— В районі кімнати, передпокою, кухні та ванни з санвузлом ви можете пересуватися вільно. Дані про це занесено в пам’ять електронного охоронця на вашій руці, і він буде контролювати кожен ваш крок. Отже, в помешканні можете пересуватися вільно. Але без права виходу із квартири, тобто із зони ув’язнення. Затямте, номер 3542475: три кроки, зроблені по той бік вхідних дверей, вважаються втечею із зони ув’язнення. Електронний охоронець, — кивнув він на браслет на руці засудженого, — відразу ж, на третьому кроці по той бік вхідних дверей, почне сигналізувати і попереджати вас про вихід із зони ув’язнення. Якщо ж ви не зупинитесь і не повернетесь назад, він вживе більш дійових заходів, але вони, застерігаю, можуть завдати шкоди вашому здоров’ю. Тому раджу за двері не виходити. В крайньому разі, не робити більше як два кроки. Про кожен вихід з квартири електронний охоронець буде повідомляти головний комп’ютер поліції, і всі ваші порушення режиму будуть у нас фіксуватися. Ясно?

Номер 3542475 кивнув головою.

— Не чую вашого бадьорого голосу, засуджений!

— Ясно! — гаркнув Джо.

— О, це інша річ! Слухати далі. Якщо вам необхідно буде зв’язатися з нами, себто з поліцією, але тільки в екстрених випадках, зловживати цією кнопкою не раджу. Поліція не любить, якщо її часто турбують.

— Я теж не люблю, коли мене поліція турбує, — відповів засуджений.

— Га-га-га! — зареготав товстун.

Високий сердито на нього зиркнув, і реготуну заціпило.

— Скільки разів за десять років я можу вийти із зони ув’язнення? — поцікавився засуджений.

Товстун іронічно гмикнув.

— Може, ви, номер 3542475, будете претендувати ще й на вихідні та на відпустку з поїздкою в Монако? В’язниця є в’язниця, і з неї виходять лише раз, коли відсидять свій строк. Ясно?

— Наприклад, хто мене впродовж десяти літ забезпечуватиме харчами? У в’язниці все ясно, там годує казна. А в моїй квартирі, себто в зоні ув’язнення? У мене немає ані персонального шеф-кухаря, ані хоча б дружини з кулінарними здібностями.

— Це ваша особиста справа, номер…

— Але ж я не маю права протягом десяти літ виходити з квартири, то як же я добуду собі харч?

— Ви маєте право все необхідне вам, в тім числі й продукт, замовляти по відеоканалу.

— Хто буде платити за те замовлення? — поцікавився засуджений.

Полісмени весело перезирнулись між собою: ну й на-ївняк цей тип!

— Ви!… — вже втративши терпець, вигукнув високий. — Ви, містере 3542475! І тільки ви. Ясно?

— Ні, не ясно.

— Томе, ти бачив щось подібне? — повернувся високий до товстого. — Мені, наприклад, це зовсім не подобається.

— Мені теж, Бобе!

— Йому не ясно! — вигукнув той, кого було названо Бобом. — Всім ясно, а він добиває нас своїми наївними запитаннями.

— Але ж сидячи десять літ в зоні ув’язнення, де я візьму долари? З неба вони не падають.

— На жаль, — підтвердили полісмени.

— Тому мені не ясно, — говорив далі засуджений, — який благодійник годуватиме мене впродовж стількох років?

— Радимо подібних запитань не задавати! — в один голос вигукнули полісмени.

— Ах, номер 3542475! — добродушно похитав головою товстун. — Ви повинні дякувати долі, що вам так повезло, а ви… Відбувати ув’язнення у себе вдома — це ж мрія кожного злочинця! Ніякої в’язниці, смердючих переповнених камер, твердих нар, смугастої піжами і так далі, і так далі… Ніякого режиму, що хочеш, те й роби у квартирі. Хочеш — спи, хочеш — танцюй, хочеш — дивись телевізор. І ніякої баланди. Можеш замовляти собі по відео найсмачніші і найвишуканіші делікатеси.

— Сам собі засуджений і сам собі начальник в’язниці, — підхопив його колега. — Райські умови! Тільки у нашому вільному і найгуманнішому суспільстві так ставляться до злочинців і створюють їм майже райські умови.

А виходячи, полісмени вже в передпокої переглянулись.

— Томе, мені захотілося випити.

— І мені теж, Бобе. Та й привід є: містер 3542475 отримав десять років. Чому б і не прилити таку визначну подію в житті містера 3542475?

— До всього ж містер 3542475 познайомився з такими чудовими людьми, як ми з тобою, Бобе. А за це теж годилось би випити. Тільки шкода, що ми на службі.

І, регочучи, полісмени пішли, раді, що так вдало пожартували.

Отже, Джордж Лі, чи то пак тепер уже в’язень 3542475 залишився сам. У своїй квартирі, яка віднині і на десять років стане для нього зоною ув’язнення. Домашньою тюрмою, економічно надзвичайно вигідною для міської в’язниці.

Джо уважно оглянув м’який еластичний браслет на своїй руці. Енергопостачання автономне, розраховане на десять років. І Джо подумки похвалив винахідників: ловко вигадано. І взагалі, чого тільки не придумає людина, щоб обмежити волю людині. Голубе вічко блимало, ніби підморгувало до засудженого: що, попався?

Невідь чому засудженому стало весело і легко.

Так легко, ніби скінчилося одне житя і має початися нове — краще і змістовніше. Одна біда: в новому житті у нього вже нікого не буде. Тільки він. Сам-один. У попередньому житті у нього був друг, і того він втратив. А втім, Х’юлетт Кларнес віднині мільйонер, очевидно, вже став членом клубу “1000000”, і йому тепер не до якогось там приватного детектива, що має десять років відбувати ув’язнення у своїй квартирі. То чим же йому займатися впродовж десяти років? Хіба що вдатися до спогадів і утнути щось на зразок “Записок приватного детектива”? Але про це — потім. Як набридне самотність. А перші місяці, можливо, й роки він буде відпочивати, адже попереду його чекає цілих десять років бездіяльності, а простіше — ледарювання. Він холостяк, у квартирі в нього не плачуть діти і ніяка жінка не пиляє його, що того й того немає… Ні він не зобов’язаний про когось піклуватися, ні про нього ніхто не зобов’язаний турбуватися. Хіба що поліція. Навіть білизну не треба прати: тканини, з якої вона виготовлена (як і увесь одяг) самоочищаються і не вбирають запахів, поту чи жиру. Здорово! Хоч тут йому полегкість буде. Ну, а решта… Хоча з рештою він розбереться потім.

Тепер треба з’ясувати: чому це йому стало так весело і легко?

Так весело і легко, що захотілося побігати, пострибати і взагалі — утнути щось таке… таке… Ну хоча б якийсь розвеселий вибрик. Ну вже захотілося, ну вже захотілося!..

Джо схопився з крісла і закрутився по кімнаті.

Все тут йому звичне, знайоме до дрібниць — десять кроків у довжину, сім у ширину. Ліворуч — телестіна, яку він, щоправда, вмикає рідко — від телепередач тупієш.

Над столом екран відеозв’язку (до речі, чудовий шпигун і наглядач), а над екраном — полиці із словниками та різною довідковою літературою, сувенірами. Під протилежною стіною — акваріум із барвистими тропічними рибками, далі камін, ще далі диван-ліжко, застелене вовняним пледом. Біля нього — столик з газетами та журналами, стіл, крісло, на стіні картини і мачете. Мачете він привіз із Латинської Америки, як почепив його десять літ тому на стіну, так і висить досі. На підлозі — палас. В ніші — шафа, в стіні замасковано сейф, у ньому пістолет, куленепробивний одяг, різні папери. А на столі найбільша його радість — альбоми з репродукціями картин визначних художників минулих сторіч.

Джо механічно гортає альбом (який папір, які фарби, яке бездоганне поліграфічне виконанання, яка ціна!), але зосередитись, як раніше, не може.

Його кудись тягне, щось хочеться утнути таке… незвичайне. Ось вийде він із своєї в’язниці, і все. А чому б і ні? Він не тільки арештант, а одночасно й начальник в’язниці. Арештант не має права виходити з в’язниці, а начальник має. От він і вийде не як арештант, а як начальник в’язниці.

Щось наспівуючи, Джо виходить у передпокій і відчиняє вхідні двері. Робить на веранді крок, другий…

Нічого особливого…

Голубе вічко на браслеті спокійно собі сяє.

Зробив третій крок — нічо…

І в ту ж мить голубе вічко на браслеті заблимало-запульсувало тривожно і почувся мікрофонний голос: