І я, не будучи мізантропом, усе ж злякався, що до кінця вічності не зумію придумати, чим замінити їм той солодкий стіл.

Я бачив золото вранішнього сонця крізь смарагд океанських хвиль — і вода набувала кольору старого вина, ніби в Гомеровому епосі; милувався вечірніми зорями, що горіли в небі, немов закривавлений ніж, кораловими островами й темно-зеленими віялами пальмового листя; торкався вінків з пурпурових або перлисто-рожевих квітів на струнких жінках кольору меду чи корінфської бронзи; заходив у жовтуваті, як стара слонова кістка, храми Еллади, стояв під залитими жовтогарячим світлом африканського місяця пірамідами Єгипту; відвідав зачаровані мертві міста Ост-Індії, а за океаном, на безмежних обширах Вест-Індії, споглядав піраміди, повиті димом жертовників і залиті кров’ю їхніх червоношкірих захисників; я бачив різноколірне пір’я у зачісках розмальованих тубільців, сяйво коштовного каміння у відблисках димних смолоскипів у забутих скарбницях давно померлих царів та крижаний полиск діамантів на плечах знаменитих красунь. Я бачив світи, яких не бачив ніхто з людей Землі. Майже ніхто…

Я чув тупіт кінноти, що розгортається для навальної атаки; шепіт кохання десятками мов; бойовий клич воїнів і журливі пісні рабів; важке чалапання бегемота серед очеретів Нілу й виття ягуара в сельві Нового Світу; виляски вітрил, напнутих ранковим бризом, зітхання океану і гуркіт землетрусу; слухав мудрі слова жебрака і облудну брехню в кафедральних соборах, велеслів’я вчених і шакаляче виття благуватих. Я розмовляв з людиною, яка народилася далеко від Землі…

Я командував полками й ескадрами, грабував гробниці в овіяній жахливими легендами Долині Царів і торував шлях сельвою до таємничої країни Ельдорадо; бився, абордажною сокирою на облавках ворожих каравел та галеонів і сходив на стіни переможених міст; пиячив у портових тавернах і королівських палацах, кохав жриць майя та іспанських графинь, французьких куртизанок і швейцарських покоївок. Я був гостем Чорного Замку…

Я заглиблювався у вчення перських магів і намагався осягнути таємниці стародавніх папірусів, шукав філософський камінь на дні реторт, а Істину — в прозріннях засновників церкви і великих єресиархів, у працях дохристиянських філософів та східних мудреців. Відчув я на собі й силу неземної логіки чужого, далекого розуму, що прийшов з безмежжя космосу…

Я міг стати володарем цілої планети й засновником нового людства, від мене залежали долі країн і народів, а може, і всієї Землі… І злукавить той, хто скаже, що тяжкі випробування і тривале ув’язнення потьмарили мій розум і химери замінили мені реальність. Ні, розум і пам’ять при мені й служать, немов рапіра вправному дуелянтові.

Як багато вмістило моє життя! Яким коротким воно було!.. Тепер я ніхто. Ніхто й ніщо. Тінь, прикута ланцюгом до стіни. Смішно.

Стіни з грубо тесаного каменю, вичовгані плити підлоги, заґратоване вікно, в яке інколи видно зорі. Ось уже два роки це моя оселя. І годі на щось сподіватися. Хіба що… на останній вихід.

Чому я тут? Чому доля покинула свого улюбленця? “Доля усміхається сміливим”, — так казали в давнину. Усміхалася й мені, доки… Я сам обрав свій шлях і наріканнями не принижу себе. “Бери, що хочеш, — сказав бог. — Бери і плати за це”. Мудре прислів’я. Брав. Заплачу.

Не було меж моїм бажанням. Мандри і бої, красуні й коштовності — чого тільки не вмістить доля конкістадора. Чого ще бажати? Так би й звікувать. Аж ні. Я захотів знання, захотів знайти Істину. Таке собі невинне бажання… Фатальне бажання. Надто дорогою виявилась Істина. Тернистий шлях до неї. Шлях довгий, життя коротке.

“І пізнаєте ви істину, й істина зробить вас вільними…” Але істина тільки для себе — замало. Я писав книгу про | Землю і виникнення розумного життя на ній, про закони, І що керують ним і рухом небесних світил. Я відчував, що вони є — вічні й незмінні. І що скрізь, де виникнуть сприятливі для того умови, народиться життя, розвинеться від простого до складного і нарешті з’явиться Людина — найдосконаліше творіння природи. Незліченні зірки й планети у Всесвіті, умови життя на них визначають незліченні природні чинники. І на інших планетах океани й гори, дерева й звірі, вітри й хмари… Люди… І хіба є над ними бог? Нема бога!

Страшна думка! Але істинна. І той, хто це знає і мовчить, щоб не позбутися спокою, добробуту, життя, — боягуз. А я? Я — ні! Отже — книга! Власним коштом, під вигаданим ім’ям. І тоді довелося мені спізнати, почім ківш лиха. Та спочатку ніщо не віщувало біди. Просто в університеті втратив кафедру. Дарма! Не велика втрата.

Тільки мріяти можна до решти віддатися найчудовішому з усього, що є в житті, -пошукам Істини. Щоправда, мусиш на щось існувати. Але, дякувати богу, якого нема, кошти в мене були. В Європі небагато хто мав їх більше за мене. Хіба що короновані особи, деякі банкіри. Я ніколи не соромився свого минулого, але тут воно набрало такого благородного сенсу! А може, це було визначено наперед і якась незбагненна сила вела мене… до заперечення бога й фатуму!

Легко ж людині стати дурнем!

Додому я повернувся з новими планами.

А там… Мене спокушав сатана. Важко повірити? Мені теж… Тільки впевнив себе, що нема ні бога, ані диявола, і — маєш…

Знайомство з ним я звів давно, коли повернувся з Нового Світу і не був ще ні професором, ні, боронь боже, шукачем істини, а був звичайним корсаром і конкістадором. Тоді він купив у мене деякі заокеанські коштовності, щедро заплатив і не торгувався. Програвши в карти, розраховувався дивними різнобарвними кристалами, в яких спалахували яскраві променисті зірки. Жоден ювелір не міг сказати, що то за камені, але всі хотіли придбати їх. Я не продав, лишив кристали в себе. Одного разу мені знадобилися гроші — дуже багато, готівкою. Він позичив їх одразу й без вагань, без умов і процентів, без закладу… Борг я повернув швидко, і на тому наші фінансові стосунки урвались. Я не прагнув до зближення, його теж не дуже цікавив уславлений корсар. Та згодом я все-таки зацікавив його. Вже як опальний професор.

Що я знав про нього? Високий ідальго, завжди в чорному, стрункий, таємничий і небезпечний, мов клинок у піхвах. Зовні він нібито й не відрізнявся від інших, але загадковістю і загрозою віяло від нього, і я не здивувався, побачивши одного разу, як підібгали хвости мисливські хорти, коли він підійшов до них. Коні, скажімо, його любили й довіряли йому, а ось собаки — гнівне й знічене гарчання рвалося з їхніх горлянок, вони задкували, присідаючи на задні лапи, і ніяк не вдавалося їх заспокоїти.

Щось вони відчували таке, чого не дано було відчути людям. Власне, люди теж ніби відчували дещо першої миті зустрічі з ним, але потім невиразні відчуття зникали — розум долав їх. Вишукана ввічливість — до всіх, дещо холоднувата, проте безсумнівна доброзичливість — до всіх, і заворожуюча люб’язність із тими, хто чимось привернув його увагу. Що ще? Дуже красиве обличчя. Надзвичайно красиве і водночас ніби зліплене з десятка однаково красивих облич. Ніякої індивідуальності. Хіба що очі… Не від цього обличчя вони були. Ні в кого не бачив я таких іронічно-всезнаючих, безмежно сумних і лукавих очей.

Мене спокушав сатана… Таємниче, інтригуюче і безглуздо. Ким він був, той, кого я мав за сатану, доки не дізнався, що безодня, яка стояла за ним, страшніша за пекло? Чужинцем… А втім, де та країна, яка не була йому чужою? Ким він був? Легше сказати, ким не був. Ані купець, ані гранд, але багатство його, здавалося, не мало меж. Не був лікарем, але всі знали, що мимохідь зцілив кількох безнадійно хворих. Алхіміком теж не був, одначе його міркування про найскладніші трансмутації шанувалися високо. Не був географом, але обриси Нового Світу, поки що майже нікому не відомі, малював дуже точно, — я впізнавав знайомі береги. І, звісно, не був істориком, але про часи недавні чи сиву давнину говорив зі спокійною впевненістю очевидця, немов сам бачив Христа на Голгофі, закутих у панцирі вестготів і жахливих богів Нового Світу. Проте, коли хтось заперечував, він не наполягав. Мовчав. Усміхався.