Коли гостя пішла у ванну, Джо мигцем оглянув свій новорічний стіл: сухі галети, почата пляшка коньяку… Не густо, але буває і гірше. Так, гірше буде завтра, а сьогодні ще й нічого. Ось так переконуючи себе, приніс дві срібні чарочки.

Дженні, знявши грим, вийшла з ванни свіжою, усміхненою, хоч і почувалася все ще ніяково. Джо подав їй капці, бо червоні чоботи Санта-Клауса дівчина скинула. Вона була достоту як сестра: ті ж світлі очі, світле волосся, така ж струнка і пружна, з такою ж сонячною усмішкою в очах.

— Дженні, ви дуже схожі… — почав було Джо, та вона його перебила.

— Ви вбачаєте в мені тільки особу, схожу на мою покійну сестру? — В її голосі прозвучали ревниві нотки.

— Мене вразило її голографічне зображення.

— Мене теж… Після загибелі Дженні я кілька разів приходила на віллу “Двох щасливців”. Едгар демонстрував свій винахід, дуже побивався за дружиною… — Помовчала, зітхнула. — Як він любив Дженні, як любив… Тому й відтворив її, як живу. Хоч я добре знала свою сестру, але привид і мене вразив. Це було неймовірно. А потім зник Едгар, і я більше не була на віллі. До речі, ви цікавились загадковою, будемо так говорити, авіакатастрофою. Чим закінчилась ваша зацікавленість?

— Вийшов на убивцю, але не вистачило доказів. — Додав по хвилі упевнено: — Потрібні докази будуть. Неодмінно.

— Професор Карл ван Гофф — страшна людина! — зненацька вигукнула Дженні. — Коли я згадую його ім’я, мені стає моторошно.

— Ви його знаєте? — здригнувся Джо.

— Особисто — ні. Але сестра дещо розповідала про нього та про його настирливе сватання… — Та не будемо про це. Сьогодні ж новорічна ніч, і годиться згадувати щось приємне.

Джо розлив коньяк по крихітних чарочках, вони цокнулись, усміхнулися одне одному, випили за старий рік, погризли сухі галети, потім непомітно вмовкли й замислились.

Першим порушив мовчанку Джо.

— У ніч під Новий рік годиться згадувати тільки хороше. І веселе. Коли б у мене була влада над вами, я велів би вам цю ніч тільки веселитися.

— Але у вас у самого сумні очі.

— Зараз будуть веселі, — Джо заусміхався. — Веселитись так веселитись! Знаєте що? Давайте танцювати. До самого ранку танцювати. Танцювати і танцювати. Наперекір усьому!

Вони танцювали до дванадцятої ночі, потім ще випили по срібній чарочці за Новий рік, бажаючи одне одному щастя, погризли галет і знову танцювали. І хоч усміхалися одне одному, але очі в обох були сумні й задумливі. Що їм принесе Новий рік?

Новий рік приніс їм вітання.

На відеоекрані раптом з’явився робот і безбарвним голосом прогудів (Джо і Дженні, урвавши танець, застигли, повернувши голови):

— Засуджений номер 3542475! Адміністрація міської в’язниці вітає вас із Новим роком і сподівається, що ви і в Новому році будете поводитися зразково й не порушувати правил ув’язнення. Адміністрація бажає вам щастя в Новому році!

Відтарабанивши це, робот зник, і екран згас.

— Засуджений номер 3542475, я приєднусь до поздоровлень адміністрації і також бажаю вам щастя в Новому році. — Повагавшись, Дженні обережно поцілувала в’язня в щоку і хотіла було звільнитися з його рук, але засуджений номер 3542475 раптом рвучко притягнув її до себе. Вони глянули одне одному в очі. І раптом — так недоречно! — почувся мелодійний дзвінок і екран засвітився. Вони злякано відсахнулися одне від одного.

На екрані з’явився інспектор КС Х’юлетт Кларнес у службовій куртці із значком “КС” на лацкані.

— З Новим роком, Джо!

— З Новим роком, інспекторе!

— Як тобі в зоні ув’язнення? Сподіваюсь, ти не скаржишся на суєту нашого життя?

— О, нарешті я діждався того, про що завжди мріяв: спокою. В зоні ув’язнення — океан вільного часу! Що тебе ще цікавить?

Х’ю зітхнув.

— Твій голос занадто бадьорий, щоб я повірив, що все о’кей. Але потерпи ще трохи. Щось придумаємо, і твоя доля…

— Із своєю долею розберуся сам!

І Джо вимкнув екран.

Дженні, скрутившись калачиком на дивані, спала.

Джо походив по кімнаті, потім прикрив дівчину пледом, думаючи, як йому повезло, що в новорічну ніч до нього прийшла така вродливиця у вбранні Санта-Клауса. Усміхнувся… Раніше він не терпів жінок, над усе ставив свою холостяцьку волю, думав, що так воно завжди й буде. А прийшла ця дівчина-і від його переконань і сліду не лишилося. Тільки тепер він відчув, яка жахлива штука самотність. Гірше за неї нічого в світі немає! Недарма кажуть: самотність ніколи не буває щасливою…

Він ходив і ходив по кімнаті, усміхався до сонної Дженні. Вона теж уві сні посміхалась. Раз по раз поправляв на ній плед, бо все йому здавалось, що вона накрита не так, як треба. А потім сів у крісло, з насолодою випростав ноги, відкинувся на спинку. Від того, що Дженні була поруч, що вона, скрутившись калачиком, спала на його дивані, йому було затишно і хороше. Так затишно і так хороше, як іще ніколи не було.

З тією думкою він і заснув, сидячи в кріслі.

Спав міцно, але недовго, бо коли прокинувся, була сьома ранку (задрімав він о п’ятій), але відчув себе як ніколи бадьорим та свіжим. Легко схопився і глянув на диван.

Диван було акуратно заслано пледом.

І від того йому враз стало сумно. Так акуратно застилають постіль лише тоді, як ідуть з квартири.

— Дженні? — він усе ще сподівався, що вона поруч. — Дженні??!

У відповідь — ані звуку.

На столі білів аркуш паперу.

Він усе зрозумів і приречено взяв записку.

“Спасибі за гостинність. Я ніколи-ніколи не забуду нашої зустрічі! Дженні-маленька, вона ж Санта-Клаус”.

Він повертів у руках записку, все ще сподіваючись, що Дженні лишила свою адресу. Та адреси ніде не було. Але тут він згадав, що Дженні мешкала в сусідній віллі, поруч, і трохи заспокоївся. Ще встигне її знайти. Чому — “встигне”? Сам не знав, але при згадці, що може втратити Дженні, йому стало так тяжко на душі, що хотілося кричати…

Вискочив на веранду з наміром негайно бігти на пошуки Дженні, та тільки зробив три кроки, як загаласував електронний охоронець на руці про те, що засуджений номер 3542475 зробив три кроки, а це рівнозначно втечі із зони ув’язнення…

— Та замовкни ти! — з ненавистю сказав він до браслета, але браслет не вгавав, погрожуючи увімкнути систему нуль. Довелося повертатися в зону ув’язнення.

Кружляв по кімнаті, як звір на ланцюгу.

Не знаходив собі місця.

Та ось у нього з’явилась інша, вже похмура думка: а чому це він так заметушився? Хіба вона його? Хіба вона обіцяла бути з ним, запевняла, що повернеться? А може, він їй зовсім байдужий? Вона просто провела в нього новорічну ніч, потанцювала. І пішла. Щоб більше до нього не повертатися. І забула про нього, а він…

І раптом над вхідними дверима проспівав дзвінок.

Джо метнувся в передпокій і зазирнув до вічка-перископа.

І тієї ж миті квапливо відчинив двері.

Перед ним стояла Дженні-маленька з двома сумками в руках і чомусь зажурено до нього посміхалась. Так зажурено, що в нього аж серце стислося.

— Хелло, містере 3542475, — вона намагалася говорити весело і безтурботно. — Як спалося?

— Ви кудись їдете? — кивнув він на її сумки.

— Так.

— І… надовго?

— Назавжди, — вона помовчала. — Я не перебила вам ранковий сон?

— Що ви, що ви!’ Я вже давно на ногах, — вигукнув він. — І, уявіть собі, виглядав вас.

— А я прийшла подякувати вам за новорічну ніч і… попрощатися.

— Ніякого “прощай”! — вигукнув він у відчаї. — Дженні, здрастуй! — він непомітно для самого себе перейшов на “ти”. — Який я радий, що ти повернулася. Прокинувшись, я подумав… ні, я жахнувся, подумавши, що втратив тебе. А сьогодні у мене найщасливіший день. І більше не хочу тебе втрачати.

— Я не сама, — сказала вона стомлено. — Зі мною дві сумки, і це єдине, що в мене залишилося.

Він підхопив її сумки, заніс до передпокою, зачинив за нею двері і, підійшовши взяв її руки в свої.

— Я не хочу тебе втрачати знову, — дивлячись їй у очі, шепотів він. — Я чудом, просто чудом знайшов тебе в цьому світі і більше не відпущу. Не відпущу, бо самотність ще ніколи не була щасливою.