— Заслужена кара, — каже екскурсовод. — Відплата настигне кожного, хто прийде до нас із зброєю. Нам добре відомі й імена натхненників агресорів, тих, кому не до душі наша свобода. Спершу це був фашист Салазар, тоді расист Сміт, тепер — душитель волі Рейган. Та ми не самотні в боротьбі. Серед наших друзів, у першу чергу, Радянський Союз.

Два місяці напруженої роботи в Анголі пролетіли швидко. В день від’їзду ми ще раз пройшлися вулицями міста, піднялися на стародавню, колись неприступну фортецю, розташовану на пагорбі, оглянули її масивні стіни і вежі, в яких збереглися мідні, на дерев’яних лафетах гармати. З фортеці відкривався чудовий вид на бухту. Лагідно плескалися об її береги хвилі, височіли світло-зелені пальми. З бухти у відкритий океан повільно виходило пасажирське судно…

Тричі випало мені працювати в Африці. Кожного разу було нелегко. Довелося двічі перехворіти тропічною малярією, постійно знемагати від спеки, воювати з комарами, пацюками, звикати до незвичних страв, таких, наприклад, як з м’яса крокодила або змії, бути свідком збройних конфліктів, путчів… Але кожне моє перебування. там дарувало багато нових друзів, збагачувало мої знання. І тому, відлітаючи з Анголи, я плекав надію на нову зустріч. До побачення, Африко!

Коли збираєшся в далеку мандрівку до незнайомого краю, найперше заходишся вивчати його за літературними джерелами.

Отже — В’єтнам, Таїланд, Філіппіни, Японія.

Складаєш собі уявлення про мужність і працьовитість в’єтнамського народу, який нині будує соціалістичне суспільство і стоїть на сторожі своїх споконвічних кордонів. Із подивом дізнаєшся, що в цій країні ще в XI столітті існувало книгодрукування (з дерев’яних дощечок), що вже на той час там діяли вищі навчальні заклади…

Намагаєшся зрозуміти сутність буддистської релігії, яка визначала уклад життя колишнього Сіаму, а тепер Таїланду.

Завдяки краєзнавчій літературі, творам Хосе Різаля, національного героя Філіппін, дізнаєшся про народ, який засьляє цей архіпелаг з 7107 островів. Іспанські завойовники пригноблювали філіппінців понад триста років, а потім Філіппіни майже половину нинішнього століття перебували в колоніальній залежності від США.

Японія — чи не найбільша загадка для європейця — країна, на чию культуру дуже мало впливали інші народи. Дев’яносто дев’ять відсотків сьогоднішнього майже стодвадцятимільйонного населення країни становлять японці, а європейців і американців серед постійних жителів практично немає. Дивуєшся, що всесвітньовідомий кінорежисер Акіра Куросава вже півтора десятиліття не знімає фільмів у своїй країні. Японська кінокритика відзначила, що він потурає смакам іноземців, а це рівнозначно пожиттєвій зневазі — за традиційними законами японської общини…

Після більш як семигодинного польоту повітряний лайнер Іл-86 іде на посадку. Але поки що в Пакистані, де змінюється екіпаж літака. Трудно й пояснити, чому відразу якоюсь настороженістю й тривогою проймає тебе, тільки-но літак, востаннє здригнувшись, завмирає на, здається, геть порожньому бетонному полі аеродрому — лише десь там, удалині, фіолетовою неоновою в’яззю арабського письма горить назва міста на будинку аеропорту — Карачі. Ніч. Перша година п’ятнадцять хвилин за московським часом… Аж тут літак немов попадає у вир якоїсь метушні. Кілька поліцейських машин із увімкнутими мигалками цілу годину кружляли навколо нашого Іл-86. Всередині цього незримого еліпса руху застиг, також еліпсоподібний, ланцюг військових. Блакитні сорочки, чорні штани й берети. В руках автомати. Вже в повітрі від нового екіпажу дізнаємося, що перед нашою посадкою на аеродромі відбулася перестрілка — неспокійно в країні, де антинародний режим намагається втриматися військовою і поліцейською силою…

Через дві з половиною тисячі кілометрів знову посадка. Тепер в Індії. Калькутта. Літак почав знижуватися, а з кондиціонерів прямо-таки потужними струменями пішла пара. Годі було збагнути це диво, сидячи в кріслі літака. І тільки ступаєш на трап, усе розумієш. Потрапляєш немов у парилку. Повітря можна, здається, стискати руками, настільки воно волого-густе й важке. Але, мабуть, воно таке лише для нас, тих, хто ще не бував у тропіках. Два напівголих хлопчаки (лише якась шматина огортає стегна) обмінюються враженням, які справляють на них іноземці. Сонце стоїть уже досить високо. Московський час — п’ята ранку. Місцевий — 7-ма година 30 хвилин. Порівняно з Пакистаном — незрушний спокій. Так і хочеться видивитися священну корову на аеродромному полі… Але натомість помічаєш через кожні сімдесят — сто метрів військового з якоюсь чудернацькою гвинтівкою-базукою, примкнутою ланцюгом до широкого пояса. Засмаглі, темношкірі, ці солдати, складалося враження, навіть оком не змигнуть, а проте очі їх уважно і зосереджено промацують кожного пасажира. В міжнародному залі Калькуттського аеропорту до радянських пасажирів приєдналась група індійців та кілька скандінавців, які також летіли до В’єтнаму. Бармен і продавці сувенірів люб’язно відповідають на всі питання, аеродромна прислуга (в основному хлопчаки-підлітки) готова виконати будь-яке прохання або доручення. Та якось не виходили з голови оті чудернацьки озброєні військові на аеродромному полі. А коли нас по-професійному елегантно обшукували на митному контролі, то це ще раз підтвердило, що за зовнішнім спокоєм відчувається якесь напруження. А через кілька днів світ уразила звістка: вбито Індіру Ганді.

В ханойському міжнародному аеропорту Нойбай наш літак приземлився опівдні. Новий аеропорт столиці соціалістичного В’єтнаму органічно поєднує в собі елементи сучасної архітектури і традиційної, нагадуючи старовинну пагоду.

Прибули ми до В’єтнаму невдовзі після того, як в країні відзначалося тридцятиріччя вигнання французьких колонізаторів. Ще була в святкових транспарантах центральна площа Ханоя Бадінь, де 2 вересня 1945 року пролунали слова про незалежність В’єтнаму. А зовсім недалеко від цієї дорогої кожному в’єтнамцю площі у скромному скверику буквально потрясає своєю витонченістю всесвітньовідома “Пагода на одному стовпі”, зведена в’єтнамськими зодчими в 1049 році. Цей архітектурний шедевр схожий на квітку лотоса, що підтримується одною масивною кам’яною колоною, встановленою посередині квадратного басейну. В Ханої загалом близько 400 пагод і буддистських храмів, багато з них зведені в X–XI століттях. Священним для кожного ханойця є храм літератури, споруджений 1070 року. Це фактично був перший вищий навчальний заклад у В’єтнамі. Щороку тут проводилися державні літературні іспити по відбору службовців на високі державні пости. Лише одному кандидатові на рік надавалася пошукувана ступінь, і він одразу зараховувався на один з вищих постів у державі. Імена всіх переможців вибито на мармурових плитах, які несуть на собі кам’яні черепахи в дворі храму літератури.

Є в Ханої храм сестер Чинг, які жили ще в сорокові роки першого століття нашої ери. Сестри підняли повстання проти іноземних поневолювачів, звільнили рідну землю й утворили королівство. Обидві Чинг ревно дбали про розквіт свого народу. Була створена могутня армія, якою командували вісімдесят п’ять воєначальників, а серед них і жінки. Країні доводилося вести безперервні війни. В одній із них — проти військ ханьського полководця Ма Юаня, — що тривала чотири роки, загинуло сорок тисяч в’єтнамців. Коли ж останні загони армії відступили перед завойовниками, сестри Чинг кинулися зі скелі в гірський потік. У пам’ять про них і був споруджений цей прекрасний храм. Але в 1287 році його спалила монгольська орда Тог-хана. Проте народні святині не гинуть — і в’єтнамський народ через багато літ відбудував храм сестер Чинг, своїх національних героїнь.

Багато в’єтнамських пам’ятників та легенд присвячено ідеї боротьби проти загарбників. А їх стільки пройшло по багатостраждальній землі цього народу! Майже в центрі Ханоя розкинулося рідкісної мальовничості озеро Повернутого Меча. Легенда, яка пояснює цю назву, переносить нас на півтисячоліття в глиб історії, коли ловив рибу на озері простий рибалка Ле Лой. Одного разу щось ударило в днище човна й мало не перекинуло його. Ле Лой побачив величезну черепаху, яка людським голосом побажала йому успіхів, перемог і віддала рибалці диво-меч. Ле Лой здолав численні полчища ворогів. Він очолив армію, а згодом і всю державу. Якось він плив з багатим почтом по озеру, знову виринула черепаха, штовхнула човен, і меч, що його тримав у руках Ле Лой, упав на дно озера. З того часу він лежить там, але при потребі, мовиться в легенді, черепаха знову вручить його народу для оборони своєї незалежності.