— Ви поводитеся зі мною, як із злочинцем, — сказав Тихий. — Проте в усій цій справі нема нічого кримінального. Даю слово честі, йдеться про зовсім особисту справу. Я не зробив нічого, за що б мене можна було переслідувати. Ви тільки-но сказали, що пані Салачова скоро заговорить. Я знаю це так само добре, як і ви, і спокійно чекаю на її слова. Бо вона вам потвердить: в усьому, що тоді сталося, не було нічого, що давало б вам право поводитися зі мною так, як ви це зараз робите.

— Справді? В такому разі мене чекає пенсія, адже я вплутав у цю справу державний апарат. Тільки, гадаю, я ще не піду на пенсію, бо те, що ви чините з пані Салачовою, зветься шантажем! І мета його, по-моєму, за межами приватного шантажу, хоч і він теж карається досить суворо. В цій справі багато підозрілого, і я радий, що ви нічого не знаєте, інакше з вас уже ніколи не вийшов би Шаляпін. І ваші різноколірні лампочки… Ох, який у них був би сумний кінець!

— Можу вас тільки запевнити… — почав Тихий, але Клубічко перебив його:

— Більше ані слова. Щиро кажучи, мені страшенно хочеться заарештувати вас негайно. Будьте такі ласкаві, ходімо зі мною.

— Але ж ви щойно сказали, — з жахом мовив Тихий, — що не заарештуєте мене.

— Я цього й не збираюся робити, юначе. Одвезу вас до криміналки, і час покаже, що та як. Тепер усе залежатиме тільки од вас, коли ми вас відпустимо на волю.

Тихий слухняно підвівся, але заперечив:

— Це незаконно.

Клубічко підступив до нього:

— Ви справді певні цього, Тихий? Коли так, то доведіть у криміналці, чому мої дії незаконні, й хай заарештують мене. — Він засміявся й поплескав Тихого по плечу. — Та ви, юначе, на це не зважитесь. І знаєте чому? Бо так боїтесь, що страх аж кричить вам з очей. Невинні люди не бояться. Ви пристанете на мою пропозицію не тільки зі страху переді мною, а й перед своїм шефом. Підете зі мною, бачу по очах, ви навіть раді, що вирветеся з лабетів того тирана. І я б зовсім не здивувався, якби ви палко молилися, щоб там, у Празі, схопили шефа і пані Шашкову. У мене все-таки порівняно безпечно. Ідіть попереду, бо такий уже наш звичай: знаєте, на спині очей нема… Будь ласка, не турбуйтесь, я загашу світло сам.

У криміналці Клубічка чекав рапорт тішновського патруля про те, що сталося з Лідою. З нього було видно, що Ліда не мала часу телеграфувати Тихому обіцяного тексту, однак він спитав на пошті, чи немає на ім'я співака якої телеграми. Ні… Добре. Трампус уже, напевне, в Празі, а що допитати Ліду, як він сподівався, усе-таки не зміг, то тепер стереже її. Мабуть, чекає в лікарні, коли вона прокинеться. Але тим часом шеф і Шашкова зовсім вільно можуть знову спробувати вдертися до Лідиної вілли й шукати там те, що їх цікавить. Тож Клубічко й телеграфував Костові про ймовірний новий напад, — звідки він міг знати, що телеграма вчасно не дійде… Клубічко задрімав на дивані і став чекати, коли Тихий признається. Він не сумнівався, що це станеться обов'язково, але оскільки часу було обмаль, то вирішив ждати тільки годину, а тоді виїхати до Жегушиць.

Тихого завели до камери, та він так налякався, що справді за годину зажадав побачитися з Клубічком.

— Ну, як спалося? — приязно спитав той. — Очевидячки, не дуже добре. Даруйте, тутешня обстановка не для майбутніх Шаляпіних; зате тут тихо. Чи не так?

— Аж занадто, — буркнув Тихий.

— А по-моєму, любий друже, людина ніколи й ніде не знайде цілковитої тиші,— відповів Клубічко. — Бачте, я живу в Празі аж на околиці. Та ще й будинок, стоїть у саду. Справжній вакуум, а не квартира, проте й там, як на мене, не досить тихо, Втім, ви щось хотіли?

— Хочу додому.

— Додому, — задумано мовив Клубічко. — То вам хочеться додому, юначе? Розумію, розумію. Але щоб я міг пустити вас додому, ви повинні дати мені для цього підставу. Як ви, певне, пам'ятаєте, ми розлучилися не дуже мирно через вашу впертість.

— Ви граєтеся зі мною, наче кіт з мишею, і з мене цього вже досить.

— Правду кажучи, я відразу подумав, що ви — найслабша ланка в цій історії. Дарма що маєте бас. То що ви мені хочете сказати?

— Я все обміркував, — змучено прошепотів Тихий. — Тільки тепер нарешті зрозумів, що — хоч я невинний — був причетний до дечого, і допомогти вам — мій громадянський обов'язок.

— Бачите, Тихий, — насмішкувато відповів Клубічко, — я знав напевно, що ви прийдете до мене… Ця заява мені подобається. Громадянська заява. Але оскільки це вже схоже на допит, то я мушу записати ваші дані. Іржі Тихий — ім'я чи псевдонім?

— Ні, це моє справжнє ім'я.

— Скільки вам років?

— У грудні буде двадцять чотири.

— Народилися?

— В Їчині.

— Дуже гарне місто. Імена батьків?

— Юлія і Карел. Батько нерідний, прізвище Мюллер.

Клубічко автоматично записував і раптом зупинився.

— Що робить ваш вітчим?

— Він на пенсії, колись був директором школи.

Клубічко далі ставив йому запитання, але не думав про них. «Колишній директор школи… І прізвище Мюллер! Ліда якось сказала, що її колишній чоловік має компаньйона, з яким вони шукають і продають козаковські напівкоштовні камені. І того теж прізвище Мюллер, і він директор у відставці. Дивно. І цей директор має пасерба, котрий бере участь у шантажуванні Ліди… Є тут якийсь зв'язок? Побачимо!» Скінчивши заповнювати анкету, запропонував Тихому сигарету і ласкаво мовив:

— Як ви знаєте, мене найбільше цікавить шеф. Тож чи не скажете про нього щось певніше, ніж досі?

— На жаль, ні,— стенув Тихий плечима. — Що стосується цього чоловіка — про нього я не знаю нічого певного.

— То, може, знаєте щось непевне? — заохотливо спитав Клубічко.

— І не знаю нічого непевного. Лишень здогадуюся, що він стоїть за цією справою, котра мені досі завдавала самих неприємностей.

— Хоч здається, — докинув Клубічко, — якийсь час ви гадали, що маєте від неї, крім неприємностей, іще щось?

Тихий благально подивився на нього.

— Може, ліпше буде, коли я, з вашого дозволу, розкажу все по порядку?

— Гаразд, — погодився Клубічко, — розповідайте по порядку.

— На жаль, мушу признатися, що з пані Шашковою ми в добрих стосунках.

— Ага, в стосунках, які звуться зв'язком?

Тихий кивнув.

— Але ви не сказали нічого сенсаційного, парубче. У Брно знає це, либонь, кожен. Взагалі про вас подейкують, що ви справжнісінький донжуан.

— То не зовсім так, — заперечив Тихий. — Я тут, власне, ні до чого. Бачте, може, цього я й не повинен казати, але жінки просто липнуть до мене. Ну, й пані Шашкова… Щиро кажучи, вона мене сама впіймала.

— Цікаво, — замислено сказав Клубічко, — що почуває звір або риба, коли її упіймають… Сподіваюся, ваші почуття були приємніші.

— Для молодого ці почуття завжди приємні… Але досить неприємно мати зв'язок, не маючи грошей. Раз у раз треба пригощати, щось дарувати і так далі. А платня — жалюгідна.

— Інколи, мабуть, це робить друга сторона, — зауважив Клубічко.

— Мабуть. Тільки чоловіки неохоче беруть гроші у жінок. Втім, Вєра нічого не мала. Її чоловік скупий, а що від нього діставала, витрачала на наряди. Бачте, вона велика модниця. Ми обоє весь час прагнули роздобути гроші.— І, гірко посміхнувшись, Тихий додав: — Останнім часом, власне, ні про що інше не говорили. Тож можете собі уявити мою радість, коли днями Вєра прийшла до мене і сказала, що ми могли б заробити купу грошей, і порівняно легко.

— І чесно! — зауважив Клубічко.

— Це само собою зрозуміло. Втім, коли людина честолюбна, — а я честолюбний, — вона не може й подумати про щось нечесне. «Не бійся, — сказала мені Вєра, — те, чого під тебе хочуть, справжнісінька дрібниця». — «Яка?» — «Ну, любчику, передовсім: чи знайомий ти з папі Салачовою?» Я відповів, що тільки трохи, але вона охоче зі мною бесідувала. Вєра зраділа: «Цього досить, v неділю їдемо до Праги. Чоловік в Остраві, і ми зможемо взяти його машину. Матимеш за це гарні гроші». — «За що, власне? — спитав я. — І від кого?» — «Хай тебе це не обходить, — відповіла вона, — залиш це мені, гріх не скористатися з такого вигідного шансу. Твоє завдання: підеш до пані Салачової на її квартиру, вручиш лист, який я тобі дам, і повернешся з відповіддю до машини, де я на тебе чекатиму».