Чоловік зрозумів наказ панів генералів, але не второпав, як з ним упоратись. Попри всі зусилля він не міг нічим ворухнути, тож заснув під болісні самокартання. Вранці він відчув на своїх кістках плоть. Поворушив ногою, потім підвів голову і дзвінко вдарився чолом об віко труни. Так він допевнився, що вже майже живий, але з сумом помітив, що не годен вволити бажання панів генералів — надто вузька домовина і зовсім вона не пристосована до праці. Так минув день, ніч, а на ранок чоловік побачив, що домовина стала просторою, то й зметикував, що це він сам зменшився. На радощах він аж застрибав, дошки, наче паркет, вгиналися під ногами, було трохи затемно, але тепер чоловік міг виконувати обов’язок, покладений на нього панами генералами.

Віднині він сумлінно забивав цвяхами менші тріщини в дереві, пробував також малювати, але це виявилось нелегким ділом, бо малювати слід було ззовні, тоді як сам він знаходився всередині. А що зарадити лихові було ніяк (пани генерали, мов щоб навмисне завдати зайвого клопоту, не появлялися), то чоловік узявся малювати домовину зсередини, від чого вона стала ще гарнішою.

Крім цих турбот, він мав удосталь вільного часу, в який прогулювався уздовж свого житла, згадував минуле або ж майстрував трамвай. Взагалі жилося не зле, спершу чоловіка переймала думка, що його помешкання все-таки — труна, але він її небавом подолав, провівши вздовж і впоперек дощок вузькі смуги, які мусили означати клітчані грати. Аби не лишилося жодних сумнівів, він гостряком цвяха видряпав над головою напис: “ЦЯ КЛІТКА — НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ ДЛЯ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКУ”.

Трамвай вийшов поганенький, він нікуди не рухався, але служив чималою розвагою. Щоранку чоловік сідав у нього, брав квиток, розгортав у пам’яті колишні газети, перечитував, а на зупинці “Оперний театр” квапливо схоплювався і пхався до виходу. Він полюбляв іноді проїхати зайву зупинку. Тоді люто лаявся, погрожував кондукторові і поволі вертав назад. Взагалі ж він мандрував від оперного театру пішки через проспект Героїв, минав алею Генералів, вулицю Квіткову і брався до роботи коло ресторану “Стовп імені папа Заліза”. Ще він полюбляв порушувати правила вуличного руху: авта скрипіли гальмами, пронизливо сюрчав регулювальник, однак чоловік завше встигав на свій трамвай і вчасно повертався додому.

Так спливав час. Чоловік був майже щасливий, а надто після того, як виглянув назовні. Здійснив він це зовсім просто — продлубав цвяхом дірку в дошках та й притулив до неї око.

— Який дурний і безглуздий наш світ! — вигукнув чоловік. — Я ж казав, що все у ньому неминуче заснядів та вкриється павутиною. І навряд чи пани генерали зможуть будь-що заподіяти відмиранню.

Проте чоловік і далі сумлінно виконував свій обов’язок, дірку він щільно замазав і поклявся ніколи більше не потикатися з домовини, чи пак, з клітки. Після того стеля прикрасилась написами: “КЛІТКА — ЦЕ ЄДИНИЙ ПРИТУЛОК ЛЮДСЬКОМУ ЩАСТЮ, МОЯ КЛІТКА — НАЙПРОГРЕСИВШША СУСПІЛЬНА ФОРМАЦІЯ, МОЯ КЛІТКА — КЛІТКА РІВНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ” та багатьма іншими, аж забракло стелі.

Ще чоловік лаяв тихцем панів генералів, що забули про нього, та нишком кляв комісію, котра десь б’с собі байдики, замість того, щоб гідно його поховати. Проте вершив свій обов’язок, дарма що ніхто не приходив оцінити його старанність. Отак чоловік жив.

Коли це зненацька до кімнати знову завітали пани генерали. Дощенту струхлявіла домовина беззвучно розсипалась від потоку свіжого повітря. На її місці, розгублено кліпаючи очима, стояв чоловік з молотком у руках. Він дивився на панів генералів і силувався збагнути, чи то ті самі, котрі зобов’язали його ремонтувати домовину, чи вже інші.

— Оце той самий покійник, якого ми ніяк не можемо поховати без комісії? — мружачи ліве око, спитав перший генерал.

— Еге ж, — відповів другий, — і я бачу, він зіпсував нам першокласну домовину. Слово честі, наше міністерство неспроможне настарчити на них коштів.

Перший генерал протер скельця окулярів і мовив:

— Мені здається, він ніякий не покійник… По-моєму, він с…симулянт!

— У нього замалий зріст. Він, мабуть, навмисне зменшився!!! — обурено вигукнув другий.

— Комісія це швидко з’ясує.

І чоловіка відіслали на комісію, котра виявилась звичайнісінькою медичною, а не тією, що без неї його ніяк не могли поховати. Чоловік одразу пройнявся сумом, засумували й пани генерали, щойно довідались, що він не придатний до виконання жодного обов’язку.

Чоловік, проте, переконав комісію, що як-не-як, а він може щось робити, а саме: доглядати домовину до приходу комісії, після чого його вже напевне поховають. Цей обов’язок поклали на нього самі пани генерали, тож медкомісія, довго не вагаючись, видала чоловікові довідку, котра засвідчила, що він не годен ні до чого, окрім ремонтування власної домовини. Невдовзі по тім йому сконструювали нове житло, трохи менше від попереднього, проте мало воно істотну перевагу — віко труни легко знімалось, аби чоловік міг малювати її і ззовні.

Він спокійно зажив по-старому, дожидаючись дня свого похорону. Комісія не появлялась, і він ніколи не замислювався, як його, живого, поховають, коли та комісія нарешті прийде. Пани генерали його більше не турбували, — вочевидь, покинули всі надії на якесь інше його застосування. Вони й без нього мали безліч клопотів.

Чоловіка ніхто не чіпав, він сумлінно вершив свій обов’язок, тож можна сказати, жилося йому щасливо і весело.

Годинник на вежі сусіднього будинку вибив одинадцяту ночі. Пішла четверта година його чергування.

— Почекаю трохи і, якщо нічого не трапиться, спокійно спатиму аж до ранку, — сам до себе сказав Митрофан Фотійович.

Хоча який там сон на старості — десь нявкне кіт чи рипне дошка, і вже крутишся цілу ніч, хоч очі позашивай. Він закутав ноги старою фуфайкою — на горищі доймали протяги — і заходився умощуватися на дивані, терпляче вибираючи положення, за якого його суглоби і пружини дивану найменше дошкуляли одні одним. Ну й роботка! А племінник же обіцяв тепленьке місце. Митрофан Фотійович закашляв, і в боці одразу закололо. Оце вам і тепленьке місце — маєш хронічного бронхіта. Він подивився на екран дисплея. “Хоч би вже сьогодні помовчав, клятий”, — подумав він, і дисплей одразу мстиво ожив. По екрану вужакою поповзло: “Увага! Несправність ліфту номер 3!” Одночасно почувся бридкий писк — це на випадок, якщо він засне “при виконанні”. “Увага! Несправність ліфта номер 3!” — літери уперто тяглися екраном.

— Та вже бачу, бачу, — прокректав старий, сповзаючи з дивана.

Дисплей не вгавав. Тоді Митрофан Фотійович згадав, що за інструкцією належить натиснути червону кнопку і “ввести напис з клавіатури”.

Він почав вистукувати неслухняним вказівним пальцем: “інформацію прийнято”, але зробив у тій клятущій “інформації” аж дві помилки, і дисплей заходився нервово подзвонювати. За хвилину по тому мала увімкнутися сирена, від якої усі миші втікали з їхнього горища і не менше тижня відсиджувались на сусідньому. Через те у Митрофана Фотійовича завжди бували прикрощі з Арнольдом Аристарховичем.

— Ач, який грамотний! — обурився Митрофан Фотійович і набрав відповідь без помилок.

Дисплей заспокоївся, і зловісне око екрана погасло.

— Бач, захарастили усе горище імпортним причандаллям. Діагностика, кажуть. Якби та діагностика ще ліфти ремонтувала. А вони ж такі старі, що давно треба було б списати. Так на ліфти фондів немає, ліміти вичерпано. — Митрофан Фотіевич звично бурчав, але в його голосі вчувалися нотки задоволення. Чула б його стара, які слова вчені знає.

Він натягнув спецівку з великою червоною бляшкою на грудях. Потім про всяк випадок приладнав крильця (він сам змайстрував їх з дроту й обтягнув тканиною) і попрямував до потрібного люка, поклавши за пазуху кілька бутербродів із сиром.