Минуло двадцять три дні.

Джордж Лі вже ворушив пальцями лівої руки і навіть міг брати ними дрібні предмети. Пальці ще не зовсім його слухались, але то нічого, масаж їх вирівняє. Хірурги — молодці, вміють працювати. Пришили кисть, як там вона й була.

Все скінчилося благополучно, радіти б тільки, якби не в’їдлива думка про той тяжкий день, коли доведеться розплачуватися з чародіями у білих халатах. Платити ж чародіям у білих халатах не було чим. А тут ще й адміністрація міської в’язниці оштрафувала його за самовільний вихід із зони ув’язнення та зняття електронного охоронця “при допомозі відрубування лівої руки” (так було записано в акті). П’ять тисяч доларів! Де їх узяти? Плюс кілька тисяч доведеться платити хірургам. І прямо з лікарні доведеться повертатися в зону ув’язнення, де йому знову буде надіто на руку (на пришиту руку!) металевий браслет. І невідомо за що далі жити. Було від чого занепасти духом.

Рятувала Дженні.

Приходила в лікарню свіжа, розчервоніла і від того ще гарніша, завжди весела, балакуча. Не входила, а наче влітала в палату, її світлі очі сяяли, на бровах і нй віях спалахували крапельки вологи, і все тоді навколо неї оживало… Вона торохтіла без угаву, її голос дзвенів для нього дивною музикою, і він, мружачись від повноти щастя, забував про всі свої злигодні останніх днів. Щось веселе розказуючи, Дженні брала його ліву руку, кисть якої ще була в гіпсі, і заходжувалась розминати йому пальці, цілувала їх, і пальці тоді оживали, і в них гаряче пульсувала кров.

Одного дня вона вбігла в палату особливо збуджена.

— Все о’кей, Джо! — вигукнула ще з порога. — Уявляєш, видавці прийняли мій “рожевий” роман. Ось так!

— Вітаю. Радий за тебе. — Він обняв і поцілував її.

— Роман— халтура! — сміялась вона, блискаючи збудженими очима. — Але за нього мені дадуть гонорар. — Його вистачить заплатити за лікарню та операцію, ще й лишиться дещиця нам.

Але дещиці для них не лишилося. Гонорару таки вистачило, щоб розплатитися за операцію та двадцять п’ять днів, проведених у лікарні. Ще й п’ять тисяч зосталося. Рівно стільки, скільки треба було заплатити адміністрації міської в’язниці за самовільний вихід в’язня номер 3542475 із зони ув’язнення. Роздавши гроші, Дженні вивернула гаманець і розгублено посміхнулася.

— Оце і все, Джо. Доведеться писати ще один роман. “Золота клітка для папуги” нас із тобою не озолотила. Хоча, — вигукнула крізь сльози, — вона викупила тебе з лікарняної неволі. А це вже щось та значить.

Платити за повітряне таксі не було чим, додому пішли пішки. День видався сонячний, теплий, морозець тільки злегка пощипував щоки. Дженні не йшла, а вистрибувала, пориваючись уперед, запрошуючи й Джо “пробігтися, бо такий же гарний деньочок. Коли ще такий випаде?..” Джо й сам думав про ту мить, коли до нього прибудуть два веселі полісмени Том і Боб, аби надіти йому на пришиту руку металевий браслет, щоб він, в’язень номер 3542475, відсиджував у своїй зоні ще 9 років і 10 місяців. До всього ж його лютий ворог професор Карл ван Гофф на волі. Щоправда, його арештувала Політична служба, але Джо був певний, що це лише маневр. Під виглядом арешту джентльмени з Політичної просто врятують свого агента, котрий занадто вже розперезався і чинить у себе на віллі, що хоче, як у своєму власному князівстві. Арештувала, щоб Кримінальна служба, бува, не запроторила по-справжньому до в’язниці. І кривить губи старий лис, що приватному детективу так і не вдалося схопити його за хвоста, а на справі про загибель Дженні Стівенс в авіакатастрофі доведеться поставити крапку. Ось ці думки й не давали спокою Джорджу Лі. А день був сонячний, а молодий морозець грайливо пощипував за щоки, а Дженні так дзвінко сміялась, що хотілося забути про все на світі, про всі несправедливости і завжди чути біля себе її миле щебетання…

У дворі вілли стояв птахоліт із літерами “КС” на борту, а біля нього нетерпляче походжав Х’юлетт Кларнес.

— Нарешті!.. — вигукнув він, побачивши Дженні і Джорджа. — Вони прогулюються собі, як ті молодята, а ти їх тут чекай! І взагалі — скільки мені тут стовбичити? Відчиняйте швидше свою неприступну фортецю серед океану житейських бур та зустрічайте гостя!

— Джо… — розгублено шепнула Дженні. — У нас немає чим пригостити містера Кларнеса. Залишилося лише кілька грамів кави. Але без цукру. Просто жах, я в розпачі!

— От і будемо пригощати містера Кларнеса кавою без цукру, — безтурботно вигукнув Джо. — Тим більше що в інспектора і так життя солодке, то для чого йому ще й цукор? Щоб цукрову хворобу наживати?

— Найточніша інформація про моє життя! — весело вигукнув Кларнес. — Та відчиняйте свою фортецю, маю вам дещо показати, поки будете мене пригощати кавою без цукру.

Піднялися на веранду, Джо встромив палець в щілину дактилоскопічного замка, двері відчинилися, і вони зайшли.

— Ах, якби ви тільки знали, які я два папірці захопив із собою! — вигукував надміру бадьорий інспектор. — А каву… каву я, до речі, п’ю тільки без цукру. І не забудьте: по-бразільському. Спершу склянка холодної води, а вже потім чашечка кави. (Дженні метнулась на кухню). Постривай, господине! Будь і ти свідком благородного… кгм-кгм… вчинку Х’юлетта Кларнеса. Ні, ні, я не зможу втерпіти, доки готуватиметься кава. Витягую два папірці зараз.

З цими словами Кларнес дістав із кишені своєї куртки два папірці й урочисто поклав їх на стіл.

— Не чую вигуків захоплення, Джо і Дженні!

— Я радий, що ти сьогодні в доброму гуморі, — сказав Джо. — Тобі цьогос досить?

— І на тім спасибі, — розкланявся Кларнес. — Значить, так. Перший папірець — то… — оглянувся. — Але чому це в такий історичний момент я не бачу тут представників радіо і телебачення? Хоча б одного фотокореспондента прислала яка-небудь газета.

— Облиш, Х’ю, — невдоволено сказав Джо. — Я не маю жодних підстав поділяти твій оптимізм.

— Зараз ти їх матимеш! — інспектор збуджено потер руки. — Значить, так. Перший папірець — це копія чека про сплату адміністрації цирку “Ілюзіон” компенсації в сумі один мільйон доларів за знищений тобою годинник “Привид Дженні”. (Дженні, охнувши, опустилась на стілець, і з очей її закапали сльози. Розмазуючи їх по лицю, вона навіть зробила спробу посміхнутися. А Джо й не ворухнувся, стояв, схрестивши руки на грудях). Не чую захоплених вигуків, — торохтів Х’ю, і тільки тепер Джо збагнув, що бадьорість в інспектора вимушена, роблена. — Я повернув їм той мільйон, який у них взяв… — він нарешті вмовк, обличчя його зробилося втомленим і постарілим. — Отже, можете мене привітати. Віднині я більше не мільйонер. Трохи побув ним, і досить. Не вийшло з мене постійного члена клубу “1000000”. І дідько з ним! — вигукнув він уже сердито. — Нелегко було втрачати мільйон, але іншим способом врятувати тебе, білий королю детективу, було неможливо. А це… папірець про твоє звільнення із зони ув’язнення. Одержавши свій мільйон, адміністрація “Ілюзіону” забрала із суду свій позов. Але, сам розумієш, домогтися перегляду твоєї справи було не так просто. Посприяли знайомі джентльмени із Політичної…

Джордж гостро глянув на Кларнеса, руки його, схрещені, до того на грудях, різко опустилися вниз.

— Джентльмени із Політичної за так послуг не роблять.

— Правильно, — охоче погодився Кларнес. — Тому довелося їм дещо пообіцяти. Ну, наприклад, що ти… тільки тримай, будь ласка, себе в руках і рукам тим волі не давай! — застережливо вигукнув Х’ю. — А пообіцяв я від твого, звичайно, імені, що ти нарешті даси спокій їхньому ван Ґоффу і що взагалі більше не будеш цікавитись обставинами загибелі Дженні Стівенс.

Джордж, який було присів у крісло, відразу ж і схопився.

— Джо… — Дженні ласкаво поклала йому руку на плече. — Заспокойся і — сядь, сядь… (Джордж механічно опустився на стілець). От і добре. Хіба ти не розумієш, любий мій, що в містера Кларнеса не було іншого виходу?

— Як добре, як прекрасно мати таку розумну дружину! — вигукнув Кларнес. — Я радий за тебе, Джо.