— Тоді йди ляїай і вдавай, що спиш. А ми тут… посидимо ще трохи.
Майкл покірно рушив, та нараз зупинився і рвучко повернув голову.
— А ви нічого лихого не вчините Дженні?
— Ми прийшли сюди не для того, щоб забрати в тебе Дженні. — Джо підійшов і легенько поплескав по плечі Майкла, що злякано дивився на нього. — Заспокойся, старий. Хоч я, наприклад, і холостяк, але жінки мене ніколи не цікавили. А мій колега, — кивнув він у той бік, де сидів на дивані Х’ю, — має дружину, яку дуже-дуже любить… (Х’ю в пітьмі хмикнув). Тому вважай, що Дженні твоя…
— Моя… — Майкл усміхнувся і пішов на другий поверх, вигукуючи:— Моя, і нікому її не віддам! Моя, і нікому її не віддам!
VII
— Що ти тепер скажеш, детектив-аматор? — ступив в освітлене коло інспектор Кларнес. — Кіно, чи не так? Як^ тобі її величність чорна королева?
— Здорово! — вигукнув Джо. — Такого я ще не бачив. Ефект вражаючий! Я навіть ладен на якийсь час повірити, що привиди й справді існують… Неземна жінка, як називає її Майкл, постає з нічого. І постає як жива.
— Той Майкл — звичайнісінький псих!
— Бідолашний Майкл, — зітхнув Джо. — Він втратив голову від любові до цього видива. Шкода, але він загине…
— Гаразд, із ним ясно. Він уже не від миру сього. А ми? Ми здорові, ми скептики, а от я не міг відірвати очей від того привиду.
— І я теж, — зізнався Джо. — Хоч не особливо звертаю увагу на жінок.
Так перемовляючись, вони уважно вивчали хол.
Простукали стіни, прискіпливо обдивилися вікна, згорнули килим і дослідили підлогу, оглянули східці, що вели на другий поверх, але ніде й нічого підозрілого не виявили і знову зійшлися біля столика.
— Привид зникає десь тут, не користуючись потаємним ходом або чимось подібним, — підсумував оглядини Джо. — Я кажу: привид, хоча в існування їхнє, зізнаюсь, не вірю. Привидів немає, як немає й потойбічних сил. Тут криється якась загадка. Та жінка, що отут демонструвала нам свою вроду, — безтілесна, вона дух. Ніщо.
— То що ж це — фокус? — здивувався Х’ю. — Ілюзіон? Оптичне явище?
— Можливо, і явище, — сказав Джо. — Явище, яке ми поки що не можемо розгадати. Але на те й таємниці, щоб їх розгадувати.
— І все ж, хто ця безтілесна красуня? Реальна особа чи…
— Цього я не знаю, але гадаю, що скоро дізнаюсь. Цей пресимпатичний привид мене дуже зацікавив. Та й Майкла треба рятувати: ще тиждень-два таких рандеву з привидом, і бідолаха переселиться до психіатричної клініки.
Говорячи це, Джо підійшов до годинника і поляскав по ньому рукою.
— Старовинна робота. Швейцарська фірма, кінець вісімнадцятого чи початок дев’ятнадцятого сторіччя. Одне слово, музейна цінність. — Помовчав. — Солідна річ і якраз… на зріст людини.
Х’ю посміхнувся.
— Ти хочеш сказати, що Дженні, чи як її там, ховається в цьому старовинному годиннику?
— Ні. Але мені здається, що поява привиду чимось пов’язана з механізмом годинника.
— Для чого було швейцарським годинникарям вісімнадцятого чи дев’ятнадцятого сторіч запихати в годинник якийсь привид?
Джо промовчав, замислено погладжуючи підборіддя.
Х’ю зробив спробу витягти годинник із ніші, щоб обдивитися його з усіх боків, але тільки й спромігся ледь зрушити його з місця.
— Важелезний, — похитав головою. — Навіть удвох не впораємось.
— Облиш. Якщо й упораємось, це нічого не дасть. Потрібні спеціалісти, з цією таємницею квапитись не варто.
— Спеціалісти будуть завтра. Себто вже сього… — Х’ю вмовк на півслові, сторожко прислухаючись. — Здалося, — зрештою сказав він.
— Мені теж здалося, — пошепки озвався Джо.
Вони вмовкли, напружено прислухаючись, і Х’ю повільно засунув руки до кишені, але пістолета у ній не виявив.
“Ч-чорт, не захопив, — лайнув себе подумки. — І як же я міг?..”
— Джо, нам не здалося…
— Він не йде, а якось дивно пересувається, — вслухаючись у тишу, коментував Джо. — Його хода не схожа…
— …на людську, — інспектор метнувся до столика і вимкнув ліхтар.
VIII
Детективи застигли в пітьмі, що враз наповнила хол.
Місяць поглинули чорні хмаровища, що облягли Місто, непроглядна темрява взяла віллу в суцільну облогу. За вікнами тоскно завивав вітер, зірвалось кілька важких крапель дощу (чути було, як вони затарабанили по шибках), а потім усе стихло, тільки час од часу чулося скімлення: чи то вітер, чи бездомна тварина…
М’яко й рівномірно цокотів маятник: цок-цок, цок-цок…
Детективи знову почули кроки — обережні, ніби човгикав хтось або дуже важкий, або дуже старий.
— Доведеться нам познайомитися іще з одним привидом, — пробурмотів інспектор. — А з мене вже досить і першого. До того ж я не захопив зброї. Ах, ч-чорт! Може, хоч у тебе є яка-небудь пукавка?
— Я займаюсь розслідуванням тих чи інших справ, але не стріляниною, — озвався Джо.
— Жаль…
Кроки вчувалися ніби з-за стіни. Але хто там міг ходити? Крім Майкла та його дружини Лінди, на віллі “Двох щасливців” більше ніхто не мешкав.
— Мабуть, спеціаліст по очищенню вілл, — висловив припущення Джо.
Та ось кроки почулися вже зовсім близько, детективи кинулись під стіну й притислися до неї, не спускаючи поглядів з дверей, що вели в коридор.
І раптом у ніші, де стояв годинник, зненацька зачорнів овальний отвір. І тієї ж миті почувся пронизливий скрип, човгання і в тому отворі з’явилася масивна постать, квадратна, з прямими плечима і дещо довгастою, низько посадженою головою.
Одного погляду було досить, щоб здогадатися: робот!
“У роботів цієї конструкції в правій руці вмонтовано пістолет для стріляння енергорозрядами напруги, яка здатна спопелити все живе. Удар оранжевою блискавкою, і — все. Кінець”, — миттєво промайнуло в мозку Х’ю, і він (хоч уже й запізно) пожалкував, що лишився тут, а не викликав бригаду спеціалістів — хай би вони морочилися з цією залізякою!
Робот зробив кілька рипучих кроків і спинився, шукаючи тих, хто посмів зрушити з місця годинник.
І відчули детективи, що вони в пастці, що втекти з холу вже неможливо і сховатися теж ніде. Система бачення в робота наладнана на тепло, що його випромінює життєвий організм, а реакція швидша за людські можливості. Його блискавична бойова система не буде слухати ніяких пояснень чи виправдовувань.
Голова робота повільно оберталась, як невелика башта бойової машини, на грудях, де була панель, засвітилося табло, а на ньому замиготіла зелена пунктирна лінія. Вона пересувалася в той бік, у який поверталася голова. Вище лінії замерехтіло оранжеве перехрестя — прицільна рамка. На лобі в робота спалахнула тьмяна жовта лампочка, що означало одне: бойова система металевого охоронця вже прийшла в рух і перебуває в стані, близькому до відкриття вогню.
І ось робот відчув сторонніх у холі, різко повернув голову до тієї стіни, де ховалися детективи, жовто вічко на лобі в нього, не блимаючи, дивилось на Джо. Зелена пунктирна лінія на табло збіглася з оранжевим перег хрестям і запульсувала.
Різко урвалося цокотіння хронометра.
Тієї ж миті старий і, здавалося, такий неповороткий робот рвучко викинув уперед на рівень плеча праву руку, почувся сухий тріск, і оранжева стрілка-змійка, розсипаючи іскри, полоснула по стіні, де стояли Джо і Х’ю.
В останні частки секунди, перш ніж робот натис гашетку, інспектор і детектив метнулися в різні боки, впали і покотилися — Джо за диван, а Х’ю за пеньки з рослинами. Але ні диван, ні пеньки не могли захистити їх від блискавки, що спопеляла все на своєму шляху.
Робот завертів головою, не знаючи, по кому першому бити.
Рука його сіпалась то вправо, то вліво, росзипаючи золотисті іскорки, стрілки-змії порскали в різні боки…
— Увага!!! Покірність і слухняність!!! — зненацька закричав Х’ю, надаючи своєму голосу металевих наказових ноток. — Машино, не виходь із покори! Машино, перед тобою твій пан і творець — Людина! Покірність і слухняність!!! Покірність і слухняність!!!
