«Це зробив Барбаросса! — думав він. — Як звучав вірш, що його декламував Клубічко з уявної ролі? Бог його знає, але Артеміда в ньому згадувалась. І тут теж була Артеміда… За якихось сто двадцять кроків од кабінету Салачової…»

— Чи знав Клубічко про цю другу Артеміду? — мовив уголос.

Трекова не вагаючись потвердила:

— Навіть напевно, бо він знає геть усе чисто. Послухайте, пане Трампус, якось я довго не могла знайти гольника. Я страшно переживала, а ваш шеф каже: «А загляньте-но до холодильника». — «До холодильника? — здивувалась я. — Ви жартуєте!» Алє послухалась— і справді знайшла свій гольник у холодильнику біля слоїка з полуничним варенням, йду до пана Клубічка й дорікаю йому, що він збиткується наді мною. «Ви його мені туди сховали», — кажу. Присягається, що ні. «Тоді звідки ви могли знати, що він там?» — «Бачив, — відповідає,— як мадам грається з гольником. Потім сказала, що їй хочеться полуничного варення, й пішла по нього. Вернулася з блюдцем варення, але без гольника. При її неуважності неважко здогадатися, що вона поклала його до холодильника».

Трампус не слухав Трекову. «Тут знати пальці Барбаросси, котрому відомо про якусь причетність Салачової до Артеміди», — міркував він. Так, він знав пароль «Артеміда», але чому не зачепив Артеміди вчора — цьому є тільки одне пояснення. Пароль «Артеміда» виказав йому Тихий, котрий узнав його від Салачової під час її відвідин у Брно. Одначе Салачова, певно, сама не знала, що Артеміда в її саду — не таємниця. Та справжня Артеміда в Жегушицях. Цілком імовірно, що Барбаросса оглянув Артеміду вже вчора уночі».

— Не пам'ятаєте, чи тут стояла статуя, коли ви прийшли сюди? — спитав він Коста.

Кост хвилю подумав:

— Начебто перекинутого нічого не було. Але дививсь я на цю статую тільки мимохідь, вона мене не обходила, та пригадую, що за нею були гарні зелені кущі.

— Два старі рододендрони, — зазначила Трекова. І, показуючи на дві ями в землі, додала: — Щойно росли — і ф'юїть! Їй-богу, ще вчора ввечері вони були тут.

Трампус не звернув уваги на її слова, але згадав два слова з уявної ролі: «з двома…». І це виказала Салачова Тихому. Та Барбаросса під ними нічого не знайшов, інакше б не вдирався до кабінету. Трампус був уже певен, що Барбаросса не знайшов нічого і в кабінеті; те, чого він шукає, сховане в Жегушицях. А там пантрує Клубічко, котрий, очевидно, поїхав туди вночі. Він схопить Барбароссу. Достоту так, як завбачав. Аж прикро, що завше на його виходить… Тільки тепер Трампус згадав: Клубічко казав ще в Брно, що в Салачової в саду є статуя Артеміди. Так, але яка Артеміда його цікавила: жегушицька чи ця, з Вінічних гір?

— Чим він копав? — спитав Трампус. Трекова розглянулася.

— Оцим заступом. Наш садівник забув сховати. Проте цим заступом користується і пан професор Соумар. У вільну часину він завжди приїздив сюди працювати. «Коли не можу працювати у власному саду, то принаймні здобрюватиму своїм потом ваш», — казав він мадам. Інколи приїздив на світанні, відмикав ворота — він має від них ключ — і від'їздив, перш ніж я вставала.

Кост, котрий почав розуміти хід думок свого шефа, раптом осміхнувся і промовив, ніби сам до себе:

— То ми поряд…

«Без сумніву, поряд», — подумав Трампус.

Пильно оглянувши садок, вони повернулися до кабінету й зупинилися безпорадно перед купою розкиданих паперів і записників.

Кост дивився у вікно на мур довкола саду, який мусив перелізти злодій.

— Той чоловік, — мовив за хвилю, — мусив. бути легенький, як пір'їнка, І спритний, як мавпа. Мур щонайменше півтора метра заввишки. Трампус устав од паперів і теж подивився на мур.

— Еге, — притакнув замислено. В пам'яті йому мимохіть постала одна картина, його з дружиною Мальвіною запросили в гості. Оскільки більшість гостей були літні люди, розважалися розмовою про ознаки старості. Хтось сказав, що тільки юнак може без допомоги рук підвестися з підлоги, якщо сяде, схрестивши ноги. Пробували молоді і старі, але нікому не щастило; молодикам, мабуть, через те, що перебрали міру під час випивки. Пристали до скромного літнього і незвично кволого чоловіка з яскраво-червоною бородоює. «Дайте спокій, — відмагався він, — мені вже п'ятдесят…» Але коли його все-таки присилували, він зробив це досить легко. Його тоді носили на руках по кімнаті і частували моряцьким грогом. «Хто це, скажи, будь ласка?» — спитав Трампус дружину. «Ти таки не знаєш нікого, крім злочинців, — засміялася Мальпіна. — Та це ж славетний професор Соумар. Його книжку про поперекову пункцію переклали, певно, на всі мови». — «Хірург?» — «І хірург також, — відказала Мальвіна, — він майстер на всі руки. Та головне — терапевт»,

Ні, таки справді, то був Соумар, він, мабуть, і тепер ще спритний, як танцівник. Але… ошелешений Трампус несамохіть схопив Коста за плече, аж тому стало боляче.

— Вам погано?

— Ні, я щось пригадав, — відказав Трампус. Його вразила червона борода Соумара. Чому Клубічко почав звати незнайомого, котрий переслідував Салачову, Барбароссою? Адже це означає «Червонобородий». Невже він ще в Брно запідозрив Соумара?.. Але це суперечить його основному правилу: на людину не можна класти більше, ніж вона здужає донести. Професор Соумар був не з цих…

Трампус знов подивився на мур, і знову йому майнула думка… Голец казав, що Соумар приїхав звідкись невдовзі по тому, як привезли Салачову до лікарні. Соумар пояснив, що був у хворого в селі. Але відразу ж по тому відвіз Голца до його помешкання і сказав, що поспішає до іншого хворого. А вранці Трампусові поскаржився, що згайнував цілу ніч. Сюди ж хтось вдирався між третьою і п'ятою годиною; по третій годині Соумар поїхав з Голцем з лікарні, і то, здається, в напрямі Ганспаулка; вернувся до своєї квартири десь по п'ятій, бо о пів на шосту нарікав, що Трампус витяг його з постелі, заледве він ліг.

Схвильований Трампус розпачливо глянув не детектива і, помітивши, що Кост дивиться на нього так само, промовив:

— Чи не були б ви такі люб'язні ще раз докладно обстежити сад і мур довкола нього?

Кост стражденно посміхнувся і тихо сказав:

— Та йду вже, йду, пане. Але викиньте з голови, якщо дозволите вам порадити. Воно не схоже на цього джентльмена. Це все той суб'єкт, що тоді доклав рук… Він ще нам покаже так, що аж у носі закрутить. Куди там пану професору Соумарові, адже він справжня панночка.

Зоставшись сам у тиші, Трампус підійшов до стільчика біля піаніно і впав па нього. Страшенно хотілося спати — це одне. Але гірше допікало сум'яття, що його пойняло. Кост був один із учнів Клубічка і, як усі його учні, молився на свого вчителя. Те, що сказав Кост хвилину тому, були слова Клубічка, а не Коста. Клубічко завжди дотримувався принципу — ніколи не накладати на людину більше, ніж вона здужає піднести. Це був слушний принцип, і Трампус ним теж керувався. Якби він скористався ним і тепер, то мусив би сказати: «Так, це панночка, хоч чомусь і зветься Соумар.^[6] А тому й не докладай до цього рук!» І виключив би його з гри. Однак усе було не так просто. В цій справі та й взагалі в житті ніщо не просто. З цим основним правилом дивовижно й завзято боролось інше. Коли людина певний час служить в органах безпеки, вона не може, хай хоч як опирається, вберегтися від певного роду інфекції, що неминуче вразить мозок, уповзе до крові недовір'ям. Тому, хто довго служить в органах державної безпеки, не так просто її уникнути, його так часто намагаються обдурити, що кінець кінцем він майже всім перестає вірити. Величезна кількість людей у тому похмурому житті, з яким він стикається, намагається його перехитрувати, пошити в дурні, збрехати, збити з пантелику всіма можливими способами. Ті способи безмежно різні; іноді до смішного безсоромні, іноді неймовірно тонкі й вишукані, бо ошуканство належить до найвитонченіших мистецтв. Дехто бреше і обдурює, застосовуючи найдосконалішу логіку, багато хто намагається корчити з себе втілення невинності, а якийсь пройдисвіт починає розігрувати спектакль; інший тримається просто, як дитина. Як ота панночка, що про неї казав Кост.