— Вам не здається, що це цілком природно? У домі ж тисячі речей…
— Авжеж, пане. Та я не наполягав, бо з досвіду знаю: овоч має достигнути. Подумав собі: коли вона щось знає, то згадає, прийде й розповість. А тепер про інше. Я вам уже казав, що воно засіло мені в голові… Це Гейтманек. Від учора тільки й думаю про нього. Я маю на увазі того композитора, пане, про котрого Трекова сказала, що він худий, як неапольські спагетті.
— Так, знаю.
— Може, це нісенітниця, пане, згубна ідея-фікс, як каже шеф, але я не можу позбутися думки, що він не такий безневинний, як його малює пані Трекова. Вона ж сама визнає, що пані Салачова розмовляла з ним по телефону принаймні за годину перед першим нападом. Після того, як крутила платівки з Бетховеном. Тому я спитав пані Трекову, чи не знає вона випадково, яка нога у цього пана. «Мала, — відповіла. — Така сама, як у пана професора Соумара. — І додала: — Здається, мадам подобається товариство чоловіків з малими ногами, бо ж і ваш пан Клубічко має малу ногу. — Хотіла засміятися з дотепу, але раптом завмерла з роззявленим ротом. — Чоловіче, — мовила, — тепер я дещо згадала про той ліхтарик. Дайте-но його мені на хвилинку. — Уважно оглянула і сказала: — Авжеж, я відразу зрозуміла, що десь його бачила…»
Трампус слухав дедалі уважніше.
— «Так от, — зацокотіла пані (у неї в роті справдешня ротація на слова), — ліхтарик цей нагадав мені найгірші дні, які я прожила на цьому світі. Я маю на увазі нальоти. Один з них тривав від одинадцятої ранку до четвертої пополудні. На той час до нас нагодився пан Гейтманек». Але краще я переповім своїми словами, бо інакше ніколи не скінчу. Той худий композитор приніс пані Салачовій якусь річ, а пані Салачова була вдома, бо підхопила нежить. Тільки завила сирена, артистка, як завжди в таких випадках, страшенно перелякалась і мерщій побігла в льох, Пан Гейтманек провів її та Трекову — я підходжу до суті — і присвічував їм своїм ліхтариком, а потім, коли все скінчилося, забув його на кухні. Оце, мовляв, той самий ліхтарик.
— А вам не здається, Косте, що це надто сміливе твердження? — спитав Трампус. — Таких ліхтариків були тисячі, і спробуй відрізнити їх один від одного.
— Це тільки па перший погляд сміливе твердження, пане, — заперечив Кост. — Ваша правда, таких ліхтариків було виготовлено тисячі, а може, й мільйони штук, та я б сказав, жоден із них не має лампочки «Зеніт». Вона американська, пане. Отже, цей ліхтарик лежав на кухні чотири роки, аж поки пані Трекова знайшла його там цього літа в травні чи в червні. Оскільки лампочка в ньому перегоріла, Трекова вкрутила іншу, з американського ліхтарика, який привезла з Плзня. Потім повернула ліхтарик пану Гейтманеку. А тепер ми знайшли його в кабінеті пані Салачової. Хотілося б почути вашу думку про це… Надто коли Гейтманек до всього має ще й малу ногу.
Трампус хвилю мовчав. Цікаво, нічого не скажеш, але композитор зовсім не пасує до цієї історії. Крім того… Трампус пам'ятає його з якогось концерту, де Гейтманек акомпанував на фортепіано молодій співачці. Порядний чоловік, зовсім не схожий на злочинця. Але якщо ліхтарик справді його.,
— Знаєте що, — мовив він, — зателефонуйте до криміналки, хай привезуть його сюди. Але поводитися з ним чемно.
В цю хвилину до них підійшов Соумар. Він, мабуть, трохи поспав: вигляд мав бадьорий, як завше.
— Послухайте, Трампусе, скажіть-но мені: коли людина зробила що-небудь мимохіть — це злочин чи ні? Приміром, порушила службову таємницю?
Трампус блимнув на нього відверто вороже. Цей чоловік такий свіжий, тоді як він…
— Ні,— одрубав, — злочин мусить бути викликаний лихим заміром.
— Ну, тоді ні,— задоволено відказав Соумар. — Я вельми радий, бо вже боявся, чи не заарештуєте ви мене вдруге. А сталося ось що. Вернувся я до вілли, щоб поїсти чого-небудь неотруєного, і саме йшов повз телефон, коли пролунав дзвінок. Зняв трубку, але не встиг вимовити «алло», як загримів страшний голос: «Косте це кримїналка перекажіть пану Трампусові що нам тільки-но повідомили з Брно архітектор Шашек теж зник безслідно пішов з дому не замкнувши квартири і в його бюро також не знають куди він подався брненська криміналка вже почала розшуки бувайте». І все це як з кулемета. Не встиг я схаменутися — в трубці дзеленькнуло, та й по всьому. Отож я спішу вам доповісти й хочу сказати, що це справді рідкісний випадок телефонної телепатії. Тільки-но я подумав, як би чогось попоїсти неотруєного, і тієї ж миті одержав повідомлення про гідного співчуття чоловіка, дружина якого, у всеозброєнні своїх чар, три години тому хотіла отруїти мене шинкою.
Трампус подивився на Соумара так змучено, що професор занепокоєно спитав:
— Що, повідомлення це погане?
— Чи погане, — сказав Трампус, — я ще не знаю. Мабуть, погане, бо всі повідомлення, які я отримував про цю кляту справу, погані. Тепер я наче павук серед шершнів. Заледве витчу павутину, як її вже порвано.
Потім мимохіть стромив руку до кишені, витяг ліхтарик.
— О, — вигукнув Соумар, — то він усе-таки є?
— Хто?
— Та цей ліхтарик. Гейтманек казав, що йому на роду написано весь час губитися.
— Ви його знаєте?
Соумар кивнув головою:
— Чого ви, мабуть, ще не знаєте про мене — то це мого захоплення кеглями. Хоч раз на тиждень, а мушу пограти. Гейтманек — мій найчастіший партнер, це його теж найбільше захоплення після сонат. Так от, тижнів два тому ми пішли з ним натішитися досхочу і грали аж до ночі. Я запропонував довезти його до проспекту Голечка, де він живе, але завести мотор ніяк не міг. Було темно, і Гейтманек позичив мені свій ліхтарик, щоб я міг собі присвітити. Прийшовши додому, я поклав його в кишеню і найближчої неділі залишив ліхтарик у Ліди, аби вона віддала Гейтманекові.
— Ну й що, віддала?
— Ви її погано знаєте! Залишила собі. Коли я спитав її, чи віддала, сказала, що ні, бо, мабуть, кудись його запхнула.
Трампус посміхнувся:
— Поклала на підлозі за ширмою біля вікна кабінету. Чудова ідея — підозра падає на Гейтманека, що це він заліз до кабінету. — Помовчавши, він палко сказав: — Професоре, коли б ви знали, з яким задоволенням я посадив би нашу пані Салачову до буцегарні за всі її витівки!
— Вона може залюбки сісти — романтика!.. Звісно, якщо у вас нема блощиць. Ліда ненавидить їх майже як математику, а математику ненавидить, бо не може її втямити. Мовляв, у ній нема поезії… Куди це ви так розігналися?
— Сказати, щоб сюди не привозили Гейтманека, — буркнув Трампус. Коли він повернувся до саду, Соумар тримав у лівій руці книжку, а в правій чималий шматок хліба, намащений паштетом, і наминав, аж за вухами лящало.
— Це книжка про Вішну, Трампусе. Мушу вам сказати, ви мене заразили. Відчуваю себе тепер більше детективом, ніж лікарем. Я шукаю в цій страшній книжці місця, де йдеться, як Вішну задрімав, після чого сталася катастрофа світу. Задумайтеся над цим — і ви зрозумієте, який це хитрий символ. Кожен з нас мусить де-небудь виспатися і знає, яка то мука — не потрапити до постелі.
— Ніхто цього не зрозуміє ліпше від мене, — промимрив Трампус. — Сьогодні я спав не більше півгодини.
— Ви компенсували це тим, що по-садистському розбудили мене, заледве я почав дрімати, голубе. Кожен любить поспати — царі, президенти, міністри, тільки бідолашний Вішну не може собі цього дозволити — інакше-бо кінець світу, Я думаю, чи не пов'язане це місце про оспалого Вішну з нашим випадком? Хоча, коли ви захищали Гейтманека, мені спало на гадку таке: Ліда була зовсім спокійна, наскільки це для актриси можливо, а занепокоїлась, якщо не помиляюся, тільки після зустрічі зі своїм колишнім чоловіком у Жегушицях. І саме тоді він подарував їй ці «Міміямби», котрими зараз так посилено цікавиться ваш шеф.
— Цього я ще не знаю і, щиро кажучи, думаю, що Клубічко на неправильному шляху. Певно, Ліда мала десь читати уривок з Геронда і в сумку роль поклала зовсім випадково. А Клубічка це збило з пантелику, він інколи віддає перевагу романтизмові перед реалізмом. По-моєму, центр усього — Тихий.
