— Мене викинули на вулицю, — сказала вона з гіркотою.

— Ти залишишся у мене. Назавжди! Дженні зажурено дивилась на нього.

— Але тебе теж викинуть на вулицю.

— Як будуть викидати, то викинуть удвох, — він зігрівав її холодні руки теплом своїх рук. — А вдвох нам буде легше триматися.

— Надворі мороз, — усміхнулась вона, — і я геть замерзла.

Він доторкнувся губами до її рук.

— Ну ось, вже й зігрілися… Роздягайся, зараз будемо снідати. У мене є трохи яєчного порошку та сухої картоплі.. Уявляєш, це ж ціле багатство-яєчня і картопля!

— Уявляю, Джо, уявляю!

Весело перемовляючись, вони насмажили картоплі з яєчнею, зготували каву.

— Я навіть не підозрював, що в зоні ув’язнення буду таким щасливим! — вигукнув Джо. — Аби ти була поруч, я ладен все життя просидіти у цій в’язниці!

Вперше у своєму житті Джордж Лі відчув, що таке щастя. І від повноти почуттів не міг знайти собі місця. Хотілося щось робити, рухатись, співати, веселитись. Він натис кнопку відеозв’язку, набрав код кабінету Х’юлетта Кларнеса. Але того в кабінеті не виявилось, комп’ютер відповів, що інспектор Кларнес, здавши чергування, пішов додому. Джо набрав код квартири Кларнеса. Екран засвітився, але до нього ніхто не підходив. Та ось з’явився заспаний і явно невдоволений Х’ю. Позіхнув.

— Хелло! — вигукнув Джо. — Спиш?

— Ну, сплю, бо цілу ніч чергував. — Інспектор потер очі і придивився до екрана: — Хто це такий… веселий мене розбудив? Це ти, білий королю детективу? Що трапилось?

— День такий, а ти — спиш.

— Який день? — здивувався Кларнес. — Звичайний. Перший день Нового року. І тільки.

— Ти помиляєшся, іспекторе КС! Сьогодні день незвичайний!

— Постривай, постривай! Ти п’яний чи… Ні, ти не п’яний. Що з тобою, Джо?

— Ти співчував мені, говорив, що потурбуєшся про мою рознешасну долю, а я — щасливий. Го-го, який я щасливий. Хочеш, закричу на увесь світ? Так закричу, що відеозв’язок твій, не витримавши напруги, згорить! Го-го-го!!!

— Ти справді хмільний, але не від алкоголю, — після деяких роздумів промовив Кларнес. — Ти хмільний від… Стривай, ти, здається, закохався? Ай-ай! І як ти примудрився зробити це в зоні ув’язнення?

— Секрет. І знай: турбуватися про мене не треба. Не хочу! Бо я щасливий.

— І це говорить… той Джордж Лі, який раніше і терпіти не міг жінок. Ну й діла!

— Всьому свій час. Крім того, я переконався, що самотність ніколи не буває щасливою! — і Джо вимкнув екран.

Дженні, усміхаючись, спостерігала за ним.

— А хіба я неправду сказав? — звернувся він до неї. — Я щасливий, і ніхто не втручається в мою долю. Сам розберуся.

Та екран раптом засвітився.

— Хто там ще штурмує нашу фортецю серед океану житейських бур? — бадьоро вигукнув Джордж Лі.

На екрані з’явилась панель з пультом. На панелі замиготіли індикатори. Чітко вимовляючи слова, машинний голос ввічливо сказав:

— Добрий день, з Новим роком! Містер Лі, вас турбує головний комп’ютер офісу містера Банча. Повідомляю, що згідно з новою вказівкою містера Банча платню за квартиру в його віллах треба вносити в перші три дні кожного місяця. В разі несплати на четвертий день ви будете виселені примусово. Прошу підтвердити прийняття моєї інформації.

— Інформацію прийняв, — буркнув Джо.

— На все добре, містере Лі! — екран згас.

— Ну і все… — зітхнула Дженні. — У нас всього лише три дні.

— Що придумати, що придумати? — Джо швидко ходив по кімнаті, хрускаючи пальцями. — Де вихід? Мусить же він бути? У мене тільки триста доларів. А треба на місяць п’ятсот. То де ж вихід, хай йому чорт!

— У мене є двісті п’ятдесят, — зраділо вигукнула Дженні. Твої та мої — от і заплатимо за квартиру за місяць, півсотні ж лишиться на їжу.

Джо пригорнув Дженні, ласкаво зазираючи їй у вічі.

— Я знав, що все буде добре, коли ти зі мною. Місяць щастя — це ж так багато! А там щось придумаємо. Мусить же бути вихід. Мусить!

Дженні Ленгдон (чого аж ніяк не чекав від неї Джо, бо вважав донедавна всіх жінок безініціативними) виявилась діловою і практичною. Другого дня о шостій ранку, коли Джо, прокинувшись і радісно засміявшись, що вона не наснилась йому, що вона поруч, потягнувся до неї, Дженні відсторонила його руки м’яко, але рішуче, і сказала, як наказ продиктувала:

— У нашому розпорядженні лише місяць. І його треба використати так, щоб під кінець роздобути грошей. Інакше через місяць нас викинуть на вулицю.

Вона цмокнула його в щоку і, вставши, накинула халат.

— Ти чого так рано? — здивувався він. Вона цілком серйозно відповіла:

— Працювати. Щоб на кінець місяця у нас були гроші.

— Так ось ти яка? — вигукнув він із захопленням. — Хоча… Я шаную ділових і рішучих людей, але… де ти думаєш роздобути зелені кредитки? В моїй зоні ув’язнення вони зі стелі не падають, не ростуть і взагалі тут не водяться. А Новий рік уже минув.

— Не натякай, — засміялась вона. — Вбрання Санта-Клауса я поміняю на перо. Не вийшло з мене грабіжника з пістолетом, то мусить вийти грабіжник з пером у руках. Ти, звичайно, знаєш, що таке так званий “рожевий” роман?

— Ну… в загальний рисах.

— Сьогодні… ні, зараз, через п’ятнадцять хвилин, я сідаю писати “рожевий” роман. Перший у своєму житті.

Вона пішла у ванну, а Джо провів її здивованим поглядом: виявляється, Дженні зовсім не така, як він про неї спершу подумав. Приємно, хай йому біс! Але що вона задумала? Заробити долари на популярному зараз чтиві? Це не так просто, як здається.

Що йому відомо про так званий “рожевий” роман, символом якого (і той символ друкується на обкладинках цієї серії) є силует сердечка? Ні, не серця, здорового і повнокровного, а саме — сердечка. Рафінованого, слабесенького, сентиментального, такого, що не б’ється сильно й пружно, а солодко-солодко тріпоче… Вперше мода на “рожеві” романи спалахнула ще в минулому сторіччі, полонила багато країн, але з часом приїлась і зникла. І ось уже в двадцять першому віці, на хвилі ретро, вона відродилася знову і вдруге почала свій наступ на книжкові ринки. Щороку виходять мільярди сентиментальних сторінок, які такі ж далекі від справжньої літератури, як туманність Андромеди від Землі.

Як тільки спалахнула мода на таке чтиво на грані романтизму й примітивного сентименталізму, всі, хто хоч якось міг тримати перо в руках і сяк-так зв’язати докупи два-три слова, — кинулись творити. Декому таланило, декому вдавалося загрібати гроші. В середньому видавництва викидали на ринок щомісяця до тридцяти нових романів із рахітичними сердечками на обкладинках, за які відразу ж хапалися ті, хто тонув у буденній прозі життя. Спершу тим чтивом захоплювались підлітки, домогосподарки і пенсіонери, потім на нього накинулись молоді жінки, за ними, не втримавшись, поринули у рожеве сиропне море й чоловіки… Люди живуть у світі, де владарюють безладдя і насильство, відчуженість і дорожнеча, інфляція і постійна загроза війни, — ось “рожеві” романи і допомагають втекти від непривабливої дійсності у світ мрій, ілюзій та золотих снів, яким ніколи не збутися.

Все це пригадалося Джо, коли Дженні була у ванні. Повернулась вона звідти свіжа, бадьора, на віях і бровах блищали краплинки.

— І ти хочеш написати “рожевий” роман? — милуючись нею, запитав він. — Це ж не так просто. Ну, писати роман, бодай і солодко-сентиментальний.

— Я працювала редактором, мову знаю, про стиль теж деяке уявлення маю, — відповіла вона досить спокійно, як про щось звичайне, нею вже вирішене. — До того ж “рожеві” романи — це таке чтиво, що не потребує ані багатства мови, ані стилю, ані бодай якоїсь там психологізації. Щаслива людина, ніяких хвилювань, ніяких думок, рожеве благополуччя — ось що потрібно для романів цієї серії.

— А все ж таки — зумієш?

— Я вже якось один написала, — зізналась вона. — За що тільки не хапаєшся, коли не маєш роботи. Але мій роман книжкова індустрія не прийняла. Сказали, що написано добре, як для цієї серії, можна, мовляв, і гірше писати, але замало оптимізму. А де я могла взяти той оптимізм, як працювала над романом у розпачі, що втратила роботу і засоби до існування.