Так і минали дні.

Якось Джо забідкався, що вони не зареєстрували свій шлюб.

— Тебе хзилює якась там формальність? — здивувалась вона. — Ти щасливий? — Він кивнув. — І я теж… А решта… решта нас не обходить. Головне, втриматись на поверхні життя, не булькнути на дно.

І вони трималися.

Роман “Золота клітка для папуги” просувався успішно, купка вже готових сторінок на столі росла й росла. І Джо починав тоді вірити, що роман — незвичайний, що він стане бестселером, що це твір справді літературний, а не дешева халтура. Іноді ж йому починало здаватись (і досить часто, на жаль), що нічого путнього із цього не вийде і Дженні марно старається. Бо й те не так, і те не зовсім вдало, отож “Золота клітка для папуги” — нікудишній твір. І Джо впадав тоді у відчай.

А дні минали-в роботі, в очікуванні, що все владнається. І хоч як дивно, але Джо дужче й дужче починала подобатись “Золота клітка для папуги”. Кожного дня надвечір він перечитував чергову порцію сторінок і ловив себе на тому, що з нетерпінням чекає нового десятка. Хоча ВОНА (літературна Дженні) мало була схожа на свого реального прототипа, як і ВІН на нього, реального Джо. Але дещо, особливо думки, мрії, характери, — було спільне. Історія життя самотньої молодої жінки, що нарешті зустріла свою любов, чимось приваблювала. Може, невигаданою щирістю. Зрештою, правдою життя, а не рожевою фантазією. Літ-Дженні і Літ-Джо із сторінки на сторінку боролися за своє життя, за своє місце під сонцем.

А п’ятдесят доларів танули з неймовірною швидкістю.

Вони економили, як могли, — спершу їли гаряче раз на день, потім через день, потім раз на три дні. Сидячи на сухих галетах і каві, Дженні творила щасливе життя двох закоханих, сама не вірячи в реальність того, за що вона взялася.

Роман уже наближався до свого завершення, а герої все ще залишалися бідними й авторка вперто не хотіла робити їх багатими.

— Літ-Джо такий же, як і ти, — обнімаючи Джо, шепотіла вона йому. — Добрий, ніжний, чесний, справедливий, але — бідний. І дурний.

— Чому це я дурний?

— Тому, що не вмієш жити, не хочеш пристосовуватись. Вбив собі в голову дурницю про якусь там справедливість та чесність, а їх немає. Немає і не буде. Бо хто живе серед вовків, той сам мусить ставати вовком. Така діалектика нашого життя, такий його вовчий закон. На жаль.

— Розмову про це давай відкладемо на потім, а зараз мене хвилює твій роман, — говорив Джо. — За схемою “рожевого” роману героїня мусить зустріти й полюбити тільки багатого, мільйонера, а ти вперто не робиш свого героя володарем суми з шістьма нулями.

— Ти не мільйонер, — відказувала вона йому, — то хай і твій двійник залишається без круглої суми на своєму рахунку.

— Але ти пишеш різдвяну казочку, де все можливе. Крім того, якщо твої герої залишаться бідними й далі, то як ти виправдаєш тоді назву роману — “Золота клітка для папуги”?

— А тим, що… — Дженні на мить задумалась. — Ідея! Вони просто обіцяють своєму папузі купити золоту клітку, але навіть папуга… так, так, навіть папуга не вірить, що надійде колись такий час, коли вони зможуть купити йому обіцяне.

І настав день, коли Дженні поставила крапку, відіклала мікрофон, а сама впала на диван, вигукуючи:

— Все, Джо, все! Закінчила! Написала!

На столі лежало рівно 150 сторінок “рожевого” роману “Золота клітка для папуги”. Авторка була щаслива, що тяжкі дні нарешті закінчилися, і вона ось так може лежати і нічого не робити. А втім, до лежання ще було далеко. Дженні схопилась, взяла рукопис, склала його у теку, теку поклала до сумки, перевдяглася і поцілувала Джо в щоку. Він провів її до дверей.

— Боюсь… — вже на порозі завагалась Дженні. — А раптом відмовлять? Що тоді будемо робити? Грабувати я не вмію, ти — теж. Роботи не маємо і мати не будемо. Ситуація — гірше не придумаєш!

Він пригорнув її, зазирнув у тривожні очі.

— Все буде добре, — провів її за поріг. — Повертайся з удачею.

Вона пішла — висока, струнка, гарна. Обернулась, помахала йому рукою і вийшла з двору. Він чекав її повернення з нетерпінням, через кожні півгодини вибігав на веранду, виглядав, нервував. Дженні повернулась через дві години.

— Рукопис взяли, але відповідь буде лише через тиждень. У них такої писанини — гори! І все — “рожеві”, з благополучними і щасливими кінцями. — Зітхнула. — Але попри все я — вільна.

Того дня вона була напрочуд веселою, збудженою, все поривалася щось співати, хапала Джо і крутила його у танку… Хоча спати лягли голодними, але обоє були раді, що робота закінчилася, тож мріяли, як вони заживуть, одержавши гонорар.

— Накупимо найсмачніших делікатесів і наїмося хоч раз!

А потім потяглися дні чекання — тривожні, напружені, непевні.

Дженні стала дратівливою, часто спалахувала, погано спала. Останні центи вже вичерпувалися, запас кави кінчався, галет теж. Гірше, що Дженні почала втрачати віру в те, що роман приймуть. Джо теж не дуже вірив, але вдавав, що все гаразд, і, як міг, розвіював гнітючі думки Дженні. А сам був повний тривоги: за що далі жити? Метався по кімнаті, перебираючи різні варіанти, як заробити грошей, і нічого путнього не міг придумати. Кілька разів по телебаченню зверталися операційні клініки до бажаючих “легко заробити кругленькі суми” — продати для запчастин очі, нирки, печінку, зуби, кров… Джо гадав: що йому продати з безвиході? А по телебаченню показували “щасливця”, який продав власну нирку за десять тисяч доларів.

— Містер Сміт везун, адже так просто заробив аж десять тисяч! — захоплено вигукнув диктор, показуючи того бідолаху. — Бо тільки у нашому по-справжньому, вільному суспільстві для всіх громадян рівні можливості — хочеш мати гроші, заробляй їх! І сьогоднішній бідняк може стати завтра багатим.

Джо з безвиході теж почав було думати про нирку (десять тисяч!) і навіть заїкнувся про те… Плачучи, Дженні вигукувала, що він зумисне так говорить, щоб її помучити. І йому коштувало чималих зусиль заспокоїти її.

Через тиждень Дженні пішла до видавців (коли вона виходила з квартири, він помітив, що руки в неї тремтять).

Повернулась вона швидко.

В очах її — потемнілих — була вперта рішучість.

— Я все одно змушу їх купити в мене рукопис! — вигукнула вона, переступивши поріг, і діставши з сумки теку, швиргонула її в куток. — Вони забагли, щоб мій герой, мій Джо, та виявився в кінці мільйонером. Щоб він, купивши папузі золоту клітку, повіз свою кохану на фешенебельний курорт до Середземного моря. Щоб у нього було кілька наймодерніших птахольотів, кілька шикарних вілл і так далі, і так далі.

Джо мовчки стояв посеред кімнати.

— Та скажи хоч слово! — накинулась на нього Дженні. — Стоїш, як води в рот набрав! Чому вони чужу халтуру беруть, а мою не хочуть?

— Я ж тобі радив: твори казку. Казку, а не реальну правду.

— Але ж ти не виявився мільйонером, коли я тебе зустріла?

— Це в житті так, а в літературі, та ще в “рожевих” романах, завжди навпаки. Там кожний герой мусить мати товстий гаман.

— Ще сказали: в романі занадто багато тяжкої боротьби за існування, нестатків, — далі скаржилась Дженні. — В житті, мовляв, таке є, але не в “рожевих” романах. Крім того, сказали мені, мої герої аж надто розумні, а треба простіше. Ніякої філософії. Ніяких роздумів про смисл життя і так далі. Тільки задоволення природних потреб. Та ще секс.

Походила по кімнаті, трохи заспокоїлась, підняла з підлоги теку з рукописом, поклала її на стіл.

Тяжко зітхнувши, сама сіла.

Вставила чистий аркуш в машинку.

— Передрукую заново! — рішуче мовила. — Буду трудитися вдень і вночі. За п’ять-сім днів передрукую. Герой виявиться мільйонером, напхаю побільше вигаданого щастя, рожевого благополуччя, всього того, чого й житті і близько немає.

— Але ж ти надто стомлена.

— Витримаю! У мене просто немає іншого виходу!