Микола спинився, пригамувавши щасливе відчуття польоту. “Нічого ви не розумієте, — подумав він. — Ще й як той лама вірить!”

Микола вже й сам повірив. Чому б тому маленькому диву й справді не акумулювати космічні випромінювання та не підсилювати в якийсь поки що незбагненний спосіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він ці чудові властивості до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожих на старовинні письмена, камінець? Був звичайнісіньким хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що тихо палахкотить, розкидаючи навсібіч світляні одблиски. Йому впокориться усе, чого торкнеться його рука, він знайде нове родовище, а коли захоче, напише прекрасні вірші або ж намалює картини — стане тим, ким схоче стати, й скрізь досягне висот.

“Більше ні слова про послання Оріона нікому, — озвався в ньому вже знайомий тверезий голос. — У вищому дарунку немає особистої заслуги, а феномен викликає водночас і цікавість, і недовіру, як і все, що відхиляється від норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистського лами? Тим часом — ти відчуваєш? — Дар Оріона підсилив у тобі й практичні здібності. Добре, що ти не роздзвонив одразу про родовище, ось начальник відішле свою депешу — й тоді настане твій час. Ти маєш найкоротшим шляхом досягти того, до чого люди йдуть ціле своє життя, ти маєш встигнути набути такого авторитету, щоб багато важити й тоді, коли ненароком втратиш феноменальні здібності…”

— От і спустилися, — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович.

Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову шукаючи хмари, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий і лячний у своїй яскравості.

Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якогось лиха, що зненацька його спіткало. Спробував звестися, але головний біль знов вклав ного на похідну надувну подушку. На порозі намету сів Ігор і сказав:

— Але ж і сплюх ти! Щастя твоє, що начальник сьогодні оголосив вихідний.

— Дай мені спокій, — попросив Микола. — Дай мені спокій.

— Та можеш спати скільки завгодно, от тільки… Чомусь у мене з голови не йдуть розмови про той небесний камінець. Чи справді знайшов щось подібне, чи просто хотів нас розіграти?

— Немає у мене ніякого камінця. Будь ласка, принеси з аптечки анальгіну, бо в мене увесь кінчився.

Коли Ігор подався по ліки, Микола підтягнув рюкзак і намацав у ньому залізну коробочку з сувенірами. Великий, вишневого кольору сердолік, халцедон із дивовижними розводами, шматок золотавого нефріту…

Сірого, схожого на засохлий горіховий стручок камінця не було. Там, де лежав, на кришці лишився ледь помітний слід. “Чого ж це я не позначив маршрут? — з тихим відчаєм подумав Микола. — Як же тепер мені його знайти?”

Десь недалеко рівно і потужно билося залізне серце великого хребта, але ніщо в ньому вже не озивалося…

…І тоді з президії зборів почулося:

— А ви, професоре, як вважаєте: князем чи перевізником був Кий?

Мені пригадалося, що таке запитання виникало і кілька століть тому.

Із щоденникового запису професора М. І. Валаєнка від 25 травня 209… року

Над морем — безхмар’я, висока блакить і сонце, що швидко забирається вгору, до зеніту. В гирлі Дунаю стояв густий туман, коли князеві люди споряджали свої лодії. А сивобородий князь, незважаючи на вік, легко ходив уздовж берега, підбадьорював дружину і веслярів: “Такий туман віщує погожу днину. Білими лебедями попливемо до Царгорода — тихим морем, без бурі й грози. Мабуть, умилостивили жони наші щедру Мокош[1] гарними рушниками і не в гніві на нас Сварог[2] за діла і наміри, що покликали в цю далеку дорогу”.

Дужо гребли веслярі, стругали воду лодії, відгортаючи хвилі; милувався князь силою й вправністю воїв і порадників, які дружно налягали на весла. Їхні широкі рухи, молодеча зухвалість на обличчях (“Дивись, князю, як легко долати шлях по морю!”) розхвилювали його, руки вже не хотіли спокійно лежати на колінах; тоді він круто повів плечима, що й сива борода заворушилася, і, стрельнувши очима у Валая, сказав:

— Дозволь, сину Мілія, взяти твоє весло. Від сидіння мліє тіло моє і кров холоне. Хай потруджуся трохи, а ти спочинь.

Засоромився Валай — незручно стало. Може, це князь жаліє його — наймолодшого в дружині? Але ж він зовсім не стомився. А силою вже мірявся з багатьма воями і здужував їх у грі-двобої. Тільки ж князеві не став заперечувати, мовчки поступився місцем, спостерігаючи, як пожвавішали веслярі, заохотилися, і князь старався не відстати у різких і дружних помахах, їхня лодія попливла швидше від інших. Тим часом сонце відгострило промені, з високості почало ще дошкульніше шпигати тіло. У гребців залисніли спини, смага зліплювала губи, хотілося пити, а старий князь нахилявся вперед-назад, наче й не висіло над ним Троянове[3] світило.

Побарилася втома, а все ж з’явилася. Князь знову покликав Валая, і той з радістю схопився за весло, бо сором за своє ледацювання жалив гірше від проміння. Тепер уже державні розмисли обсідали князеві голову, що аж хилилася на груди, а він не помічав того, як не помічав і гребців, які без упину гнали свої лодії до Царгорода.

“Чи то вже важко здогадатися мені, чого так настирно запрошує в гості імператор Юстиніан? Зустріне з почестями, як друга і брата. Бо хоче мати спільника… Бо думає про свою державу. А хіба я не думаю про свою? Слава Сварогові, місто добре захищене горами, лісами і ріками. Тільки ворог підступніший за дикого звіра, проникне хащами, припливе водою, вилізе на найвищу вершину. Треба, треба дбати про власну міць і про оборону. І ще на далеких підступах зустрічати ворога, а не тоді, коли він вдереться у твій дім. Захоче, звісно, захоче Юстиніан[4] намовити мене супроти склавинів, турбуючись про свою безпеку. Якщо вже згоду на дружбу даватиму, то хай по дружбі передасть мені Турріс[5] на Дунаї і ближні землі, щоб сила наша звіддаля ворогів лякала… Ми ж імператорові маємо чим догодити, землі наші багаті, торгувати з нами — діло праведне і розумне. І в дружбі добрій жити, може, й справді нам велено…”

Ще не зійшли зорі з нічного неба, хіба ледь зблідли, а Кий непомітно зник з княжого двору, майже наосліп спускався з гори, хоча ноги відчували знайому стежину. Внизу, де стояли густі хащі, заклякла така темінь, що Кий на мить зупинився, глянув на зорі і визначив: до світанку таки недовго. Поки перепливе Данапр[6] і покладе дарунки біля священного дуба,[7] вже й збереться люд на тому березі. В одній руці тримав спис, у другій ніс пожертвування — смажене м’ясо вепра: вчора разом зі Щеком вполював його.

З хащі війнуло сирістю, поруч злякано стрепенулися сонні птахи — голосу не подали, знову зачаїлися в гущавині. Скоро опинився біля Почайної, яка визбирувала і клала на дно останні зорі. Виплетені з лозової кори постоли намокли, але ноги не відчували холоду. Кий перекинув човен-довбанку, прив’язану до молодої вербиці, взяв одяг, в якому рибалив чи полював, і відштовхнувсь од берега. Стояв, не боячись, що верткий човен може перехилитися; тихо, без сплеску, кермував упоперек течії. Почайна вистелилася поміж дубами й вербами, наче в’їжджена дорога, текла повільно, мовби й не мала бистрини, а лагідно тулилася до суворого батька Данапра.

Кий залишив довбанку в прибережному лозняку, навіть не прив’язавши. Став поспішати — схід яснішав і рожевів. Уже не шукав очима знайомої стежки, а йшов навпростець, аби швидше дістатися Данапра. Відчував збудження, як завжди перед тим, коли брався за весла, щоб здолати широчінь могутньої ріки. Прихована сила починала лоскотати м’язи. Для Данапра він з братами Щеком і Хоривом змайстрував інший човен, великий і міцний, щоб не могли перекинути ніякі хвилі, коли гніватиметься ріка, а Кий схоче випробувати свою вдачу.