— І… і ви, звичайно, не встояли перед спокусою, — просичав Трампус. — Коли б я не розколошкав вас, бісова личино, то ви б про це нікому нічого й не сказали? Чому не доповіли, як вам було велено?

— Таж доповідав. Ще з санаторію доповідав про це.

— Але в криміналці про ваш рапорт ніхто нічого не знає,— простогнав Трампус. — Кому ж ви доповідали?

— До Брно, коли ваша ласка, шефові. Тішновські сказали, що рапорт має отримати шеф у Брио.

— І шеф схвалив ваш намір піти виконувати службові обов'язки па перині? — ядуче спитав Трампус.

— Я з ним, перепрошую, не балакав. Його вже там не було. Брненська криміналка про нього нічого не знала, а в готелі сказали, що шеф кілька хвилин по півночі з двома їхніми людьми кудись поїхав на машині.

Трампус стояв як громом уражений.

— Але куди? — подумав він уголос. Голец знизав плечима:

— Я подумав, що він повернувся до Праги. Тож написав рапорт і, коли їхав з паном професором, попросив зупинитися біля нас і залишив рапорт на прохідній, щоб віддали його шефові, як той з'явиться.

Трампусова злість прохолола, коли всі загадки було з'ясовано.

— Я мушу повернутися до санаторію? — спитав Голец.

— Ще питаєте! І подзвоніть до нас, хай пришлють вам на допомогу ще одного чоловіка. Пані Салачову треба стерегти як слід, і робити це повинен не швейцар і не перелякана сестра, котра, мабуть, знепритомніє, як їй крикнуть «руки вгору». П'ять хвилин на вдягання ви, окрасо криміналки, і я вас одвезу туди.

Трампус зітхнув з полегкістю, дізнавшись од швейцара, що все гаразд. Аж тоді відчув, як його тіпає від невимовної люті. Що це за коники викидає Клубічко? Нащо він так безсоромно брехав, що жадає постелі, як коханки, а сам узяв авто і чкурнув од неї? Чому не повідомив йому нічого? Та не встиг Трампус прийти до криміналки, як зателефонували з Брно.

— Тут дещо сталося, — доповів черговий, — можливо, це пов'язано з нічним від'їздом вашого шефа. Тутешній архітектор Владімір Шашек щойно заявив, що зникла його дружина і авто. Але цьому, каже, передували якісь дива. Вночі задзвонив телефон, і якийсь чоловік забажав побалакати з його дружиною. Шашек чув, як вона здивовано спитала: «По півночі?» А згодом: «То знайте, що я не залишу вас у скруті». Дружина повісила трубку і, сміючись, пояснила чоловікові, що її знайомого з Праги обікрали в барі «Колумбія» — поцупили гаманця з грішми, а оскільки він повинен бути вранці у Братіславі, то просить позичити на кілька днів тисячі зо дві. Шашек дав гроші, чув, як вона заводила авто, і невдовзі заснув. Коли ж прокинувся, — ні жінки, ні машини.

— Послухайте, — заволав Трампус, — я зроду не чув, щоб Клубічко мав якісь фіглі-міглі з жінками, а коли б навіть і мав, то це не в його стилі — викликати серед ночі коханку на побачення і підмовляти її вкрасти авто.

Цієї миті із санаторію зателефонував Голец: «Хочете погомоніти з Пулпаном, який щойно оглядав Салачову?» Асистент потвердив Трампусові, що Салачова приїхала в жахливому стані, напівжива. Відразу поцікавилася Клубічком, а коли їй сказали, що його нема в Празі, спитала про головного лікаря; дізнавшись, що й Соумара нема в Празі, знепритомніла. Пулпан спитав її згодом, чи не може він замінити професора, «Ні, не можете», — відповіла артистка ослаблим голосом. «Чому? Я теж лікар. Чого, власне, вам треба від професора?» — «Поїхати додому, — відказала. — Я мушу залагодити одну пильну справу. Хочу, щоб він зробив мені ін'єкцію, аби я витримала ще годину, а тоді чиніть зі мною, що хочете».

— Притім, — вів далі Пулпан, — трималася весь час за серце. Я думав, що це сердечний приступ, і запевнив її, що маю силу різних медикаментів, щоб полегшити її стан. «Ні, це не серце, — мовила вона, — в мене зламано двоє ребер, але це не так важливо. Я будь-що повинна дістатися додому, бо в мене скоро буде нервовий розлад»,

— Важливо те, — сказав Трампус скоріше для себе, — що вона хотіла дістатися додому,

— Так, — потвердив Пулпан, — але мені це не сподобалося. Ніщо на світі не могло відвернути її цілковитого і скорого розладу. Я лікар і не міг дозволити, щоб вона покинула санаторій. Хай Соумар, вернувшися, скрутить мені в'язи, а вона мусить виспатись, і то негайно, Тож я набрав у шприц дві дози дорміралу по 0,05 грама. Це максимум. Та Салачова почала канючити, що потребує чогось радикальнішого, і зажадала від мене вдвічі більшої дози. Мовляв, її чекає якась вельми важлива справа, і вона має бути при силі. Я жахнувся, проте кінець кінцем сторгувалися на чотирьох дозах дорміралу по 0,05 грама. І тепер я потерпаю, що вона взагалі не прокинеться. Пане, це незвичайна пацієнтка, ще таких дві — і я сам ляжу до санаторію… Я звелів занести її в палату і гадаю, що вона буде спати до вечора.

«Спати! Я теж хотів би виспатись, — подумав Трампус. — Але чому вона так поривалась додому? Певно, для того, щоб виправити помилку, якої припустилася, забувши сумку в таксі. Може, вона має копію тієї ролі вдома? Здається, цей Пулпан нас виручив. Мабуть, тепер я теж можу трохи поспати. Годинку!» Однак сумління йому не дозволило, і він спершу зв'язався з відділенням КНБ в Арноштові. Виявляється, хтось удерся й до Салача і поперекидав у нього в хаті все шкереберть.

Відтак Трампус подзвонив іще на квартиру Соумарові: довго чекав, поки той підійде до телефону. Професор лаявся і твердив, що навіть «дирекція»^[5] не має права будити замореного лікаря о пів на шосту ранку, після того як він півдня ходив пішки, а тоді їздив машиною на село.

— Я вернувся до Праги аж о третій ранку, потім мусив ще терміново їхати до пацієнта на набережній Сметани. Щодо Салачової, то я беріг би її, як коштовну перлину, і без вашого попередження. А чого, власне, зчинився такий переполох?

Трампус відкрутився од запитань цікавого професора і нарешті зважився лягти, Заснув одразу, проте за хвилю, як йому здалося, — хоч насправді минула добра година, — задеренчав телефон, Трампус, бурмочучи, підійшов до нього. Дзвонив Кост, і те, що він сказав, розвіяло в Трампуса всі надії на сон.

— Пане, тут у домі кояться дивні речі. Допіру пані Трекова принесла мені чудову каву і сказала, що піде глянути до спальні мадам. Пропливла, мов лебідь. Але за хвилю лементуючи примчала назад із швидкістю, для неї незвичайною. Двері, каже, замкнені. А я, мовляв, дала б одрубати собі голову, що на ніч їх відчиняла.

— Щось я не второпаю, про які двері ви кажете! — крикнув Трампус, тільки тепер, власне, остаточно прочумавшись.

— Пробачте, пане, вона казала про двері до кабінету пані Салачової. Я запропонував піти подивитись. «А де ваш браунінг? — тремтячи, спитала вона. — У мене таке передчуття, що там щось сталось». Я взяв револьвер і попростував туди. Трекова три кроки позаду. Двері до спальні пані Салачової були справді зачинені, але не замкнені, в спальні не було нічого підозрілого, а от у кабінеті хтось перед тим погостював, бо там було таке безладдя, ніби після навали,

— А ви не чули, коли невідомий чинив навалу? — буркнув Трампус.

— Не чув нічого, пане, бо ви мені звеліли стерегти віллу, а не кабінет. Віллу найкраще стерегти з вестибюля — втім, я кілька разів виходив у сад і перед будинок, — а той вестибюль на першому поверсі, і що діється нагорі, звідти не чути. Та й спав я не міцно, як заєць, — хіба ж на службі поспиш! Невідомий працював так чисто, що його не було чути.

— Гаразд, — сказав Трампус, — я їду до вас.

О тій порі року квартал від Ганспаулка був чудовий — оповитий ніжним серпанком туману, крізь який ефектно, майже як на сцені, пробивалося ранкове сонце. В багатьох садках дерева були схожі на барвисті китиці, на деяких стінах червоно палахкотіло листя в'юнкого винограду, де-не-де виднілися гронця, котрі, певно, ніколи не достигали. Вілла Салачової стояла у найкращій частині Ганспаулка, осторонь великої колонії котеджів. Од білої стіни вела брукована дорога, обабіч якої росли низькі старі горіхові дерева. Довкола неї сад з альпінарієм, що кінчався перед віллою піщаним майданчиком з невеличким басейном. Кілька шезлонгів, між двома високими дикими каштанами — гамак. З передпокою вхід вів до великого холу з високою стелею, туди, де ночував Кост. Посередині величезний перський килим з чорною облямівкою, на ньому — ліс золотавих пальм і лотосів. У холі лежало й висіло багато коштовних речей, що могли принадити злодія: картини Швабінського, Прохазки, Неєдлого, Йозефа Чапека, чудовий жіночий портрет Гомолача з найкращого періоду його творчості, два малі інтер'єри Іранека і Матіссів малий портрет пишної жінки. Біля сходів, що вели до покоїв актриси, красувалася величезна темно-блакитна китайська ваза, така стара, що не можна було розібрати її орнаменту, поряд — прегарна хрестильниця із зеленого мармуру («італійська робота XVI століття», — зауважила Трекова), півдюжини вітрин з каблучками, прикрасами й срібними монетами, майолікою з Балеарських островів, найкращі зразки желєзнобродського скла, колекція японських статуеток зі слонової кістки, а на підніжжі сходів стояла черідка слонів із сірого мармуру («з доби династії Мінгів», — сказала покоївка).