Ходила по кімнаті і вголос міркувала:

— На чому зупинитися? Які варіанти вибрати? Для розлучених випускається серія “Другий шанс у коханні”. Героїня, покинута чоловіком, страждає, та зрештою знаходить своє справжнє-найсправжнісіньке кохання… — Подумала й рішуче хитнула головою: — Ні, щось мені це не підходить… Для дівиць і молодих жінок, які мають вибір, виходить серія “Як знайти свого чоловіка” — це шаблонна історія про жінок, які не знають, кому з двох нДйпалкіших коханців віддати перевагу… Якщо сімейне життя в жінки не складається, для неї випускають серію “Володіти і дорожити” — про сімейні кризи, які завжди благополучно завершуються…

— А про літературні достоїнства твого майбутнього роману ти подумала? — перебив її міркування Джо.

— Не говори дурниць, мій любий! — відмахнулась Дженні. — Які достоїнства? В “рожевих” романах їх стільки, скільки честі у гангстера. Такі романи ліплять з літературних напівфабрикатів із стереотипними сюжетами, в основу яких покладено вічне прагнення жінки заволодіти чоловіком і оженити його на собі. Зрештою, я не збираюсь ставати літератором. Якщо мій роман приймуть, то на його обкладинці можна і псевдо поставити. Мені зараз потрібні гроші, і тільки гроші.

Дженні зготувала каву, і вони нашвидкуруч поснідали.

— Пора до праці, — сказала вона, перемиваючи чашки. — У нас часу лише один місяць.

— А ти встигнеш? — здивувався він. Вона на мить задумалась.

— Середній обсяг “рожевих” романів — сто п’ятдесят сторінок. Тож мушу написати за місяць, — вмовкла, ворушачи губами, певно, щось підраховувала. — Ні, не за місяць мушу, а за двадцять днів, щоб у резерві було хоч десять днів. Отже, сто п’ятдесят сторінок на двадцять днів… В день… в день — сім з чимось сторінок. Заокруглимо: вісім. І потім, на всяк випадок (а раптом у який день що завадить?) накидаємо ще дві сторінки. Виходить, що в день треба писати всього лише по десять сторінок. Примітивних і банальних. Словник “рожевих” романів небагатий — триста — чотириста найуживаніших слів. Витягну.

Коли Джо повернувся в кімнату, Дженні, діставши із своєї сумки пачку фотографій — чоловіків та жінок, уважно їх вивчала.

Джо запитливо на неї глянув.

Дженні всміхнулась, але куточками уст, заклопотано. Пояснила:

— Спеціалісти радять писати “рожевий” роман так. Взяти фотографію будь-якої, але неодмінно вродливої жінки і будь-якого чоловіка, приколоти їх до стіни над друкарською машинкою і почати вигадувати їхню першу зустріч, уявляти їхні почуття, слова й побільше міркувати: “А що було б, якби…”

Дженні кинула фотографії назад у сумку і сиділа якусь мить, зосереджено обхопивши голову руками.

— Любий, — зненацька озвалась, — у тебе є твоя фотографія?

Джо, порившись у шухляді столу, дістав.

— Хіба що така… Але — навіщо? Я ж поруч. Живий.

Дженні взяла її, дістала із сумки своє фото і поставила обидві картки на столі.

— Буду дивитись на них — на тебе і на себе-і писатиму. Чим не герої, га? Дивлячись на ці фотографії, я що завгодно придумаю. — Дженні підійшла до нього, притулилась, поцілувала, покуйовдила йому чуба.

— Ох, ці очі… — зітхнула. — Рада б на них дивитися, але треба працювати.

Зітхнувши, дістала із сумки портативну друкарську машинку, підключила до машинки диктофон і пристрій для друкування з голосу (остання новинка) і сказала у мікрофон:

— Розділ перший.

Машинка тихо застукотіла і відбила на аркуші:

“Розділ перший”.

Дивлячись на фотографії, Дженні замислилась: з чого почати?

Думала, так думала і, зрештою, відключивши мікрофон, встала, потяглась солодко.

— Ех… Якби почати, а далі пішло б само… — благально глянула на Джорджа. — Підкажи.

— Що? — не збагнув він.

— Ну, як вони вперше зустрілися, Дженні і Джо, герої мого майбутнього роману.

Джо подумав і знизав плечима.

— Не знаю… Я ж не письменник.

— Я теж… Але пригадай що-небудь із своєї практики детектива. Мені потрібна зачіпка, щоб герой познайомився з героїнею. Не буде ж він до неї на вулиці підходити.

— Не знаю, — винувато розвів він руками.

— Та що ти зарядив, як папуга: не знаю, не знаю!

— Папуга?.. — Джо, щось пригадавши, ляснув себе по лобі. — Згадав. Кілька років тому в Місті відбулася ціла серія квартирних крадіжок з одним і тим же почерком, манерою. Грабували двоє, вельми просто і в той же час своєрідно, слідів не лишали. Однією із справ цієї серії займавсь і я. Ті двоє невловимих обікрали квартиру самотньої міс. У неї був папуга, бразільський жако. Я оглянув усе, але ні за що було вчепитися. Професійно працювали грабіжники. Все з квартири винесли, лишили тільки клітку з папугою. От я, роздумуючи, за що ж вчепитися, машинально дивився на папугу, а він метушився в клітці та все щось повторював. Бурмотів і бурмотів… Я зрештою прислухався: він згадував якогось Роберта і якогось Роні. Фраза так звучала: “Ей, Роберт! Іди сюди! Роні — швидше!..” Я запитав потерпілу: хто у неї із знайомих Роберт, а хто — Роні? Міс відповіла, що таких знайомих у неї немає і що папуга, її улюбленець, став несподівано повторювати ці імена… Я вхопився за цю ниточку, і невдовзі поліція за моїми даними накрила грабіжників, яких справді звали Роберт і Роні…

— Ось і маю початок, — задоволено сказала Дженні, сідаючи до столу. — Отже, так. Симпатичну й самотню міс тридцяти років, небагату і незнатну, несподівано пограбували. Приходить детектив, якого вона найняла через контору приватних детективів, чи, як у вас кажуть, білий король детективу, і завдяки папузі знаходить грабіжників. Міс йому дуже сподобалась, він ще раз з некг зустрівся, мовби випадково, а потім запросив її в ресторан пообідати. Вони стали зустрічатися. Зароджується почуття. Згодом виявилося, що той симпатичний детектив…

— …мільйонер, — підказав Джо. — Вони кохають одне одного.

— Точно! За канонами “рожевого” роману він мусить виявитись мільйонером, — іронічно посміхалася Дженні. — Невдовзі вони щасливо одружуються, а для папуги, для бразільського жако, який їх звів, купують золоту клітку. Га? — вже й зовсім весело вигукувала Дженні. — Як тобі це, Джо? Я так і назву роман: “Золота клітка для папуги”. Коли вони будуть садовити в неї папугу, героїня млосно вигукне: “Ах, любий, мені здається, що ти й мене посадив у клітку!..” — “Хіба ти не рада, люба? — запитує її він, мільйонер і детектив з нудьги. “Ах, любий мій, — одказує вона. — 3 тобою я ладна і в золотій клітці жити…” Банально — чи не так? — з відразою перепитала Дженні. — Але так треба. А кінцівка символічна і в дусі “рожевих” романів: шукайте свого мільйонера, і ви його випадково знайдете, і у вас теж буде своя золота клітка. А герої, до речі, будуть зватися так: вона — Дженні, він — Джо. Ось так. І не переч. Мені буде легше писати, коли герої носитимуть такі імена.

Через кілька хвилин Дженні уже диктувала перший розділ.

Так і почався їхній медовий місяць: вставала Дженні о шостій ранку, цілувала Джо в щоку і бігла у ванну. Після душу, свіжа й бадьора, брала до рук мікрофон. Говорила в нього фразу за фразою, машинка автоматично стукотіла, заповнюючи сторінку за сторінкою. Про те, як приватний детектив, елегантний і вродливий чоловік, розплутуючи справу, познайомився з потерпілою, закохався в неї, і хоч вона була бідною, зате він виявився мільйонером… Іноді Дженні ворушила губами, підбираючи слова (Джо в такі хвилини намагався навіть ходити нечутно, щоб, бува, не завадити їй), далі, труснувши головою, знову починала диктувати, і машинка тихо скрекотіла, друкуючи на папері (а він усе стерпить) різдвяну казочку для дорослих…

Поки що вона витримувала норму — десять сторінок на день, хоч іноді стомлювалась так, що увечері падала на диван і миттю засинала. Джо гладив її сонну, притягував до себе, але вона бурмотіла крізь сон: “Потім… потім… десять сторінок”. А вранці о шостій спохлювалась і починалося: душ, мікрофон, десять сторінок…

Харчувалися надголодь, економлячи кожний цент, аби розтягти п’ятдесят доларів на місяць. Раз на три дні Дженні бігала в магазин, купляла крупи, овочі та шматок м’яса (на тиждень). Принісши продукти, притьмом хапала мікрофон, щоб передрукувати те, що в неї, доки ходила в магазин, склалося в голові, а їжу готував Джо. Увечері вдвох перечитували написане за день, сперечалися, правили, і Джо сідав передруковувати написане начисто, а Дженні падала і миттю засинала…