Джо чекав друга біля своєї вілли, себто псевдофортеці.

— Ну як? — кивнув Х’ю на віллу. — Не долітають житейські бурі?

— Мого сусіда Гаррі Бена хазяїн викидає на вулицю, — коротко відповів детектив. — Гаррі — безробітний. А втім, хіба тільки він один безробітний у Країні Рівних Для Всіх Можливостей!

Інспектор скривився, бо розмова явно набирала політичного забарвлення.

— З мене досить клопоту з годинником. Через хвилину вони вже летіли над містом.

— Хоч тепер ти скажеш мені, куди ми так шпарко розігналися? — запитав інспектор. — І взагалі… що за таємниця?

— Я ще й сам не знаю куди, але зараз ми про це дізнаємось.

Джо клацнув жовтим клавішем на панелі управління і почав зосереджено крутити ручку маленького коліщатка. На екрані відразу ж спалахнула голуба пульсуюча лінія. Детектив крутив і крутив коліщатко, і зрештою пунктир почав товщати, аж доки не перетворився в одну суцільну голубу лінію.

— Зв’язок з годинником встановлено, — вигукнув Джо тоном мага, що здійснив надскладний фокус.

— Сигнали передавача? — здивувався інспектор. — То ти…

— Так, це трудиться мій передавач, приліплений до ніжки годинника минулої ночі.

— Ти… — почав було Кларнес, та Джо його обірвав:

— Загальне визнання і захоплення моїми скромними подвигами я буду приймати потім. А зараз головне: зброя при тобі? — запитав детектив, все ще маніпулюючи кнопками і тумблерами на панелі. — Цілком можливо, що доведеться братися за пістолет, хоч я особисто й не люблю стрілянини. Надто вульгарно.

Х’ю промовисто ляснув себе по кишені.

— Прекрасно, що ти не забув захопити пістолет! — вигукнув Джо. — Хоча ще раз повторюю: то неелегантна робота, коли доводиться хапатися за пукавку.

На екрані спалахнула зелена лінія — курс птахольота.

Детектив знову покрутив коліщатко, клацнув тумблером, і зелена лінія почала наближатися до голубої. Детектив вирівняв курс, і зрештою обидві лінії — голуба і зелена — злилися в одну.

— Ось тепер ми летимо точно туди, де опинився годинник.

— Але як тобі вдалося прилаштувати передавач до його ніжки? — дивувався інспектор. — Ти що — знав, що його будуть красти?

— О, це цілий розділ детективного твору. — І Джо змінив тему розмови: — До речі, як ти бенкетував учора зі своєю дружиною? Сподіваюсь, індика благополучно ум’яли?

— Довелося, хоч я потім і не спав.

— Я теж минулої ночі не спав.

— Індик був на високому рівні, — хвалився інспектор. — Жаль тільки, що ми швидко з ним упорались. Тепер доведеться заощаджувати. Виходить, що не тільки ми індика з’їли, він теж ухитрився виїсти дірку в нашому бюджеті.

— Таке життя, — не відриваючись від панелі, озвався Джо. — Хочеш жити — заощаджуй. Навіть мільйонери, кажуть, змушені на чомусь економити.

Внизу заголубіли озера. ~— Холоднющі… — здригнувся Джо, поглядаючи вниз. — Крижані потоки збігають з гір у ті озера. Купіль, скажу тобі, досить бадьора. А я до всього ж не люблю холодної води.

— Ти ночами купаєшся в цих озерах? — здивувався інспектор.

— Доводиться. — Джо помовчав. — Добре, що я колись навчився плавати. Та й колишні вправи на турніку допомогли.

Джо вів птахоліт, не спускаючи погляду з екрана, де то збігалися, то розбігалися дві лінії — зелена і голуба.

Та ось озера зникли, і внизу завиднілися дахи Чотирнадцятого району Міста.

— Здається, ми наближаємось до мети.

Голуба лінія зненацька почала уповільнювати свій стрімкий біг на екрані, зрештою, зупинилась, потовщала і запульсувала, перетворюючись спершу в бульбашку з нерівними краями, а по хвилі — в чітко окреслене коло.

— Десь тут… — детектив глянув униз, — в одній із вілл Чотирнадцятого району, і стоїть зараз годинник з привидом.

Ще через мить у голубому колі на екрані з’явилося маленьке перехрестя і почало збільшуватись.

— Під нами! — крикнув детектив і повів птахоліт по колу, уважно стежачи за екраном.

Перехрестя в голубому колі повільно пересувалося на лівий край екрана — і враз застигло, спалахнуло. Почувся сигнал зумера.

Джо виглянув з кабіни.

— Здається, в отій он віллі. — Він ще раз подивився на екран і впевнено сказав: — Так, у цій віллі, що під нами. Вона схожа… схожа чортзна на що! Ну й оригінал тут живе! Ось тільки невідомо, для чого йому годинник з привидом?

Джо знизив птахоліт на сотню метрів і завис на місці.

Детективи припали до оглядового вікна кабіни.

Вілла, що потопала в кущах і квітах, була й справді химерна. Лише придивившись, вони зрештою збагнули, що вона збудована у вигляді термітника “цукрова голова”.

— Ще один любитель чи знавець термітів! — буркнув інспектор.

Вікна на віллі були відчинені навстіж, двері теж.

Всюди акуратні газони із найрізноманітнішими квітами, зелені галявки, якісь кущі, поруч озерце… На березі— купки декоративного каміння.

— Цікаво, цікаво, що господар цієї вілли захоплюється термітами, — замислено мовив інспектор.

— Ще цікавіше тебе чекає згодом.

Птахоліт приземлився неподалік вілли у вигляді термітника “цукрова голова”, і Кларнес недовірливо запитав:

— Ти певний, що годинник тут?

— Абсолютно.

— Гм… — Інспектор якусь мить роздумував. — Тоді я викличу бригаду, так буде певніше.

— Викликай, коли вважаєш за потрібне.

Х’ю увімкнув рацію, зв’язався з черговим Кримінальної служби і передав йому свої координати.

— Агентів висилай негайно.

— Буде зроблено! — відповів черговий, і Х’ю вимкнув рацію.

Вони спустилися по трапу на галяву, і детектив жестом запросив інспектора йти за ним.

— Прошу в гості до господаря цієї надоригінальної вілли.

— А хто господар?

Агатові блискучі очі детектива враз сховалися у вузькі щілини (це вказувало, що він задоволений, як ніколи).

— А от зараз ми з ним і познайомимось…

Господарем ткї предивної вілли виявився професор ван Гофф.

— Хелоу! — недбало привітався Джо. — Скажіть, будь ласка, чи не в цій віллі мешкає професор Карл ван Гофф з двома “ф” наприкінці прізвища?

Х’ю, нічого не розуміючи, дивився то на свого друга, то на професора, з яким сьогодні вранці відвідав віллу “Двох щасливців” і переконався, що годинник зник. Але в його очах уже спалахнула здогадка, і він недобре примружився.

— Так, професор Карл ван Гофф, — високий, сухорлявий чоловік з рожевощоким обличчям насмішкувато дивився на Джо. — З двома “ф” наприкінці. А втім, містере приватний детектив, вам уже час і запам’ятати.

Професор був у спортивному костюмі, в руках тримав чималі садові ножиці і стояв біля клумби з пишними, сліпучо-білими айстрами.

— Люблю у вільний час відпочивати біля квітів, — сказав він з непідробною радістю і, нахилившись, зрізав кілька квіток, вибираючи найкращі.

— Я вам заздрю, професоре, — зітхнув Джо. — Особливо, коли є кому дарувати такі чудесні квіти.

— Суть не в тім, є кому дарувати чи немає. Головне, що квіти приносять мені душевну рівновагу, почуття тихої радості… — Професор спохопився: — Даруйте, замріявся, у вас, очевидно, свої клопоти. Які небесні шляхи, — кивнув він угору, — привели вас до моєї скромної вілли?

— Летимо, глядь, а внизу вілла професора ван Гоффа, чому б, думаємо, не заглянути в гості до нього, — торохтів детектив. — Тим більше, ваша вілла така своєрідна, хоча й дещо похмура на вигляд. Збудована, якщо я не помиляюсь, у формі африканського термітника, чи не так?

— Після загибелі Дженні я продовжую її справу, себто вивчаю термітів. І повірте, так ними захопився, так захопився…

— А ми випадково летіли, бачимо, така оригінальна будівля внизу.

На омолодженому обличчі професора майнула невиразна тінь, але тільки на мить. Бо через якусь частку секунди очі професора знову були злегка насмішкуватими, а рожево-дитяче лице стало безневинним і привітним.

— Радий вас бачити. — Він повернувся до інспектора: — Містере Кларнес, я, здається, починаю дещо розуміти. Ви знайшли годинник, ось чому ви з’явилися тут! І як я про це відразу ж не здогадався?