— Що сталося?

— Він був тут… знову був тут… — видушила економка. — Ой смерть моя!..

— Насамперед не кричіть, бо розбудите пані,— буркнув Трампус. — Із чого видно, що він був тут? — І глянув туди, куди показувала пані Трекова простягнутою правицею, але, хоч як старався, не помітив нічого підозрілого. Жінка показувала на полиці бібліотеки. — Що там таке? — напустився на неї.

Трекова впала на канапу і провела рубом долоні по лобі.

— Я збожеволію від цього, — простогнала вона.

— Від чого? — спитав роздратовано Трампус. Перш ніж відповісти, вона знову зиркнула на стіну з книжками й знов миттю відвела погляд, ніби її щось ужалило. Схопила Трампуса за руку й драматично прошептала:

— Хіба ви не бачите отої порожньої полиці? Там, посеред другого відділення.

Тільки тепер Трампус помітив, що одна полиця в середньому відділенні бібліотеки порожня.

— Ну, бачу. То й що?

— Таж, — шепотіла далі Трекова, стискаючи йому руку, — перед тим як я поїхала до лікарні, ця полиця була така сама повна, як і інші.

— Може, ви помиляєтеся?

— Ні! — фанатично відрубала Трекова. — Він знову був тут.

— Чого ви все-таки думаєте, що сюди хтось приходив, щоб узяти кілька книжок? Мені особисто здається, що полиця порожня спеціально, заради контрасту.

— Ви не знаєте, що кажете, — тихо плакала Трекова. — От і видно, що ви не знаєте нашої мадам. Вона не зносить прогалин на полицях бібліотеки. Щодо цього вона просто педантка.

— Може, вона кудись переклала ті книжки перед від'їздом?

— Знаєте що, — відрубала економка, — я бачу, ви мені не вірите. Така вже наша доля жіноча. То, може, хоч повірите чоловікові. Закличте, будь ласка, пана професора. Він це знає ліпше від мене, він у бібліотеці — як удома. Цілісіньке літо в ній порпався.

— Голцу, покличте професора!

А тим часом Трекова вела далі:

— Останнім часом мадам і пан професор у бібліотеці день і ніч пропадали. Мадам потрібна була якась цитата. Колись вона вичитала в якійсь книжці, що індійський бог Вішну кілька разів засинав. І щоразу це призводило світ до катастрофи.

— Навіщо вона шукала ту цитату?

— Це тільки одному богові відомо. Я ж знаю, що заради тієї цитати вони з паном професором кілька разів перевернули бібліотеку.

Трампус із жахом дивився на жінку. Вішну? Катастрофа світу? Може, це теж зв'язане з оцією проклятущою справою? У Салачової, либонь, усе можливе.

— І знайшли її?

Трекова задоволено похитала головою:

— Чорта лисого. І схоже було, що мадам від цього збожеволіє.

Увійшов Соумар:

— На бога, знов щось скоїлося?

Трампус здвигнув плечима.

— Пані Трекова твердить, що тоді, як вона була в санаторії, сюди хтось знову заліз.

— Грім би його побив! І що він узяв?

— Каже, що з полиці зникли книжки. А по-моєму, ніяких книжок тут не було.

— Пані Трекова не помиляється, тут були книжки. І я достеменно знаю які. Ліда відвела цю полицю під античну літературу. Книжки були оправлені світлою свинячою шкірою.

— Еге, еге, — притакувала Трекова, — щира правда. Чудова світленька свиняча шкіра!.. Шкода було її витрачати на той старий мотлох.

— Ви знаєте це напевне? — спитав Трампус Соумара.

— Авжеж! І ось чому. Під час відпустки я користувався саме цим відділом.

— То ви, може, пам'ятаєте, що тут було?

— Приблизно пам'ятаю, хоч, може, похапцем не все згадаю. Передовсім тут була драматургія: Софокл, Есхіл, Евріпід, Плавт, Теренцій, Арістофан… І, стривайте, ще одне рідкісне видання «Міміямбів» Геронда. Потім поезія. Зрозуміло: Гомер, Овідій, Вергілій, Луканій, Лукрецій, Феокріт і Катулл. Останнього Ліда обожнювала.

— Я дещо знаю про це від Клубічка.

— Тоді белетристика: Люцій Апулей, наскільки пам'ятаю — Лонгій Софіст, Лукіан і, звісно, Петрошй. Можливо, було ще щось… Потім інші дідугани: Таціт, Феофраст, Геродот, Цезар, Пліній, Ціцерон, Ксенофонт, Плутарх, Платон, Сенека. Мало не забув про головного Арістотеля. Мабуть, оце й усе… Але ні, тут були ще Гіббон і Моммсен; проте ті теж, власне, належать до антики. І Каллімах.

— Ви не знаєте, чому Барбаросса спустошив саме цей відділ?

— Передовсім мені нарешті хотілося б дізнатися, чому ви раз по раз звете того гангстера іменем, яке мені причепила Ліда. Чи не могли б ви звати його, приміром, Трампусом? Але я, звісно, ніякісінького уявлення не маю, чому той ваш Трампус забрав саме античних дідуганів.

Трампус подумав, що не варто розказувати Соумарові про кілька аркушиків ролі, яку Клубічко знайшов у сумці Салачової. Цілком ймовірно, що існує якийсь зв'язок між ними й викраденням античної літератури. І вирішив поки що не казати. Мовив:

— Пані Трекова прохопилася, ніби мадам сушила собі голову над якоюсь цитатою про Вішну, котрий засинає і цим спричинює катастрофу світу.

— Нічого я не прохопилася, — заперечила Трекова. — Я нічого не виказую з домашніх справ. Я просто сказала вам це в розмові.

— Справді,— притакнув Соумар, — ця річ, про яку пані Трекова згадала в розмові, жахливо мучила пані Салачову. Аж дивно було. Я ні тоді, ні тепер не можу втямити чому. Один час ми день і ніч порпались у бібліотеці, шукаючи ту цитату, ніби від неї залежало наше життя. Але спробуйте знайти речення чи два в такому морі книжок!

— І не знайшли?

— Авжеж, ні. Я їй казав: «Може, ви це вичитали в книжці, котрої тут нема. Або ж позичили ту книжку якомусь своєму негідному приятелеві, а він привласнив її». До речі, скажіть, будь ласка, Клубічкові, як побачите його, хай нарешті поверне мені мемуари пані Ролланд, паризьке видання 1821 року. Він-бо один із тих спритників, ваш шахраюватий шеф, що складають собі бібліотеки з найкращих книжок своїх друзів! Я помітив за ним це давно, але впіймав, на жаль, тільки тепер, бо занотував собі. Це ж ганьба, коли начальник криміналки краде у свого приятеля книжку. Хіба ні? — Я давно вже роблю так, — відповів Трампус, — якщо мені хочеться прочитати щось із своєї бібліотеки, вдираюся до Клубічка й забираю цю книжку. Тільки жінчиних він не чіпає. Якось був спробував, то вона забрала в нього годинник. Мені здається, наш головний замикає книжки, коли Клубічко приходить до нього, і лагідно каже, що знов не має чого читати.

— А в мене звичка позичати олівці,— сказав Соумар. — Як правило, в Пулпана. Та він при першій же нагоді відбирає їх назад. Ви самі бачили, який він зі мною суворий.

— Примирилася пані Салачова з тим, що не знайшла цитати?

— Їй нічого іншого не лишалось. Я сказав: «Тепер візьміть на квартиру з харчами якого-небудь студента і звеліть йому прочитати всю вашу бібліотеку від «а» до «я». Перш ніж він скінчить, у нього виросте борода, така ж пишна, як моя, тільки сива. Або дайте оголошення в газету, що виплатите винагороду тому, хто вам знайде цю цитату. Або краще зверніться до мого колеги з філософського факультету Лесного». Чи вона послухалась мене — не знаю, але справді наче вгамувалася.

— А чи мала вона у своїй багатій бібліотеці щось з індійської літератури?

— Авжеж, мала. Це була «Бхагавадгіта» в дуже старому перекладі Чупра. А до всього Ліда привезла з Італії якусь популярну книжку про давньоіндійську релігію. Я не можу вам передати, що витерпів, без кінця слухаючи про веди і ще бо зна про що. Вона ж, як на неї найде, — фанатичка, і коли чимось усерйоз захопиться, то протуркоче тобі вуха.

— Де в бібліотеці стоять ті індійські книжки?

Соумар на мить задумався.

— Постривайте, вже знаю. Отут полиця з давньою китайською літературою; араб Ахмед Абдулла; поряд індійська література. Втім, осьде каталог-картотека — щодо книжок Ліда була надзвичайно педантична. Опису свого майна вона не складала і вже, мабуть, не складе, однак про книжки в неї записано все, що їй треба знати. — Соумар нагнувся до нижньої полиці.—Тут маємо… Б… ага, «Бхагавадгіта», ІІ/3. Це означає, що книжка — в середньому відділенні бібліотеки на третій полиці від підлоги.

— Але це саме та спустошена полиця! — вигукнув Трампус.