ВАН ГОФФ: На жаль, так, бо хотілось би, щоб люди завжди раділи. Отже, радість — це позитивний контакт, що викликає у нас емоції задоволення: в мозку живої істоти, тварини чи людини, при бажаному контакті з новою, приємною інформацією синтезуються так звані “молекули радості”. Вони схожі на морфін, принаймні мають його властивості. Ці “молекули радості” виникають, коли спеціально активізувати так звані “центри задоволення” мозку.

ВЕДУЧИЙ: “Молекули радості”? Шкода, що наш мозок не завжди синтезує ці прекрасні молекули!

ВАН ГОФФ: Звичайно, адже інакше ми були б…

ВЕДУЧИЙ:…завжди, постійно радісними і задоволеними. Чи не так, шановний професоре?

ВАН ГОФФ: Так. Але (розводить руками) життя є життя, і не завжди воно дає підстави для синтезу в нашому мозку “молекул радості”. (Зітхнув). Нас оточують здебільшого сірі будні. А кожен з нас потребує своєї порції радості, яка є найкращими ліками від страху, депресії, збайдужіння, негативних емоцій тощо.

ВЕДУЧИЙ: Наш мозок лінивий і не хоче щодня синтезувати для нас чудові “молекули радості”.

ВАН ГОФФ: Але він і секрети творення “молекул радості” тримає в секреті.

ВЕДУЧИЙ: І тоді ви, шановний професоре, вирішили…

ВАН ГОФФ: Так, я вирішив будь-що розгадати секрет творення “молекул радості”. (Піднесено). Піклуючись про здоров’я та добрий настрій своїх співвітчизників, я багато років трудився над синтезом штучних “молекул радості”. І нарешті після великих зусиль і численних дослідів та експериментів мені вдалося в лабораторних умовах синтезувати “молекули радості”. (Бере зі столу коробочку, а з коробочки дістає рожеву таблетку). Ось вона — таблетка РЗ. Таблетка Радості і Задоволення!

ВЕДУЧИЙ: Ах, як цікаво! Невже віднині серед нас не буде жодного похмурого чи незадоволеного суб’єкта?

ВАН ГОФФ: Так, не буде: Віднині всі стануть радісними та щасливими. Таблетки досить дешеві, а деяким категоріям населення, наприклад, робітникам, вони будуть видаваться безплатно і в необмеженій кількості. Піклуючись про здоров’я громадян Міста, муніципалітет замовив сто тисяч тонн таблеток РЗ. Фірма “Здоров’я. Вік XXI” уже почала масовий випуск моїх таблеток. Невдовзі наше місто стане першим у світі містом, у якому будуть всі веселі, радісні і задоволені — життям, собою, роботою, суспільним ладом.

ВЕДУЧИЙ: Безробіття… Високі ціни… Інфляція… Дорожнеча… Безнадія… Поганий настрій… Злість… Критиканство… Що вони тепер важать в порівнянні з таблетками РЗ!

ВАН ГОФФ: 3 усіма цими негативними факторами ми будемо боротися з допомогою таблеток РЗ. Ковтнув таблетку РЗ — і вже ти усім задоволений, щасливий і радісний.

Потім було передано інтерв’ю з першим щасливцем, який регулярно вживає таблетки РЗ.

На екрані з’явився веселий і безжурний тип, який посміхався на всі боки, щось насвистував і взагалі перебував на вершині блаженства. Придившись до того кретина, Кларнес і Лі одночасно вигукнули:

— Та це ж… Майкл Джексон!!!

Джо ударом кулака по клавіші вимкнув телестіну…

Вони провели Х’юлетта Кларнеса до його службового птахольоту з двома голубими літерами “КС” на борту, почекали, доки він, піднявшись у повітря, зробить над ними коло, помахали йому і мовчки повернулися до своєї кімнати.

Усміхнулися одне одному.

— Нарешті ми вдвох.

— Як твоя рука, Джо?

— О, навіть обняти тебе зможу! — вигукнув він І пригорнув до себе Дженні. — Який я радий, що ми нарешті вдвох. Ми і наше щастя. І всі наші біди і злигодні залишилися вже в минулому, а попереду нас чекає тільки радість любові!

І обом у ту мить було затишно і добре і не хотілося більше згадувати минуле. В цьому жорстокому і безжалісному світі, де людина — наче пилинка на вітрі, вони знайшли одне одного, витримали удари долі, зберегли свою любов, і тепер їм вірилось, що як нагорода за все, їх чекає щастя.

Та ідилія виявилась недовгою.

Першою від рожевого сну-марення прокинулась Дженні.

— Помріяли, і досить. Дорогий мій, у нас немає ані цента. І роботи — теж. І безхмарного щастя попереду, мабуть, не буде. Зараз зле, а буде ще гірше.

— Але ми за своє майбутнє ще поборемось!. — енергійно вигукнув Джо, сповнений, як ніколи, бажанням відразу ж узятися за справу. — Робота буде. Принаймні в мене. Злочинність у нас росте і збільшується замалим не щодня. Отже, детективи без роботи ніколи не залишаються.

Він підійшов до відеоекрана і набрав код контори приватних детективів, у якій служив два десятиліття.

— Хелоу! — недбало кинув черговому. — Вас турбує Джордж Лі. Якщо у вас є яка-небудь до дідька заплутана історія, можете підкинути її мені. Я чудово відпочив і з нудьги можу взятися за яку-небудь небанальну справу.

— На жаль, містере Лі, — сухо і аж надто ввічливо почав черговий, — нічим не можу вас порадувати. Ви, очевидно, вже знаєте, що нашу контору приватних детективів у містера Ейча за 158 мільйонів доларів купила фірма “Бакалія”. (Джо тільки скривився. Таки сталося!) Згадна фірма провела реорганізацію нашої контори і склала списки тих детективів, на послуги яких фірма розраховує. Вашого прізвища на превеликий жаль, у тому списку немає. На все добре, містере Лі!

Джо закляк біля згаслого екрана

— Джо-о! — крикнула Дженні і, детектив схопився. — Що це таке? Чому ця мерзенна садистська книжка зберігається в тебе вдома?

В її руках був посібник “Самогубство. Інструкція для здійснення”. Дженні була бліда.

— Як це розуміти, Джо? — на очах у неї виступили сльози. — Невже ти… Коли я побачила цю книгу, мені стало страшно. І бридко. Від самої лише думки, що ти… ти… Ні, ні, — закричала вона, — цього не може бути!

— Це посібник покійного Едгара Стівенса, — поспішив він її заспокоїти. — Дотримуючись однієї з інструкцій цього посібника, він і наклав на себе руки.

— Не смій більше й хвилини тримати в себе це гендлярство смертю! — Вона шарпнула книгу, розірвавши палітурку. — Ось!.. Ось!..

— Постривай! — кинувся до неї Джо.

З розірваної палітурки щось випало… Невже якийсь документ?

Він підняв з підлоги аркуш тонкого паперу, складеного вчетверо, розгорнув його, пробіг очима.

— Дженні!.. Ти навіть не уявляєш, що ти знайшла! Це, — помахав він аркушем, — власноручне креслення голографічного винаходу Едгара Стівенса. Чуєш?.. Так званий “Привид Дженні”. Так ось де небіжчик заховав своє креслення!

Джо не знаходив собі місця.

— Справедливість буде відновлено! — вигукнув він. — Справедливість буде відновлено!

— Яка там справедливість! — скептично сказала Дженні. — Краще б я не шарпала той довідник. Винахід все одно хтось привласнить. Який-небудь ван Гофф.

— Ні, Дженні, ні. Я докладу всіх зусиль, щоб цей винахід ніхто не привласнив. Його буде повернено науці. Людству!

— Любий мій, цей папірець аж нічого не змінить у нашому житті, — зітхнула Дженні. — Мене зараз цікавить інше. Що тобі сказали в конторі? Є в них робота чи нам уже пора простягти ноги?

— Розумієш… — почав обережно, і вона все зрозуміла.

— Можеш далі не говорити.

Вона опустилася на диван, плечі її затремтіли. Він присів поруч, пригорнув її.

— Ми парії! — крізь сльози вигукнула вона. — Парії суспільства! Нікому не потрібні. Нас викинули за борті

— Ще не все втрачено. Я придумав.

— Ні, Джо, втрачено все. У мене таке відчуття, що найбільша невдача нас іще чекає попереду.

Він підбадьорливо посміхнувся і впевнено сказав:

— І все ж я певний, що ми вистоїмо. Ти пам’ятаєш, Дженні, що сказав один мудрий чоловік: “Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові”? Нам треба зберегти свою любов.

— Гаразд, — витерла вона сльози, — будемо боротися, — голос у неї став чомусь хрипким. — Спробую написати ще один “рожевий” роман. Але для цього мені потрібно двадцять днів. А певніше — місяць. Чи є він у нас?

Джо нічого не встиг відповісти, бо екран відео засвітився і на ньому з’явилась панель із пультом. На панелі замиготіли індикатори.