Професор допив каву, акуратно витер губи, кинув паперову хустку роботу (той, спіймавши її на льоту, засунув собі кудись у щілину, що слугувала йому, певно, за кишеню) і досить спокійно сказав:

— О так, ви правду кажете, приватний детективе. Годинник з привидом і справді у мене в спальні. То й що? А може, я купив його в Майкла Джексона?

— І для цього ви вбили нашого агента?

— Агента я не вбивав.

— Я знаю, професоре. Убивців ви найняли. Вони вам і притарабанили сюди годинник з вілли “Двох щасливців”.

Джо хотів було встати, але професор раптом застеріг:

— Прошу залишатися на своїх місцях!

І швидко, як на свої роки, відскочив убік. Детективи опинилися перед маленьким роботом.

— Хлопчику! — крикнув професор. — Ці люди геть нечемні, вони ображають твого любого професора. Поклопочися про їхнє виховання!

Маленький робот блискавично викинув уперед руку, в його металевій долоні утворився круглий чорний отвір.

— Не рухатись! — застеріг він уже не хлоп’ячим і зовсім не дзвінким голосом. — Один рух, і ви будете знищені, нечемні джентльмени! Цю віллу без дозволу професора ван Гоффа ніхто не може покинути живим.

— Ах, яке миле симпатичне хлоп’я, дещо аж придуркувате на вигляд, але який у нього металевий голос! — насмішкувато мовив Джо і непомітно опустив руку до своєї кишені.

Тієї ж миті з руки робота сяйнула голуба блискавка і пронеслася всього за дюйм від правого вуха детектива.

— Це перше і останнє застереження! — прогудів робот.

— Раджу вам не ворушитися, джентльмени, — буркнув професор, походжаючи кабінетом. — І ще раджу виконувати всі команди Хлопчика. Він жартувати не любить, і тим паче не любить неслухняних людей. Один мій знак — і з вас лишиться купа попелу. Прекрасного, поживного попелу — добрива для моїх квітів. — І до робота: — Правда ж, Хлопчику, ти дуже-дуже любиш професора Карла ван Гоффа?

— О, я дуже-дуже люблю професора Карла ван Гоффа, — вигукнув маленький робот. — Я теж, як виросту, стану таким самим професором.

— Ми не сумніваємось, — сказав йому Кларнес і повернувся до професора. — А вам раджу облишити вибрики, професоре ван Гофф з двома “ф” наприкінці прізвища. Передавач, який Джо прикріпив під днищем годинника, вже півдоби надсилає сигнали, що реєструються головним комп’ютером Кримінальної служби. Крім того, я викликав агентів, вони ось-ось прибудуть сюди.

Якусь мить професор думав, потім провів рукою по обличчю, й воно зробилося сірим і старим.

— Вийди звідси, Хлопчику, — глухо мовив до робота. — Я думаю, що ти вже перевиховав неввічливих джентльменів, і я домовлюся з ними без твоєї допомоги.

Опустивши руку, маленький робот бігцем подався до стіни, що розійшлася перед ним, і зник за нею, а в кабінеті все ще лунав його дзвінкий хлоп’ячий голос:

— Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа!

— Ще кави?

— Вдячні за гостинність, — буркнув Джо.

— Як хочете. — Ван Гофф хлюпнув собі в чашку коньяку і одним духом випив його. — Скільки? — запитав він швидко, не дивлячись на детективів.

Детективи мовчали.

— Я питаю: скільки вам заплатити за годинник? — повільно і старанно вимовляючи слова, говорив господар. — П’ять тисяч? Десять? А двадцять тисяч вас влаштовує? Отримаєте зараз же, готівкою. По десять тисяч кожному, непоганий заробіток, га?

— За пограбування… — почав було інспектор, та професор верескливо його перебив:

— Тільки без сентиментів! Як мудрі люди кажуть: живи і дай жити іншому. І затямте: я не крав. Це навіть/ пхе, вульгарно. Професор і — елементарна крадіжка. Ха! У наш час крадуть тільки ті, в кого немає на що найняти злодіїв.

— Найняті вами грабіжники убили нашого агента.

— Гаразд, подвою суму: сорок тисяч вас влаштовує? Хоча це й забагато, адже якийсь там агент не вартий і тисячі. А я за нього — двадцять тисяч. Чи не забагато, га?

— Гадаю, що ми не сторгуємось. — Джо потягнувся рукою до мочки вуха.

— А я гадаю, що зійдемось, — з притиском мовив ван Гофф. — У нас все продається і все купується. На те й банкноти. Моя остання пропозиція — п’ятдесят тисяч. І більше ні цента!

— Хвацько торгуєтесь, професоре! — похитав головою Х’ю. — Часом комерсантом не були?

— Всі ми комерсанти в цьому житті. Одні торгують ганчір’ям, інші — життям. Хочеш жити — умій торгуватись. Втім, це неточно. Хочеш жити — май гроші. І все буде. Але я не розумію вас: п’ятдесят тисяч! Ні, я сьогодні занадто щедрий.

— Ой і гендляр же ви, професоре! — тільки й похитав головою детектив. — Невже ви справді певні, що все можна купити?

— Я вісімдесят літ живу в нашому суспільстві! — з пафосом вигукнув ван Гофф. — Я не з неба звалився, до вашого відома.

І тоді, дивлячись йому в очі, детектив швидко запитав:

— За віщо ви вбили Дженні Стівенс, професоре?

— Я запитую, — підвищив голос Джо, — за віщо ви вбили Дженні Стівенс, професоре?

— А за віщо я мав її… убивати?

— Ви домагалися її любові, а вона вам відмовила.

— На жаль, це так.

— Що — так? — доскіпувався детектив. — Що ви убили Дженні чи що вона відхилила ваші домагання?

Професор ніби очуняв від раптового шоку, і на обличчі його з’явилися червонуваті жилки — кров ожила і запульсувала.

— Я закохався в неї так, що не міг нічого з собою вдіяти! — вигукнув він якось аж жалібно і дивився на Джо, наче шукав у його очах співчуття. — Але Дженні мені відмовила. Вона відмовила мені досить безцеремонно. О, вона іноді бувала безцеремонною! Вона насмішкувато вигукнула: як спеціаліст ви, професоре, мене цілком задовольняєте, а ось як женихайло… Вона так і сказала: же-ни-ха-йло-о! Яке образливе слівце! О, в її лексиконі траплялися і не такі перли. Вона сказала: професоре, гляньте на себе в дзеркало. Ви ж древній дід! Я не збираюся після весілля стати вдовою.

— Тоді ви зробили пластичну операцію, омолодилися?

— Так. Але це — з відчаю. З великої любові до Дженні. Я не шкодував грошей, я поставив собі штучне серце, штучні нирки, печінку. Я ладен був на все, аби вона стала моєю… Але Дженні побачила мене після пластичної операції — і тільки зареготала. — В очах ван Гоффа ятріла давня злість і образа. — Вона вигукнула: омолоджений дід ще бридкіший, ніж натуральний! О, вона іноді бувала брутальною, повірте мені.

— Ви чекаєте від нас співчуття? — здивовано запитав Кларнес.

— Але ж вона знущалася з мене… Дивлячись йому в очі, детектив швидко запитав:

— І тоді ви знищили її?

Професор звів на нього затуманений зір.

— А для чого я мав її знищувати? — криво посміхнувся (чи просто судома пересмикнула його обличчя). — Хоча… хоча у мене була думка відомстити їй. Так, я хотів її смерті. Жадання помсти оволоділо мною, але… але я не вбив її. Я міг лише подумки їй мстити. А побачивши її, відчував таку любов, що ладен був молитися на неї. Молитися, молитися, молитися!

Джо дивився на великий портрет Дженні, що висів на стіні професорового кабінету. Х’ю теж підійшов до нього.

— Вона й тут як жива.

— Дженні надзвичайно фотогенічна, — задумливо мовив Джо. — Коли б вона не пішла в науку, то стала б актрисою. — І різко повернувся до ван Гоффа: — Гаразд. Підсумовую перший етап: ви, професоре, найняли грабіжників, щоб вони викрали годинник з привидом. Так?

— Обійшлося мені це дуже дорого.

— А для чого вам годинник?

— Вам, детективе, цього не збагнути. — Професор якийсь час мовчки ворушив губами. — Я хотів, щоб Дженні була зі мною. Завжди. Щоб тільки переді мною вона з’являлася о дванадцятій ночі… Якщо вона не дісталася мені живою, то хай би була моєю хоча б у вигляді привиду.

— Скромне бажання.

— Ви, очевидно, збираєтесь мене арештувати? — посміхнувся професор, сяйнувши штучними зубами.

— Ви не помилилися, професоре, — озвався Кларнес. — Ви звинувачуєтесь у викраденні годинника, що є приватною власністю, і в убивстві агента Кримінальної служби. Це — поки що.