Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Він задер сорочку й показав свого проваленого живота. Поплескуючи себе по ньому, вів далі:

— Це отут, — кривився він саркастично, — базарне сало? Ціла авоська? Це, любий, тобі не інтуїція, це, брат, логіка.

Я останнім часом теж трохи схуд, однак, на відміну від Юрія, навіть радів таким перемінам.

— О, бачу, мені вдалося тебе трохи переконати, — він дожував сирка. — І скажи мені ще: як оті пухкенькі, кругленькі звірята, твої милі зінзюлічки товстенькі, можуть прослизати за шафу, яка стоїть упритул до стіни? За комод? У таку вузьку щілинку? Скажи мені, інтуїтивісте, ха-ха.

Доки він сміється, я дивлюся в прохилені двері. Сталева вусина, наче відчувши мій погляд, умить завмирає. Мене непокоїть: а що ж там насправді за тою вусиною? Що то за привид такий ненажерливий, який усе поїдає, залишаючи лише мило? Чим воно годуватиме нас завтра?

— Чого ти там завмираєш? — кричу я. — Ти думаєш, я не бачу тебе?!

Вусина та ворухнулася, й ми з Юрієм стояли й спостерігали, як вона поволі перетворювалася на барвисту квітку.

Матвій Ганапольський

“Прийде сіренький вовчок…”

Оповідання

Коли вам бува скажуть, що у Диспетчера ангельський голосок, — не вірте!

— Ретранслятори поставимо тут, — громовим голосом прорік він, жуючи бутерброда і вткнувши пальця посеред карти зоряного неба. — Ліс доведеться знищити, річку — в труби! Там якийсь музей. Сповістити їм рішення. Нехай пошукають собі іншого місця, з їхнім керівництвом ми втрясемо. Даю їм двадцять чотири години. Протестуватимуть — вивеземо!

— І на мило!.. — підказав я.

Коли вам бува скажуть, що Диспетчер ще й гуморист, — так само не вірте…

— Завдання небезпечне, — похмуро продовжував він, — занадто ризиковане. Тиждень тому туди відбув екіпаж Дмитрука. Вчора корабель повернувся. В ньому — сам Дмитрук. При ньому свідоцтво про шлюб з русалкою Стеллою.

— З русалкою?

— Саме так. Фото Стелли додається. Я зареготав.

— Сміх тут ні до чого, — солідно зауважив Диспетчер, — особливо тому, що Дмитрук нічого не пояснює, лише благає сховати його від першої дружини. Ми сховали, та попередили, якщо він і надалі мовчатиме, то доведеться влаштувати їм і зустріч.

— Це негуманно, — рішуче висловився я. — Знаю його жінку. Можливі й травми!

— Це крайній засіб. Гадаю, до того не дійде. — Диспетчер важко крокував кімнатою. — Доручаю тобі в усьому тому розібратися. Ретранслятори повинні стояти вчасно, а екіпажі — повертатися. Бермудського трикутника мені тут не потрібно!

— А квадрата?

— Ти тільки зубоскалиш, Серьожкін, — побуряковів Диспетчер, — а перевитрати пального? Чому перевитрати?! Тому, що відхилення в маршруті, невиконання обов’язкових інструкцій, і взагалі — не стромляй носа, куди не слід.

Палець Диспетчера націлився на мене:

— Бережи носа. Ти не Буратіно. Все ясно?

— Все! Тато Карло, можна йти?

— Що-о-о?!!! — ревонув він, та я вже був за дверима.

До планетки було льоту з півгодини. Вона була маленька й гарна.

— Просимо до етнографічного центру! — на галявинці стояла рум’яненька бабуся з хлібом-сіллю на рушнику.

— День добрий. — Я зніяковів від такої зустрічі. — Мені б дирекцію.

— А це вона і є, — кокетливо промовила бабуся, — тобто я. А звуть мене Марією Іванівною.

— А мене Ігорем. Та не треба мені хліба! Незручно якось…

— Гаразд, дома попоїмо, — засміялася Марія Іванівна. — Ви, мабуть, зголодніли? Ходімо до адміністративного корпусу.

Адміністративний корпус — чудова стилізація під хатку на курячих лапках — гордовито височів на галяві. Верх — дерево “під старовину”, низ — “курячі лапки” з алюмінію.

— Казка! — захопився я. — А повернеться? — Слова промовте.

— Знаю, знаю! “Хатко, стань до мене передом, до лісу задом!”

З прихованих у стрісі динаміків розляглося гучне “ко-ко-ко”. Ноги зарипіли, хатина повернулася.

— Фольклорні традиції збережено! — урочисто проказала бабуся.

— А чому так рипить?

— Ноги немазані… Та чого ж ми стоїмо? Прошу!

В хатині було затишно й пахло домівкою. На печі дрімав великий чорний кіт.

— Це Васько, — відрекомендувала кота Марія Іванівна. — Василю, в нас гості!…

Василь повів вухом, але очей не розплющив.

— Старий він, — сказала хазяйка, — усе спить. Тримаємо за колір шерсті. Згідно з епосом він має бути чорним. А тепер прошу їсти!

Обід був на три переміни. Чудова домашня їжа.

— Смачно! — я ледве одсунувся від столу.

— Культивуємо староруські страви, — посміхнулася старенька. — Пряженики не перепечені?

— Саме в міру! Зараз лусну!

— Рано! Я ще не познайомила вас із співробітниками.

За вікнами пролунав могутній посвист. Горшки на печі затанцювали…

— Всі вже зібралися. Ходімо, покажу.

А було на що дивитися! Перед хаткою стояли працівники: красень леґінь у вишиваному строї з величезним сірим псом на повідку і дивачно вбраний дядечко з м’ячем у руці.

— Специфіка етнографічного музею дає змогу вести роботу по атрибуції казок і легенд, — завчено пробубоніла стара. — Прошу оглянути зразки! Костюм Івана-Царенка, Дідько, присутність Сірого Вовка створює незабутній колорит.

— А то що таке? — я вказав на м’яч.

— Колобок!.. — на диво хрипко проказав дядько в строї Дідька.

— Електричний, — додала бабуся. — Ви йдете, а він котиться!

— Куди? — не зрозумів я.

— Важко сказати… Здебільшого нікуди. Бо його таким виготовили. Решта співробітників на місці. В ставку Водяник, у лісі Лісовик. Є також Ілля Муромець та Чудо-Юдо.

— А то — Змій Горинич? — я вказав на три стовпи диму на горизонті.

— Котельня опалення, — люб’язно пояснила старенька. — Змій у нашому кошторисі не значиться. А тепер помилуємося панорамою!..

Ми ступили в хатину, й хазяйка поставила мене до вікна:

— Прошу кинути оком на територію!

Гарна територія. Незайманий ліс, чиста річенька, поле незжатого збіжжя…

— Мені у вас дуже подобається, — щиро визнав я.

— Нам теж, — посміхнулася Марія Іванівна, — правда, Ваську? — Василь повів вухом, та очей категорично не розплющив.

— Спить, — пояснила хазяйка. — Тоді ознайомтеся з бібліотекою.

Вона виявилася великою й різноманітною.

— Казки! — хазяйка любовно погладила корінчики книжок. — Найповніша колекція. Опалітурена власними силами!.. А тепер нап’ємося кваску…

— Ой, годі! Я вже не можу.

— Зможете! — сказала старенька. — Квас на меду.

Хазяйка вийшла. Я підійшов до вікна знову. Неподалік у ставку плескалися русалки. Водяник стояв посередині, неначе на постаменті фонтана. На полі Ілля Муромець полонив Чудо-Юдо…

— Милуєтесь? — хазяйка внесла квасу й поналивала в керамічні кухлі.

— Милуюся, — признався я. — Жаль, глядачів бракує. Нудно їм, мабуть, самим репетирувати.

— Вони своє діло люблять, — загадково промовила старенька. — Прошу до столу.

Квас був холодненький та хмільненький.

— А тепер ми вам казочку покажемо. Яку хочете, на вибір! Тут у нас самодіяльність…

— Дякую, — зітхнув я, — тільки мені пора вже повертатися. І взагалі, я ж до вас із дорученням.

— З яким же?

Я відвів очі і, дивлячись у вікно, пальнув:

— Зачиняють ваш музей! Точніше, переводять…

— Куди? — спокійненько спитала стара.

— Не знаю, — знизав я плечима. — З вашим начальством утрясають.

— Ми що, заважаємо комусь?

— Чому? Просто ретрансляторів тут понаставлять. До речі, ви тут не бачили пілотів?

— Не бачила, — швиденько відповіла хазяйка. — А що буде з планетою? Ліс повалять, а річку — в труби?!

— Важко сказати, — збрехав я. — Про це, мабуть, потурбуються.

— А що міркуєш конкретно ти?

— Нічого! — твердо сказав я. — Мені доручено передати — я передав!

— А ти старанний, — чомусь зраділа старенька. — Цінна риса! Тоді плани міняються. І мої, і твої.

— В якому розумінні?

— В широкому.

Вона вказала на величезне ліжко:

41
{"b":"116620","o":1}