Ми врятували цей світ, ми упорядкували його і раціоналізували, ми щиро піклувалися про благо вцілілих живих, але вони злі й непокірні. Вони не люблять нас, умишляють лихе, намагаються позбутися Опіки. Зграї бандитів і відщепенців на кшталт отого оператора шастають по наших містах, і проти них не допомагають ніякі обприскування.

Але найстрашніше не це… Було щось символічне в тому, як ми йшли їхньою дорогою, покірно пристосовуючись до аритмії шпал. І коли ми не похопимося, може статися так, що все наше суспільство, весь світ підуть дорогою живих, а це шлях до загибелі. Я подумав, що сьогоднішній злочин можна вважати першим кроком на цьому шляху. Спричинила його система, скопійована у живих, а суть злочину й спосіб, з допомогою якого його хотіли приховати, полягали в тому, щоб створити незворотні деформації, — досі до цього вдавалися тільки живі. І поки вони живуть поруч з нами, навіть такі немічні, як обхідник колії, такі страхополохи, як оператор, ми не можемо почуватися господарями. Вони загрожують нашому існуванню. Найдоцільніше було б знищити їх. Усіх одразу. Покірних і непокірних, тих, що вийшли з-під Опіки, і тих, що залишилися. Щоправда, існує Закон, але якби знайти якийсь привід, зачіпку…

— Нам потрібні будуть проби для спектрального аналізу, — перервав мої роздуми асистент. — Судячи з усього, злочинці — це службовці пансіонату. За десять хвилин я назову їхні номери.

— У спектральному аналізі нема жодної потреби, — сказав я. — її вбили живі. Але ми помстимося за її смерть!

Колись вважали, що любов у людини міститься в серці.

А сумління?

Зображення люблячого серця, пробитого наскрізь стрілою, я часто бачив на лавах у парку, на деревах; серця-медальйони, в які легко вставити портрети коханих, продаються у галантерейних магазинах.

Із сумлінням питання трохи складніше. Я, в усякім разі, ніколи не зустрічав у літературі прямих вказівок на те, де воно міститься у людському організмі. Тому я погано уявляю, де воно в інших людей, але де в мене, можу показати пальцем. Біля пупа. Десь поблизу апендикса. Досить мені згадати про якийсь мій негідний вчинок, як у мене негайно починає там щось ворушитися. Це не боляче, але гидко. Ось чому я завжди прагнув не згадувати про Іветт Пуапель. Тільки інколи, на мить, і відразу ж прослизав повз цей спогад.

Та зараз я фотографував Іветт на тлі фортеці Шато де Дюк. Іветт, і її тринадцятирічну дочку Жюстін, і пана Леннека — вусатого чоловіка Іветт, і слухав розмови про те, як граф Рейнський Конан-перший завоював герцогство Бретань наприкінці десятого століття і взяв цю фортецю, і сумління моє затишно згорнулося у клубочок десь під відростком сліпої кишки і тихо дрімало.

Ми оглядали надбрамну вежу і прагнули побачити там усе, про що було записано у путівнику. Говорилося про неї в путівнику так: “Надбрамна вежа являє собою споруду, що складається з великої прямокутної будівлі, спрямованої довгим боком перпендикулярно до вісі проїзду, в яку ніби встромлений видовжений паралельно до вісі проїзду чотирикутний об’єм: він виступає з боку проїзду на кшталт гранованої абсиди, а з двору височить над обхідною аркадою галереї другого ярусу у вигляді зрізаної площини”.

Ніхто з нас так і не зміг зрозуміти, де ж ця “абсида”, “зубці-мерлони”, з якими ми зустрілися далі, і “невибагливий декор з фалічних елементів”. Та все одно перевіряти за путівником, чи все це є в наявності, було цікаво, і пан Леннек, чоловік Іветт, сказав, що саме так на станції обслуговування автомобілів, де він працює механіком, перевіряють комплектність устаткування.

Я дивився на Іветт з її негустим, спаленим хімічною зачіскою волоссям, на її круглі провінційні окуляри — коли ми зустрілися і потяглися поцілуватися, її окуляри стукнулися об мої з костяним звуком — і нічого я не впізнавав у ній. Коли б я з нею просто зустрівся на вулиці, то пройшов би байдуже, і вона мені ні про що б не нагадала. А коли б я здибав на вулиці пана Леннека, то вже йому я, безперечно, ні про що б не нагадав, — він мене бачив уперше в житті. Та зараз, поки я робив безуспішну спробу відшукати, де ж ці “фалічні елементи у декорі”, він придивлявся до мене.

У 1943-му мені було дев’ятнадцять, а Іветт — вісімнадцять, і вона, і її мати, пані Пуапель, переховували мене, пораненого, від німців на горищі свого одноповерхового будинку. Іветт була для мене всім: вранішньою зорею і надією на порятунок, невтримною радістю першої в житті близькості з коханою і людиною, яка заради мене ризикувала головою.

Я був двічі одружений і бував близький з іншими жінками, та ніколи і ні з ким мені не було так гарно, як із Іветт. Я був у неї перший, та все одно у неї все це виходило якось краще, ніж в інших. Нею керував якийсь особливий інстинкт.

Але Іветт, яку я фотографував на тлі так і не знайдених мною “фалічних елементів у декорі”, була зовсім іншою, і дочка її Жюстін, сфотографована на тому ж тлі, була схожа на Іветт нинішню, а не колишню. Не змінилася тільки мати Іветт, пані Пуапель.

Дивина. Адже коли я вперше з нею зустрівся, вона здавалася мені дуже старою жінкою, а тим часом їй, очевидно, тоді ще не було й сорока. Тепер я набагато старший, ніж вона була в той час. Треба мені частіше про це згадувати, особливо у тих випадках, коли мої асистентки показують мені свої красиві коліна й дивляться вологими і безмежно відданими очима з блакитними білками. У них не буває жовтизни в білках. У них печінка, як в акул. І гострий зір. Та все ж, може, вони бачать мене таким, якою я бачив пані Пуапель, коли вона перев’язувала мені плече.

Вона тоді була акушеркою, жінкою, яка встромляла в землю заступ на своєму городі за будинком і, сполоснувши руки, йшла до породіллі; акушеркою вона зоставалася й досі, і город за будинком був той самий, та заступ у землю вже встромляла Іветт перед тим, як піти до ліцею, де вона викладала хімію.

Хтозна, як би склалося моє життя, колії б я вчинив відповідно до вимог сумління, коли б не зумів упоратися із цією печією під пупом і повернувся до Іветт. Може, це я викладав би у ліцеї хімію, день у день віддаючи свій час городу та ліцейському хімічному кабінету, бо я теж хімік, але інших, так би мовити, масштабів: я директор інституту, академік, відомий у вчених колах далеко за межами Франції, загалом, як каже моя менша дочка, “важлива персона”. І чоловік Іветт, якого, як мені здається, тільки я зову паном Леннеком, а всі, незважаючи на вуса, звуть просто Жаном-Люком, прагне триматися зі мною, як із рівним, та сам він не почувається рівним, і тому розмовляти з ним справжня кара. Втім, можливо, я на неї цілком заслуговую, особливо, коли врахувати, що йому, напевно, відома історія моїх взаємин з Іветт.

— А тепер, — хрипко сказав пан Леннек, зазираючи у путівник, — ми подивимося видатний витвір бретонської архітектури — церкву Сент-Мелен, що була збудована в 1715 році на місці набагато більшої кам’яної церкви 1086 року.

— Гаразд, — одразу погодився я, хоч цю церкву я б хотів подивитися без них.

Мене цікавило зовсім не те, що меншу церкву збудували на місці більшої, а в принципі, мабуть, треба було чинити навпаки. Просто я вже бачив цю церкву. Я пробирався до неї від узбережжя, поранений, через якесь кладовище, і тоді вона мені здалася схожою на величезний танк, що повзе з горба униз, на мене. Втім, сучасна фізика, а особливо науки, що вийшли з кібернетики, як семіотика чи структуралістика, привчили нас до думки, що багато чого залежить від точки зору і стану спостерігача. Мені хотілося дійти до церкви Сент-Мелен тією самою дорогою, якщо тільки я зумію її відшукати.

Я сказав, що я тут, так би мовити, турист, а в них, напевно, свої справи, що далі я з допомогою путівника зумію і сам розібратися в тонкощах бретонської архітектури. На мій подив, і сама Іветт, і її чоловік, пан Леннек, несподівано легко зі мною погодилися, взявши з мене обіцянку не запізнюватися на обід. Щоправда, Жюстін, спокусившись можливістю відтягти час, коли доведеться сісти за уроки, спробувала було піти зі мною, та я рішуче заперечив, нагадавши про близькі іспити і підсолодивши пігулку обіцянкою влаштувати ввечері змагання — хто з’їсть більше морозива.