залишки млина в стилі рококо, одного з тих, які двісті років тому чеські вельможі ставили на взірець Тріанону^[9] Марії Антуанетти. Невеликий млин, подоба справжнього млина, зазнав руйнівної дії часу. Клубічко знайшов жорна приблизно п'ятнадцять на десять сантиметрів. Але він ще здалеку побачив, що камінь розбито; якщо в ньому щось і було, то те «щось» забрано.

Клубічка це нітрохи не здивувало, навпаки — він чекав саме цього. Найімовірніше, таємницю жорен забрала Ліда, заради чого й просила Соумара приїхати сюди. Віднесла додому й десь заховала. Потім їй поставили категоричний ультиматум, без сумніву, пригрозивши вбити її колишнього чоловіка, якщо вона їм цього не поверне або повідомить органи державної безпеки. Через те Ліда зробила все, щоб про це нічого не знали, й негайно, як то диктував ультиматум, полетіла до Брно. Однак і тоді вона не зважилася відкрити їм таємницю й приховала, що та річ у неї.