“Не зашкодить Валаю і державі нашій, що на горах Данапрових стане наймогутнішою з-поміж близьких і далеких сусідів, — подумав князь і гляеув поверх голів своїх мовчазно-впевнених дружинників. Здалося князеві: на горизорті, наче з марева, виростав ще незнайомий Царгород.

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку і в тропічну зливу, в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежки, протоптаної серед прибережного каміння, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, він крокував навколо острова.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі, гостроносі черевики з самонаростаючою металоорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, які траплялися на його шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки випорскували із скляних; пластмасові тріскалися пивом і лимонадом; з бляшаних, іржавих і новеньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла — у прованському маслі, томатному соусі, власному соку, у вині, червоному і білому, пряного соління. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у свідомості зринала думка: “І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…” Наступав на банку, вона чвиркала сиропом, і йшов далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

В п’ятдесятиградусну спеку, крізь безперервну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Барт лежав долічерева на скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Насолоджувався теплом, відчуваючи усією шкірою, як випаровується морська вода, що наскрізь просолила його, сверблячи в подряпинах і ранах, а він нарешті вперше за сім днів може спочити. Усе це було сном. Кепським сном. З аварією корабля, самотністю, голодуванням… Боже, хоч би на острові хто-небудь жив! Він уявив, як підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока. До одуріння… Тільки б на острові хто-небудь жив.

Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, на краю майданчика стояла байка персикового соку. Найзвпчайнісінька. Бляшана. З синьою етикеткою, намальованими на ній персиками і склянкою жовтогарячого, густого соку. Не повірив собі. Галюцинація. Крутнув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив, що вона є, і навколішки, здираючи коліна, кинувся до неї.

Барт уже майже схопив її, але раптом чиясь тінь в два скоки наздогнала його і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ, другий, на третьому бризнула соком і потім, поступово уповільнюючи падіння, покотилася по схилу. Барт провів її поглядом і лише тоді підняв голову. Над ним стояв голий — в черевиках та ще якійсь пов’язці на стегнах — абориген. Барт сів.

— Нащо ти це зробив?

Тубілець навіть не поворухнувся. Стояв як укопаний і, здавалося, навіть не дихав. Смаглява його шкіра виблискувала металом, очі втупилися крайнеба, скляні і тьмяні, а з чіивота ледь помітно випинався крізь шкіру прямокутник еволюційної скриньки.

Симбіот… Барт здригнувся. Він одсунувся і притулився спиною до скелі, бо його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.

Форма, подумав він. Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь.

— Що ти робиш тут, на острові? — знов озвався Барт.

Робот повернув голову і подивився на нього байдужими скельцями очей.

— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, — відповів мляво і показав униз, в улоговину.

— Що? — не зрозумів Барт і придивився.

Те, що він спочатку сприйняв за ряботиння в очах, було насправді велетенською, фантастичною купою різнобарвних банок. Доки він, ледь притомний, видирався сюди, на скелі, якомога далі од розбитого човна, від океану який солоною медузою ще плюскотів у нього в животі він бачив перед собою лише кола, тільки різнобарвні кола…

Банки були повсюди: на скелях і в улоговині, в тріщинах, на валунах і під ними — розбиті, роздавлені і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міріади мух. Вони жиріли і плодилися, катастрофічно розмножуючись на найкращих консервах світу, але вряди-годи налітав шквал і відносив їх в океан за багато сотен миль, рибам на поживу.

Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Що відповідає усім світовим стандартам. Мушина ферма.

Барт облизнув губи. Сухим язиком.

— Слухай, — промовив він і замовк. “Усе це даремно”, — журливо защеміло серце. Він знов облизав губи. — Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну. Лишень одну… Я візьму, гаразд?

Симбіот мовчав.

— Якщо ти… О я не задаремно… я не просто так… Я заплачу… Я добре заплачу!

Барт його дурив. У нього не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика. Робот ніяк не реагував на його благання, немов знав про це. Непорушно стояв, підзаряджався, підставивши сонцю широку лискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.

Барту стало моторошно. Цей острів на рідній, любій Землі загрожував йому загибеллю від спраги. Серед такого багатства… Він до болю стиснув у кишені ніж. І відпустив. Збагнув: це не зброя. Барт відвернувся і почав роздивлятися улоговину.

Острів був вулканічного походження, про що свідчила форма улоговини — колишнього вогнедишного кратера.

Барт ковтнув неіснуючу слину. Онде летіла банка з соком, об цей виступ, об той і… Він здригнувся і глянув на робота, потім знову на виступ, де мокріла пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. Спокійно, спокійно. Заспокойся, сказав він собі.

— Ти один тут, на острові? — запитав симбіота.

— Один.

Відлягло. Не поспішай, не квапся, наказав собі. Продумай усе гарненько. А тіло тремтіло, мов у пропасниці. Він розрахував наперед, що мусить робити, і, вибравши банку, яка стояла над крутосхилом, кинувся до неї. Симбіот блискавкою рвонувся слідом і ногою вибив банку з-під рук. Ударив майстерно — вочевидь, грав у футбол, коли був людиною. І тоді Барт штовхнув його у спину.

Тремтячи всім тілом, ухопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ножа. Це були консервовані яблука в теплому, липучому сиропі. Він пив жадібно, не помічаючи, що порізав губи рваним краєм банки, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот. Нарешті відкинув банку. Пити хотілося ще сильніше. Побачив трикутну ластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі. “Нічого, — пробурмотів, дмухаючи на пальці, — тим холодніше буде пиво…” — і надрізав краєчок. Пиво було крижаним — зуби ломило.

Зрештою він погамував спрагу. Приліг у затінку й байдужим поглядом оглянув улоговину. На осипу з-під великого валуна стирчали ноги в гостроносих черевиках. Барт подивився на свої побиті, подряпані ступні.

Було жарко, його обійняла лінива млість, і він поринув у напівдрімоту. Навіть не одразу почув, як над островом з’явився транспортний контейнер з яскравим жовтогарячим написом на борту.

Серце тьохнуло, він підхопився на ноги… і збагнув, що контейнер автоматичний. Він зависнув над улоговиною, з гуркотом розломився навпіл і вивалив на скелі купу консервних банок. Потім розвернувся і полетів назад. Сподіваючись на чудо, увесь цей час Барт вимахував руками і кричав, намагаючись привернути увагу бездушного апарата. Намарно. Цяточка контейнера пропала на видноколі. Він сів. Боліли ступні.

— Чортова автоматика! — ухопив банку, що потрапила під руки, і з усієї сили пожбурив її в провалля.

Туди, де стриміли металеві підошви.

Барт обережно спустився до понівеченого тіла симбіота. Стягнув з ніг черевики, взувся в них і присів на валун.

Побачив неподалік неушкоджену еволюційну скриньку. Зло всіх зол. Нахилився, обережно взяв у руки. Вона виявилася неважкоою, наче з дерев’яного бруска, і теплою.