Клубічко подивився на годинник.

— Гаразд, — сказав він, — приїду до вас, мабуть, години за дві: туман, принаймні тут, у Брно, спадає. Хутенько докажіть мені ту пригоду.

— Отже, у вівторок, коли Гоусери поверталися додому, їм здалося, ніби хтось никає парком. Запевняли, що бачили між дерев тіні й чули приглушені голоси принаймні двох людей. Ті Гоусери не дуже-то хоробрі. Хоч ми й дозволили йому носити зброю, але замість піти в парк він заліз із дружиною в ліжко і вистромив носа надвір аж у середу вранці. Під час обходу виявив, що хтось викопував якусь статую, — казав, ніби вона зображає богиню Артеміду, хоч потім і закопав її, Крім того, поблизу валялася зовсім нова кирка. Він одразу повідомив про це нас, і я звелів, щоб патруль тричі за ніч проходив парком. Та, мабуть, невідомі пронюхали, о котрій годині приходять наші люди, бо сьогодні вдень патруль виявив, що хтось знову був у парку й знову викопав ту саму статую, тільки цього разу не закопав її, а залишив лежати на траві.

— Добре, дякую, — сказав Клубічко, — за п'ять хвилин виїжджаю.

Але спершу послав Трампусові телеграму, щоб стежив за Соумаром.

Ця здавалося б, незбагненна таємниця почала Клубічкові прояснюватися.

Приголомшлива звістка: Ліда з Соумаром поїхала в понеділок до Жегушиць, щось уночі шукали в парку, а тоді повернулася до Праги в Соумаровій машині. «Чому мені Соумар нічого не сказав? Мабуть, Ліда суворо заборонила. З усього випливає: недільні відвідини Тихого так перелякали Ліду, що другого ж дня вона помчалася до Жегушиць і, звичайно, забрала звідти саме те, що Тихий і К° від неї вимагали. Інакше навіщо було їй вирушати в таку далеку путь? Що обрала для цього Соумара — не дивно. По-перше, Ліді потрібна була чоловіча допомога, по-друге, в Соумара машина, а по-третє, він завжди потурав усім її примхам.

Чи знав Соумар, у чому справа? Може, Трампус устиг знайти відповідь на це питання. Проте цей телепень міг уже послати мені якесь повідомлення, але, ясна річ, йому кортить усієї слави, не хочеться ділити її зі мною. Хай йому бог помагає, але з усього видно, сяде він на мілке… Мабуть, Ліда залишила Соумара десь чекати, а операцію в парку виконала, сама. — Він зареготав, згадавши, як Ліда будила Соумара. — На цього жерця схоже, починає клювати носом, варто залишити його на п'ять хвилин без сигарети й товариства. Отже, Ліда під покровом ночі, йдучи напевно, викопала ту річ і потім повернулася з нею під крильце свого ангела-охоронця. Однак звідки вона про все дізналася? Треба почекати, поки вона прокинеться. Хоча… — Клубічко згадав, що колишнє подружжя зустрілося на три дні в Жегушицях. Певно, там Салач відкрив їй таємницю, за якою тоді вже полював шеф. — Та, на жаль, я все ще не маю уявлення, про що, власне, йдеться».

Він хвильку подрімав у машині, прокинувся — і знову був бадьорий. Тут є ще одна загадка: чому шеф подався до Жегушиць через день після Салачової і шукав щось під статуєю Артеміди? Слово «Артеміда» було підкреслено в тексті, який Ліда забула в сумці, але у вівторок шеф його знати не міг, бо Ліда могла йому сказати це тільки у п'ятницю. Так, справжня крутиголовка! Впорався б із нею швидше, якби не був сонний.

Та за кілька хвилин Клубічко вже знов комбінував.

«Ясно як божий день», — сказав він собі. Ліда — справжня ящірка. Вона знала, що рано чи пізно муситиме відкрити їм таємницю, але чомусь діяла так, аби збити їх з пантелику. Та річ, яку вони шукають, була схована в Жегушицькому замку або парку, і Ліда її в понеділок забрала. Але, відчуваючи, що за нею стежать, вирішила їх обдурити, викопавши статую Артеміди: мовляв, тепер шукайте! Зрозуміло, там нічого не було. Отже, це сталось у вівторок. А далі в історії антракт — до п'ятниці, коли вночі хтось удерся до її вілли, і це теж Ліда хотіла від нас приховати. Невідомі прийшли по потрібну їм річ. Та, не знайшовши, вранці поставили Ліді ультиматум. Це подіяло на неї так, що вона стрімголов полетіла — полетіла! — до Брно, ладна виказати Тихому основне повідомлення, яке відмовилася виказати йому в неділю. Чому? Певно, якась настанова була в акварелі, котру в альтанці знайшла Трекова: не тямлячи себе, Салачова зважилася летіти! Летіти! До Тихого. А перед тим була в лікарні у Соумара й позичила багато грошей. Видимий шантаж. Однак йшлося не тільки про гроші, а й про роль.

А тепер найзагадковіший момент. Ліда пообіцяла Тихому протелеграфувати те, чого бракувало в ролі. Але слова не дотримала. Чому? А чи хотіла взагалі його дотримати? Чому сказала везти її до Соумара? Сподівалася на його допомогу? Чому погодилася, щоб асистент Пулпан приспав її? Чому після її від'їзду з Брно було вчинено новий напад на Артеміду? Суцільна загадка. Невідомі там нічого не знайшли, і логічно, що вони дошукуватимуться схованки будь-що, а оскільки Ліда спить у лікарні, спробують — а може, вже й спробували — знов удертися до її вілли, щоб знайти те, що шукають. Якщо ж їм відомо щось про Соумара, спробують напасти й на нього.

Тим часом доїхали до Турнова, і Клубічко звелів зупинитися біля пошти. Вона була зачинена, але есенбак покликав телеграфіста, і Клубічко знов наказав Трампусові пильнувати за Соумаром.

Відтак поїхав до Жегушицького пансіонату. Спершу поговорив з паном Гоусером, в котрого душа сховалася в п'яти, заледве він побачив машину КНБ. Однак він усе-таки гукнув дружину, щоб зварила кави. Кава була схожа на рідину, яку дають у лікарнях, зате до неї Клубічко отримав три великих солодких пиріжки — домашні, смачні. Тоді пішли до канцелярії.

— Почалося це після Різдва, — почав Гоусер. — Сезон у нас кінчається п'ятнадцятого вересня й починається в середині травня, бо кімнати великі, і їх не можна натопити. Крім того, тягне з парку вогкістю. І це ще не все. За загорожею — поле, а де поле, там і миші. Після жнив їм нічого їсти, і вони переселяються до замку — аж до весни, коли зазеленіють лани. Тому пансіонат ми зачиняємо. Але цього року в січні до мене прийшли з КНБ — тут, мовляв, засновується відділення. Тут є два незаселені будиночки, і один з них хотіли взяти під відділення та буцегарню. Та оскільки відділення планували відкрити аж у квітні, районний національний комітет домовився з нами, що доти КНБ розміститься в пансіонаті.

— Кому належав цей замок?

— Цзернінам, — одповів Гоусер. — Люди через кілька днів прийшли до мене: мовляв, або нас лякають, або тут кояться дивні речі: в замкнених кімнатах чути кроки. Якось хлопці вдерлися до однієї кімнати на першому поверсі — нікого, тільки вікно навстіж, а під ним сліди, що губилися на газоні в парку. Іншим разом кроки пролунали на горищі. Воно теж замкнене. Коли відімкнули, знайшли сліди чоловічих ніг. Відтоді один есенбак постійно ходив навколо пансіонату.

— І не заскочили нікого? — спитав Клубічко. Гоусер похитав головою:

— Гадаю, цьому не надавали належного значення — тут же нічого не зникло. Я пропонував улаштувати генеральний обшук, прочесати довколишні ліси, але мене не послухали. Мовляв, не варто, шкоди ніякої не заподіяно.

— І справді не заподіяно?

— Наскільки мені відомо — ні. Згідно з інвентарною книгою, не зникло нічого. Той чоловік або ті люди шукали щось певне, а на інше не звертали уваги. Тут є дещо цінне, приміром, старі замкові меблі, які ще не передано Фонду національної відбудови. Я не дуже на цьому знаюсь, але є тут, приміром, рідкісне англійське крісло часів Ренесансу, кілька старовинних секретерів XVIII століття, а в коридорі в шафах сила-силенна різноманітної коштовної порцеляни. Коли відділення КНБ переїхало до впорядкованого будиночка, тобто коли замок практично зостався без охорони, ті люди полишили кімнати й горища і зосередили свою увагу на підвалах. А оскільки там нема нічого особливого — хай собі, думаю, нишпорять. Чоловік я не такий хоробрий, щоб зважився піти туди, відверто кажучи, ні за що ні про що…

— Але щось же там, певне, було, інакше чого б вони там нишпорили!