— Мабуть, це був напад, — сказав Трампус замислено. — Але, певне, нічого страшного не сталося. А в пані Салачової, здається, є причина, щоб цього не розголошувати. А що в нас теж так заведено: де нема позивальника, нема й судді…— Він знизав плечима. Глянув на акварель, знайдену в альтанці. Ця мазанина видалася йому звідкись знайома; без сумніву, це була копія одного з «шедеврів», що продають у крамницях як художні листівки. Махнув рукою:

— Пані Салачову щось непокоїть, але воно не варте уваги, інакше б вона покликала нас на допомогу. Ми повинні шанувати її волю.

Це було приблизно о десятій годині, і невдовзі Трампус забув про цю розмову. І лише по обіді… Сидячи в їдальні, він наминав омлет і рагу та слухав новини по радіо. Раптом диктор повідомив: «Оголошена на сьогодні в Національному театрі вистава «Мариша» братів Мрштіків переноситься через раптову хворобу пані Салачової. Замість «Мариші» ввечері ставитимуть комедію Шекспіра «Дванадцята ніч, або Як вам подобається»,

«Чого це сьогодні тільки й розмов, що про ту Салачову? — подумав Трампус, люто жуючи шмат пригорілого пудингу. — Певна річ, її хвороба пов'язана з подіями минулої ночі. Та коли актриса не хоче, щоб у її справи пхали носа…» — І Трампус знову швидко забув про неї, але десь близько п'ятої вдруге прийшов Кост.

— Знаєте останню пригоду з Салачовою? — спитав Трампуса.

— Іще одна пригода?

Кост розповів, що перед четвертою біля Тішнова зазнав аварії літак Чехословацької аеролінії, в якому була також Салачова.

— Дивіться, — вів Кост далі, — о першій годині ночі Салачова до смерті перелякалася, бо до неї хтось удерся в помешкання. Але намагається все приховати: перерізала телефонний шнур, щоб економка не могла нас покликати. Ранком, коли в альтанці з'являється цей малюнок, тікає, щоб ми не могли її допитати. Замикає свою кімнату, відмовляється од вистави через хворобу, а сама летить. Схоже на те, що вона від когось утікала.

— Можливо. Та навряд щоб від того нападника. Бо тоді вона поводилася б інакше. Одне лиш ясно — Салачова не хоче, щоб ми втручалися в цю історію. — Трампус хвилю подумав: — То хай буде по її.

Хай буде по її! Легко сказати, але що, як цей випадок засів Трампусові в голові, наче цвях? Так само й детективові з чудним іменем Кост, — він знову подався до вілли на Ганспаулці: може, пощастить щось іще виловити в бурхливому потоці красномовності пані Трекової. Він і на мить не припускав, що «нападу не було»; навпаки, йому здавалося, що він таки загледів проблиск у цій таємниці. А надто запало йому в пам'ять, що актриса перед сном розмовляла з композитором Гейтманеком, тож він і подумав: а чи не причетний до цього Гейтманек. Однак, допитуючи пані Трекову, Кост дійшов прикрого висновку, що його підозра марна.

Трекова охарактеризувала Гейтманека як одного з «найневинніших» друзів, котрий відвідує мадам раз на місяць у неділю після обіду; принесе букет («віник», як казала Трекова), вип'є п'ять чашок чаю, з'їсть десяток пиріжків — кожен завбільшки з ніготь, — заграє на фортепіано щось із Сука або своє та й піде собі. Щомісяця Гейтманек ставав худіший та галантніший. Тепер він, мовляв, худий, як неапольські спагетті.

— То між ними нічого не було? — розчаровано спитав Кост.

Трекова співчутливо всміхнулась і пояснила дещо із системи своєї мадам. Оскільки той дженджик дуже послужливий, вона використовує його, як багатьох інших своїх друзів, щоб залагоджував за неї різні неприємні справи: оббивав пороги установ, бігав по квитки — словом, робив саме те, що роблять для спритних жінок послужливі чоловіки. І мав за це раз на місяць теплу дружбу, десяток пиріжків і п'ять чашок чаю. Кепського чаю, як запевняла Трекова; мадам, на жаль, частує найгіршим чаєм у всенькій Центральній Європі, бо завжди переплутує чайник і кавник. Тож чай раз відгонить кавою, раз снотворним зіллям, а коли й какао. Потім Кост з'ясував, що її інших приятелів актриси підозрювати не можна.

— Де там, — сказала Трекова з притиском, — вона занадто розумна та, власне, вже її трохи лінькувата, щоб кохатися з кимось. Ні, вона добирає собі друзів доцільно: лікарів, художників, журналістів, письменників, торговців, які їздять за кордон, і завжди їх довкола неї цілий рій. От і мусять один одного пантрувати. Так, дорогий мій, вона вміє шануватися, цього в неї могли б повчитися навіть короновані особи.

— То хто ж це, хай йому дідько, може бути? — безпорадно спитав Кост сам себе.

— Це, мабуть, мені треба у вас питати, — відказала Трекова зловтішно. — Я лишень населення, а влада — ви.

В цей самий час Трампус теж дійшов висновку, що вдирався хтось із близьких знайомих Салачової, але не уявляв, хто б це міг бути. Найперше він зателефонував до професора Соумара, бо подейкували, ніби той — один з найближчих друзів актриси. Спочатку Соумар одмагався, що йому ніколи, що надворі його чекає авто, що йому треба їхати до хворого десь до чорта на болото, але зрештою повідомив про таке, що Трампус одразу ж вирішив узяти за основу у розв'язанні цієї історії. Салачова була… розлучена. Про це мало хто знав, бо чоловік, чиє ім'я вона носила, жив у селі Арноштові під Звічиною. Але Соумарові було відомо (хоч і не цілком точно), що колишній чоловік актриси час від часу завдає їй прикрощів. Днів зо два, зо три після цього вона буває дуже збуджена, хоче кудись виїхати, але потім заспокоюється. Соумар гадає, що й цього разу нічого серйозного не сталося.

— Може, ви знаєте випадком, — спитав Трампус, — чи не захоплюється цей чоловік малюванням? Лише так, для розваги.

— Наскільки мені відомо, — відказав Соумар, — він думає тільки про своє нещастя.

— А з чого живе? Має якусь пенсійну і збирає на Козаковій горі камінці, за які вторговує дещицю. Та ловить у гірських потоках форель.

— Цілком можливо, що Ліда платить йому, так би мовити, аліменти. Може, чвари між ними й виникають через те, що, на його думку, вона дає йому замало грошей.

Чоловік він ні молодий, ні старий, либонь, іде йому п'ятий десяток. Останнім часом якісь стосунки між ними відновилися, але вельми коректні. Соумар знав тільки те, що вони вкупі одсвяткували тройцю в Жегушицях, де пан Салач служив колись управителем. Ліда запевняла Соумара, що поїхала туди заради того славетного парку, на який фундатор пожертвував сімнадцять селянських садиб. Але професор гадає, що Салач хотів закріпити примирення. Коли це так, то Салачеві не пощастило…

Трампус подякував йому досить неуважливо. Жегушицький парк! Про нього він дещо знав: був там десь дванадцять років тому у відпустці. Замок і славетний парк, під який пожертвувано сімнадцять селянських садиб, після земельної реформи перетворено на пансіонат. Зденек прожив там три тижні з дружиною. В пам'яті сплив чарівний куточок на зарослому ставку, напівструхлявілий човен, прив'язаний до берега заржавілим ланцюгом під тонкими вітами старезної плакучої верби. Трампус вийняв зі столу corpus delicti,^[2] що приніс Кост, добре оглянув і здивувався: як цей пейзаж схожий на краєвиди Жегушицького парку! Може, наквацяв його на цьому картоні Салач, колишній управитель Жегушицького парку? Відтак Трампус подумав, що варто було б з'їздити до Арноштова. Але для цього потрібен дозвіл його шефа — Клубічка.

Хоч Клубічкопі от-от мало стукнути п'ятдесят, а він був такий же бадьорий, як і п'ятнадцять років тому, коли Трампус познайомився з ним, розслідуючи підробки у Канновій галереї. Клубічко не схожий на детектива; це артист свого діла, а не урядовець, що обіймає посаду шефа відділу безпеки, — він став шефом невдовзі після того, як викрив студента Максанта у вбивстві дівчини Анежки. Кирпи не гнув, з усіма був приязний, а для Трампуса, котрого умовив колись кинути студіювати хімію й присвятити себе службі в КНБ, став другим батьком.

Коли Трампус прийшов до шефа, той стояв біля плитки й варив чорну каву. Клубічко звів очі на Трампуса і приклав пальця до вуст: