— То їдьте по нього в Брно.

— Якби ж він там був! — вигукнув Трампус. — Я запитав Брно, і мені відповіли тайнописом, що не знайшли його ні на квартирі «Біля Прахарні», ні в Пісарках. Навіть на репетицію не з'явився й не попередив. Клубічко затримав його на кілька годин, але потім, мабуть, знову відпустив. Тихого шукали, однак не з'ясували нічого, крім того, що Клубічко вночі привіз його до бару, де красень зустрівся з дуже вродливою жінкою— очевидно, з уявною Аленою Зіковою, котра хотіла вас отруїти. Про неї теж нічого не знають, та з того, що вона з'явилась у вашій лікарні, можна зробити висновок, що машиною свого чоловіка поїхала до Праги. А Тихий, коли шеф знов одпустив його, певно, поїхав за нею. Щиро кажучи, мені здається: замах на вас і спроба вдертися на віллу — це не остання їхня дія. Вони ще прагнутимуть захопити Салачову або залізти сюди. Тому я й звелів прислати ще кількох наших людей. Тепер віллу з усіх боків надійно охороняють, тож нічого не може статися. Але Клубічкові вчинки я ніяк не можу пояснити.

— Ну, — сказав Соумар, — наскільки я його знаю, ваш шеф завжди відає, що робить. — По хвилі додав: — Опріч Вішну, найбільше мене цікавить вродлива офіціантка, котра, мабуть, справді злигалася з Тихим, який мене цікавить уже менше, може, через те, що не має таких гарних ніг і волосся. Я на вашому місці був би спокійний, Ліда раніше чи пізніше прокинеться й зізнається, чого летіла до Брно. А опинатиметься — впорсну дозу скополаміну, воля її ослабне, і ви дізнаєтеся від неї все, що треба. Мене ж пустите до хворих.

— Цього, на жаль, я не зможу зробити. Клубічко свого наказу не скасував. А щоб не було вам сумно, розкажіть мені про тих трьох з вашої п'ятірки, про яких я ще не знаю. — І Трампус ліг на пожовклу траву й заходився смоктати цукерку.

— Шкода вашого і мого дорогоцінного часу, юначе, — засміявся Соумар. — Я, звісно, лишуся, ви так гарно змалювали принади перебування тут — геть-чисто як в обложеній фортеці, але що стосується тих трьох… Ну, бачили б ви, що то за екземпляри. Ягнята, та й годі… Про злочин вони знають хіба що з книг Едгара По та Уоллеса, хоч цілком можливо, що читають також пані Сейєрс або Агату Крісті. Вони й мухи не скривдять, не кажучи вже про такого метелика, як Ліда. Я вам радніше розкажу щось із біології, про яку ви, бачу, не маєте уявлення.

— Ліпше розкажіть мені щось про них.

Соумар стенув плечима:

— Тоді номер перший доцент психіатрії доктор Нерад, телефон знайдете в довіднику, — його Ліда зве не інакше, як «наш маленький йог». Притім у нього теж маленька нога, ха-ха… Гадаю, ви знаєте, що таке йог?

Трампус мовчав.

— Проробляє дуже цікаві експерименти. Якось у нього було запалення окістя, і він вирішив вирвати той зуб. Лікар йому каже: «Пане доцент, почекайте, поки мине запалення, зараз я знеболити не можу, й страшенно болітиме…» Та наш йог тільки осміхнувся: «Ну що ж, рвіть без знеболювання», — і справді ані писнув, тоді як інший на його місці завив би вовком. У цьому, бачте, й полягає воля йога…

— Ви помилились, я не Тихий, — відказав молодий вродливий брюнет, котрого Клубічко зупинив на одній з брненських вулиць.

— Хвилиночку, будь ласка, — мовив Клубічко, — не тікайте від мене, ви ж так поспішали за мною і взагалі через мене так натомилися.

— Хто ви, власне? — спитав молодик, злякано зиркнувши на таксі, що слухняно зупинилося неподалік.

— Ну, ну, ви ж добре знаєте, що я Клубічко з празької криміналки, — засміявся Клубічко. — А оскільки люди мого фаху не зупиняють нікого вночі на вулиці просто так, значить, я маю на це причину. Невдовзі я вам її відкрию, якщо доведете мене куди-небудь, скажімо, на вулицю «Біля Прахарні», номер дванадцять. А коли ще й почастуєте кавою та пустите програвач (може, знайдеться шматочок печива й ковточок лікеру), — вдячний буду невимовно.

— Кого мені запрошувати — це моя особиста справа, — заперечив молодик на дивну Клубічкову пропозицію.

Клубічко знизав плечима:

— Це правда. До певної межі все — особиста справа людини. Я радив би вам не переступати тієї межі.

Тихий злякано глянув на нього, Клубічко махнув рукою, і таксі, що стояло обіч, під'їхало до них. Біля водія сидів ще один чоловік.

— Сядемо? — чемно запитав Клубічко Тихого.

Той, ніби загіпнотизований, сів у машину. Клубічко за ним. Водій рушив, не чекаючи наказу. Кілька хвилин їхали мовчки.

— Куди ви мене везете? — спитав Тихий трохи згодом. — До криміналки?

— Дивне запитання, — засміявся Клубічко, — Там нема таких гарних квартир, як у вас. Я ж вам сказав: їдемо до вас пити чорну каву.

— А ви справді добре вмієте замітати сліди обшуку, — мовив за хвилю Тихий. — Я в кімнаті нічого не помітив.

— Вмію, коли не лінуюсь, — признався Клубічко. — Але у вас нічого було замітати. Я там не був, я ж вам уже сказав.

— Так я вам і повірив! Звідки ж ви знали…

— Ви маєте на увазі радіолу, програвач і все інше? Леле, таж нема нічого простішого. Як ідеал кожної заміжньої жінки мати холодильник, так ідеал кожного юнака, котрий хоче спокушати пані,— радіола, програвач. — Клубічко засміявся. — Я не фахівець у цій галузі, але знаю, що музика відіграє в ній не останню роль. Хоч дивно: люди в такі хвилини настільки захоплені собою, що її, власне, не помічають, Мабуть, вона позитивно впливає на їхню підсвідомість. Наступний поважний чинник — алкоголь. Оскільки ви не можете своїй дамі запропонувати півлітра пива, — хоч більшість жінок любить його, але чомусь соромиться признатися, — або коньяк, який п'янить дужче й швидше, то ви й пропонуєте їй чудовий солодкий боле, котрий діє на неї, мов дурман. Є речі, що закономірно повторюються, тож я з певністю передбачав у вас програвач, різноколірні лампочки, болс і сардини.

— Хоч я їх і ненавиджу. Але як ви знаєте, що в мене є еспресо?^[7]

Клубічко засміявся:

— Навіяння!

Тихий злякано глянув на нього. На красеня нагонив страх ще й той мовчазний, схожий на військового чоловік поряд з водієм. Машина виїхала на околицю міста — в район вілл.

— Тут у вас гарно, — мовив Клубічко. — Закурите?

— Дякую, не хочу, — відрубав Тихий. — Мені хочеться лише одного — знати, чому я вас послухав.

Клубічко здвигнув плечима:

— Це вже ви розгадайте самі. Особисто мене ви цікавите відтоді, як я вас зустрів у пані Салачової в Празі.

— Це помилка, — відказав Тихий невпевнено. — Я не був у неї в Празі. Але, щоправда, сьогодні вона приїздила до мене.

— Прилітала, пане Тихий! Чи не здасться вам дивним, що вона прилетіла саме до вас?

Але перш ніж Тихий устиг щось відповісти, машина зупинилася перед невеликою віллою, оточеною невисокими деревами. Із темряви саду долинало пекельне нявчання кішок і войовничі заклики котів.

— Вийдемо? — спитав Клубічко. — Якщо ви вже перестали на мене гніватися, то, може, й справді запросите на каву?

Тихий мовчки виліз із машини, пройшов короткою цегляною доріжкою, відімкнув двері й зник у темному коридорі; Клубічко чекав, поки він увімкне світло. Відтак пішов слідом за ним на другий поверх сходами, застеленими зелено-коричневим килимом, що вели до маленького передпокою. Тихий відімкнув ще одні двері і знову увімкнув світло. У невеликій кімнатці стояв стіл; друга кімната, з великою канапою, правила за вітальню. На буфеті справді стояла радіола й пляшка лікеру. Тихий зник в обклеєних шпалерами дверях і за кілька хвилин вийшов, несучи малий еспресо. Критично подивився на кволу Клубічкову поставу й спитав:

— П'єте о цій порі слабку чи міцну?

— Може, це вам не сподобається, — люб'язно відповів Клубічко, — але я вживаю о всякій порі три кофейні ложечки на чашку. Це єдиний принцип, якого я ще не зрадив.

— Не боїтеся, що не заснете?

Клубічко жартівливо махнув рукою:

— Дякую за турботу, але сьогодні я не збираюся спати, до того ж кава на мене діє звичайно як наркотик.