— Вас Тихий упізнав?

— Думаю — ні. Якби впізнав, то, певне, домагався б мого свідчення. В альтанці ми лиш мигцем глянули один на одного.

— Чи не знаєте, хто була та його супутниця?

— Ой, їй-богу, перебили мені думки, — сказав Соумар, що здавався якимсь дивно зосередженим — Мені саме почало здаватися, що я звідкись її знаю, але не можу пригадати.

— Може, ще пригадаєте.

— Тепер це мені стримітиме в голові, як цвях. Ви не знаєте моєї довбешки, голубе. Іноді не можу згадати якогось імені — і думаю навіть уві сні. А буває — підхоплюсь о другій годині ночі й переможно вигукую: Клубал! Клубал він зветься!

— Можете ще щось сказати про ту жінку?

— Вона показала стражникові свої документи, і я не знав би її імені, якби стражник не завів зо мною розмови. «Така вродлива, — сказав, — було б шкода, якби попала в аварію». Відтак додав, що, згідно з його спостереженнями, жінки їздять або вкрай полохливо, або вкрай відчайдушно, але майже завжди безрозсудно, коли везуть коханця. Я, підтримуючи розмову, спитав, чому він гадає, що ті двоє коханці. «Це ж добре видно, — відповів. — його звати Тихий, і він актор, а вона Шашкова — може, навіть сказав Вашкова — і дружина якогось архітектора з Брно. Очевидно, виїхала зі своїм любчиком прогулятися».

Трампус слухав уважно. Згадав: брненська криміналка повідомила, що архітектор, прізвище якого Шашек чи Вашек, заявив, що зникла його дружина з машиною після загадкової нічної телефонної розмови з незнайомим чоловіком. Він вибачився перед Соумаром і гукнув Голца:

— Хай криміналка спитає в Брно, чи вже вернулася пані «Шашкова. Чи Вашкова. І хай опишуть її.— Потім знову звернувся до Соумара: — Ще запитання: що ви думаєте про стосунки Салачової і Тихого?

— Нічого, — відказав Соумар, — нічого такого, що ви, певно, маєте на думці. Тобто, якщо я не помиляюсь, ви думаєте, чи не було чогось еротичного між Лідою і тим красенем? Можу відповісти майже категорично: не було.

— Чому ви так думаєте?

— Бо добре вивчив її і знаю: вичепурених і пустих красенів вона не тільки не любить, а й ненавидить. Відчуває до них щиру, мабуть, інстинктивну огиду; втім, у жінок у цій сфері все інстинктивне. Ліда могла б захопитися чоловіком, але її обранець мав би бути іншим. Я б сказав — самостійним. Вона не з тих, що втрачають розум. Не знаю, чи було це в неї завжди, але коли ми заприятелювали, Ліда вже була мудра. Що ви знаєте про жінок? Мабуть, трохи менше, ніж я. Так от, є справжні жінки, котрі, на противагу тим, що прагнуть скороминущих утіх, вбачають у чоловікові друга, а то й оборонця. Кілька жагучих хвилин для них не важать стільки, як свідомість, що знайшла чоловіка, котрий її розуміє, кохає. Крім того, той, ким Ліда захопиться, повинен їй чимось імпонувати. Жінок ніколи не зрозумієте, коли не скажете собі, що це — майбутні матері.

— Ви, безперечно, маєте рацію, але, здається, є жінки, котрі прагнуть знайти собі молодших чоловіків і, певно, в такий спосіб переконати себе, що вони ще молоді.

Соумар похитав головою:

— Таких жінок небагато, і зустрічаються вони в основному серед гультяйок. У жінки, що працює, творить — а Ліда саме така, — зовсім інші турботи. Якби ви її знали, то вірили б, що властиве їй почуття смаку цілком гарантує її від дурниці, про яку ви кажете. Вона не могла захопитися пустим красенем Тихим, бо бачила з першого погляду, що це не людина.

— Послухайте, професоре: мізкуючи над цією історією, я дедалі більше переконуюсь, що суттю й центром усього тут є чоловік, до котрого Салачова має велике почуття. Я навіть не уявляю, щоб таку сильну особистість могло вивести з рівноваги щось інше, крім великого почуття. Можу заприсягтися! Я не зрушу з місця, поки не розгадаю цього фокуса, а тоді все піде легше. Я вірю: той чоловік — причина всіх непродуманих і ексцентричних вчинків пані Салачової.

— Щиро шкодую, що не зможу вам у цьому прислужитися, — відказав Соумар. — В усе те, що ви допіру казали, я не вірю. Відколи я знаю Ліду, вона уникала кожного — був це тиран чи ягнятко, — заледве помічала в нього, так би мовити, симптоми емоційної експансії.Трампус здвигнув плечима:

— Жінки вміють це майстерно приховувати.

— Так, але я ніяк не збагну, хто б то міг бути!

— Я гадаю, що це Тихий. І нарешті настав час розповісти вам те, про що ви, мабуть, не здогадуєтесь.

Відтак Трампус стисло розповів, як Салачова летіла до Тихого і зустрічалася з ним на його нелегальній квартирі.

— Нічого собі крутиголовка, — розгублено мовив Соумар. — Дещо справді свідчить на користь вашої версії. В неділю він був у неї, у вівторок, певно, їхав до неї, а в п'ятницю вона летіла до нього. Щиро кажучи, я вам не заздрю. — Він на хвилю замислився. — І все-таки я стою на своєму. Тихий не той чоловік, до котрого Ліда летіла б на крилах кохання. Він не в її стилі.— І раптом, втупився у Трампуса: — Але стривайте, тільки-но моя думка повернулася туди, де ви мене перебили… Та лиха офіціантка з шинкою для старого сердеги Соумара була вона!

— Хто — вона? — розгублено спитав Трампус.

— Ну, ота чарівна пані Шашкова чи Вашкова, Дульцінея з Брно, котра у вівторок в Коліні трохи не розбила моєї машини. Авжеж, це була вона! Розумієте, я востаннє бачив її в сатиновій сукні, з фартушком і з чепчиком, але тепер бачу її такою, як вона вийшла з машини. В малиновому светрі з чудової вовни, і вийшла, негідниця, тільки задля того, щоб показатися перед стражником у всьому сяйві своєї краси, словом, зачарувати його. Так, це була та сама кобра, яка потім прийшла до лікарні, щоб вирядити на той світ бідолаху Соумара. Або принаймні на кілька днів вивести з ладу. Отже, з цього випливає, що на шосе вона не звернула на мене уваги. Та й чом би звертала, що я варт в її очах?

— Ви певні, що то вона? — приголомшено спитав Трампус.

— Коли б ви, як я, працювали в лабораторіях, то знали б, що людина майже ніколи ні в чому насправді не певна. Проте цього разу ладен закластися — це вона. Зрештою зажадайте її фотокартку з Брно, і побачимо.

— Це я, звісно, зроблю, але переконаний: Клубічко її вже має. Якщо ваша правда, — а все свідчить про те, що ви не помиляєтесь, — то за Тихим плаче в'язниця. Я хотів його затримати ще в Брно, та Клубічко був проти. Мовляв, залишмо його ще трохи на волі.

— Очевидячки, ваш шеф був не від того, щоб пан Тихий мене вбив, а він автоматично став першим Лідиним фаворитом, — осміхнувся Соумар. — Ревнощів йому не позичати. Мені тільки цікаво, як ви це залагодите, не знаючи, де Тихий.

— Де ж йому бути, як не в Празі,— відповів Трампус. — Ота молодичка вкрала вночі у свого чоловіка авто, щоб привезти його до столиці. І я зловлю Тихого ще сьогодні. Чому ще сьогодні? Бо вони вже фінішують. Зверніть увагу па темп їхніх дій; він свідчить про те, що їм дорога кожна хвилина. Старий лис Клубічко нюхом чув це і спробував спровадити мене до Жегушиць, де, певно, нічого й не станеться, щоб самому бути там, де все розвинеться до кульмінації.

— До Жегушиць? — майже вигукнув Соумар. — Хіба вони теж грають якусь роль у цій історії?

— Так гадає Клубічко.

— Але чому?

Трампус здвигнув плечима:

— Точно не знаю. Наскільки пам'ятаю, він зацікавився Жегушицями тоді, коли я сказав йому, що бачив там пейзаж, який ми знайшли в альтанці. А може, й тому, що там пані Салачова зустрічалася на якомусь святі із своїм колишнім чоловіком.

— Це ви чули від мене, Трампусе, але я хочу вам іще сказати, що минулого понеділка мені зателефонувала Ліда. Мовляв, після обіду вона вільна, і якщо я теж, то могли б кудись поїхати моєю машиною. Часу я не мав, проте була чудова днина, то чом не зробити Ліді приємність? Тож я відповів: «Гаразд, я за вами заїду». Як тільки сіли в авто, я спитав її, чи не хоче вона поїхати в Кокоржин. «Ні, Барбароссо, — мовила, — мені кортить прогулятися до Жегушиць, помилуватися парком, але це для вас, мабуть, задалеко». Хоч то і справді не близько, я погодився: «Охоче подивлюся на славетний парк у чудових осінніх шатах». Ми приїхали туди майже смерком, але Ліда поламала мої плани. «Знаєте що, Соумарчику, я маю там дещо залагодити, навіщо вам тарабанитися теж…» Натякнула на мої лінощі, на мій похилий вік — словом, умовила мене, і я залишився. Ніде правди діти, миттю заснув. Раптом чую — хтось стукає мені по лобі… Ліда. Була в напрочуд доброму гуморі і в нагороду обіцяла відкоркувати мені пляшку з арманьяком. От я й прогулявся. Коли повернулися сюди, вона по-дружньому помахала мені ручкою й зникла. Трампус вражено слухав.