— Якщо після ознайомлення з нашим рахунком до вас, и містере Лі, повернулося почуття гумору, то все о’кей! Вам замовити повітряне таксі, містере Лі?

— Якщо це вам не складно, то… А втім, — Джо вчасно згадав, що в кишенях у нього порожньо, — я передумав. День сьогодні чудовий, золота осінь. То я залюбки пройдуся.

— Щасливо, містере Лі!

— Вам теж щасли… Даруйте, міс, хоч жінкам про їхній вигляд говорити можна лише банальні компліменти, але у вас…

— Серце, містере Лі.

— Що кажуть ваші спеціалісти?

— Зносилось. Якщо хочу жити, треба негайно робити пересадку.

— То чому ж вагаєтесь? Операція хоч і складна, але цілком надійна в наш час. До всього ж працюєте в клініці…

— Що з того? Такса для всіх однакова-двадцять тисяч. Це лише за пересадку. Плюс місячне лікування в клініці, всього — сорок дві тисячі. А де їх візьмеш?

— Але ж інакше…

— Смерть мені обійдеться дешевше.

— І який же вихід?

— В одному з “рожевих” романів, містере Лі, я натрапила на подібну ситуацію. В молодої і симпатичної міс почало відмовляти серце. Платити за пересадку штучного — немає чим. Крах! Міс доживає буквально останні дні. І тут вона випадково знайомиться з одним симпатичним чоловіком років тридцяти. Спалахує любов. Але міс уже не може звестися. І тут випадково виявляється, що її знайомий — мільйонер. Він платить за пересадку серця в найкращій клініці, хеппі енд — і закохані летять на Гавайські острови… От і я теж чекаю симпатичного чоловіка, який у мене закохається і випадково виявиться мільйонером.

— У вас, розвинене почуття гумору, міс.

— Це тому, що в мене просто немає іншого виходу.

Вийшовши з лікарняного корпусу, Джо зупинився на східцях і з насолодою вдихнув свіже повітря, за яким так зголоднів протягом місяця. Воно було прохолодне, з присмаком осені. Пливло павутиння, в парку кружляло листя. Життя таки прекрасне! Навіть коли за нього доводиться так дорого платити!

— О’кей! — сказав Джо, але, помовчавши, додав уже з меншою дозою оптимізму: — Хоча о’кеєм, здається, і не пахне. Заощаджень моїх більше немає, чим я зустріну свій чорний день?

— Звідколи це ти навчився сам із собою розмовляти? — пролунало зненацька збоку, і Джо, оглянувшись, побачив Х’юлетта Кларнеса, що спішив до нього. — Радий тебе бачити, білий королю нашого детективу! Живий-здоровий? Чому не повідомив, що тебе виписують на волю? — торохтів Х’ю весело і радісно. — Я дізнався зовсім випадково. Ну, здоров, підремонтований друже!

Вони обнялися, поплескали один одного по плечах.

— Я тобі дуже вдячний за гарантійний лист, друже. З ескулапами, які, рятуючи нас, заодно вичищають і наші кишені, я розплачуся сьогодні ж. Тобі не доведеться витратити й цента.

— Коли в мене гроші залишаються цілими, я завжди радий, — усміхнувся Х’ю. — Але я зараз не про це. Ти повернувся з того світу, тож мусимо відзначити таку приємну подію. Май на увазі, вдруге можна і не повернутися, тож відзначай перше повернення.

— Вдячний за увагу, але… — Джо взяв друга під руку. — Але мене цікавить професор ван Гофф.

— І треба тобі в такий день псувати собі настрій?

— Приємного тут і справді мало… — Джо помовчав. — Чув, що ви відразу ж випустили професора на волю?

— На жаль… Він визнав себе винним у крадіжці годинника, і ми передали справу в суд. Як ти знаєш, приватна власність у нас недоторканна, суддя Мак-Тейлор присудив його до сплати штрафу.

— І тільки? А вбивство нашого агента?

— Ми шили йому й це, та… — Х’ю розвів руками. — Суддя відхилив звинувачення. За відсутністю доказів. Розумієш, — збоку здавалось, що вони просто так, знічев’я прогулюються алеями парку, — хитрого ван Гоффа не так-то просто підчепити на гачок. Він заявив, що найняв грабіжників у барі. Алкоголіки, мовляв, за пару пляшок віскі погодились викрасти годинник. А хто вони, професор не знає, бо їхніми документами, зрозуміло, не цікавився.

— Все це байки про якихось там гультіпак із бару. Ван Гофф скористався послугами фірми “Якщо вам потрібна допомога”. Ця фірма, як айсберг, — на поверхні десять відсотків, а під водою — дев’яносто. На поверхні вона пропонує безневинні дрібні послуги — ремонт квартир, меблів, репетиторство, доставка додому продуктів, квитків тощо. А під водою — напрокат убивці, грабіжники, шулери, дрібні злодюжки.

— Ти гадаєш, що в цій фірмі ван Гофф і найняв для тебе убивцю?

— Гадаю, що так, бо тільки йому одному я останнім часом ставав поперек дороги. Зокрема, коли почав розплутувати справу про загибель Дженні Стівенс. — Помовчав і зненацька вигукнув: — Хотів би я знати, хто насправді цей ван Гофф: талановитий учений чи банальний злочинець з професорським званням? ч

— І те, і те. Дволикий Янус.

— І як це вчений вживається в одній шкурі із злочинцем? Чи в його шкурі місця вистачить для обох? Він що — агент Політичної служби?

— Бери вище, — Кларнес, озирнувшись, перейшов на шепіт. — Він не якийсь там донощик і не агент. Він їхній давній засекречений співробітник. Науковий. Виконує замовлення військових. І зараз над чимось надсекретним працює. Хлопці з Політичної його пильно оберігають. Про це я дізнався зовсім випадково, хоча здогадувався і раніше. А тому не раджу з ним зв’язуватись. Хоча б він вчинив злочинство, хоч би й десяток убив таких, як Дженні Стівенс, йому все пробачать. Бо він їм потрібний. З Політичною службою та військовим відомством співробітничає секретно багато здібних учених. Особливо хіміків, біологів, психологів.

Джо поляскав себе по кишенях — сигарет не було, а тому потягнувся рукою до мочки вуха, як завжди це робив, коли дратувався. Та мочки теж не було. Детектив сплюнув спересердя і заходився гризти ніготь.

— Коли я вивчав в архіві справу про загибель Дженні Стівенс, то звернув увагу на один рядок з акту експерта, який оглядав уламки: “Серед уламків птахольота серії “Сокіл” зафіксовано деталі від невідомого апарата, що явно не має прямого відношення до автоматики “Сокола”. Швидше всього, це деталі з робота, який розбився разом з птахольотом”.

— Ти думаєш, що…

— Так, думаю! — з викликом сказав Джо. — Думаю, бо ван Гофф свого часу замовляв у фірми “Роботи. XXI вік” двох роботів. І обох — маленьких. Одного з них, на ймення Хлопчик, ти мав щастя знати.

— А… хай йому чорт! — скривився Х’ю. — Я перетворив його на металобрухт, а де подівся другий? Мої агенти тоді зробили детальний обшук вілли, але ніде не виявили іншого робота.

— Твої агенти там його ніколи й не виявлять.

— Ти гадаєш, що міні-робот професора ван Гоффа якимось чином опинився у птахольоті Дженні Стівенс? Але ж в такому разі він, тобто робот, і сам розбився?

— Роботам не властиве чисто людське поняття про смерть, себто кінець! Питання життя і смерті для них не існує. А будь-яку операцію, яка запрограмована в його комп’ютері, він виконає.

Вони ще трохи пройшлися, а тоді зупинилися.

— Це вже… ниточка, — сказав Кларнес і зненацька поклав руку на плече друга. — Я розумію, що ти хочеш діяти. Тим більше, ти приватна особа і начальства над тобою немає. Але повторюю: найманий убивця вдруге може й не схибити.

— Я врахую і такий варіант.

— Що ж, бажаю удачі, білий королю, — Кларнес затримав руку Джо у своїй. — Стривай. У тебе, мабуть, зараз порожні кишені. Візьми на повітряне таксі. І, бога ради, будь обережним.

— У мене немає місіс Лі, яка могла б стати удовою, — всміхнувся детектив.

— Але я маю друга, якого б не хотів втрачати.